Два
православних митрополити. Дві схожі життєві дороги і такі різні напрямки руху…
Владика Яків і владика Ніфонт.
Я перестаю вірити у випадковості, усвідомлюючи, що
кожна випадковість – це форма закономірності. І коли цими днями, перебираючи
старі фотографії, випадково натрапив на зображення вже покійного Митрополита
УПЦ Київського патріархату Якова (в миру – Іван Панчук), машинально поклав його
на робочий стіл. А ще за кілька днів зазирнув у всезнаючу «Вікіпедію». І –
справжнє відкриття! Виявляється, 5 жовтня 2021 р. владиці Якову, Митрополитові
Луцькому і Волинському УПЦ КП, виповнилося б 90 років!
Але поряд лежало ще одне фото – Митрополита Луцького
і Волинського Ніфонта (в миру – Василя Солодухи) з іншої гілки православ’я:
офіційно Української Православної Церкви, зазвичай УПЦ Московського патріархату,
а по суті – відділення Російської Православної Церкви в Україні…
Владика Ніфонт, виявляється, також народився 5
жовтня, як і Митрополит Яків! Але – на 17 років пізніше. Власне, й померли вони
в різний час: Його Високопреосвященство Яків – 16 березня 2004 р., похований
біля Луцького Свято-Троїцького кафедрального собору; Його Високопреосвященство
Ніфонт – 22 березня 2017 р., також у м. Луцьку, але знайшов останній спочинок у
старовижівському с. Галина Воля (тепер – Ковельський р-н).
Власне, не суть, в якій саме з православних Церков
служили Господові та прихожанам обидва Митрополити (хоча це також має велике
значення!), а в їхній особистостях. Бо насправді що владика Яків, що владика
Ніфонт – непересічні особистості не лише в історії Волині, але й усієї України.
Щоправда, доленосні 90-ті розділили їхні життєві
дороги та духовні шляхи раз і назавжди. Ніфонт ще в сані єпископа колись єдиної
на теренах СССР Російської Православної Церкви під проводом Патріарха
Московського і Всієї Русі Алексія ІІ (в миру – Алєксєй Рідіґєр, із ним у 1990
р. навіть довелося зустрічатися в м. Луцьку під час його візиту на Волинь, – авт.) не скористався шансом долучитися
до створеної за участі єпископа Якова, митрополита Філарета (в миру – Михайло
Денисенко) і У 1997 р. РПЦ наклала на них анафему, тоді як час та історична
справедливість показали, що створена на базі усієї УПЦ КП і частини
священнослужителів РПЦвУ Православна Церква України отримала підтвердження
статусу канонічності від Вселенського патріархату – матері всіх світових
православних церков.
Утім, високий авторитет владики Ніфонта, його освіченість
та духовність, ще за життя відрізняли митрополита від багатьох інших
високопреосвященств. Тому, на думку протоієрея Валентина Марчука, який
долучився до ПЦУ, митрополит Ніфонт був одним із прихильників ідеї канонічної
автокефалії УПЦ (МП) від Москви. Саме з Волинської єпархії, очолюваної ним,
походили ініціативи щодо підняття і вирішення цього питання, хоча згодом з
такими заявами виступав також єпископ Володимир-Волинський та Ковельський
Симеон (в миру – Володимир Шостацький), який також зараз належить до ПЦУ
Утім, історія не знає такої форми моделювання
ситуація, як «якби» та «коли б». Тож до останнього подиху свого земного життя
владика Ніфонт був у складі Церкви, яка не була самостійною та всіляко залежала
від Патріарха Московського Кірілла (в миру – Владімір Гундяєв).
А от вибір владики Якова був іншим. Пригадую також
одну з зустрічей із Його високопреосвященством у канцелярії єпархіального
управління. Домовлялися про коротке інтерв’ю, але тоді ще касетний диктофон
перемотав плівку на 90 хв. запису, а розмова все ще тривала… Вочевидь, владика
хотів справді розповісти все, що передувало створенню незалежної від Москви УПЦ
Київського патріархату, а також – як відбувався процес її становлення.
Іван Дмитрович як звичайна світська людина теж має
свою біографію. Він народився 5 жовтня
1931 р. у с. Лосятин на Тернопіллі, поблизу славетного м. Кременець. Закінчив
середню школу, був призваний на строкову службу в армії, де перебував 3 роки
(1952-1955 рр.). Після звільнення в запас вибір було зроблено: майбутній
митрополит став одним із послушників у Свято-Успенській Печерській Лаврі, а
через 2 роки вступив до ленінградської духовної семінарії. 20 жовтня 1958 р.
пострижений у ченці з іменем Яків, а 4 грудня рукоположений у сан ієродиякона.
Потім ієромонах
Яків у Місті на Неві закінчив Духовну академію РПЦ, яку закінчив зі здобуттям
наукового ступеня «кандидат богослов’я».
Ігумен Яків (із 1969 р.) 8 серпня 1974 р. рішенням
Святійшого патріарха Московського Пимена (в миру – Сєрґєй Ізвєков) призначений
намісником
Свято-Успенської Почаївської Лаври Українського
екзархату РПЦ зі зведенням у сан архімандрита. Він також був духівником
Красногорського жіночого монастиря, настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці
у м. Черкаси з виконанням функцій духівника Київського Покровського монастиря,
а 14 грудня інтронізований на єпископа Почаївського та намісника Свято-Успенської
Почаївської Лаври.
Після Харківського собору 1992 р., який відбувся в
закритому режимі на території жіночого монастиря під проводом тодішнього
єпископа Никодима (в миру – Микола Руснак) і заявив про приналежність частини
українського духовенства до РПЦ, владика Яків, підтримав предстоятеля УПЦ КП
владику Філарета разом із єпископом Львівським і Сокальським Андрієм (в миру –
Андрій Горак). Так, за всіма церковними канонами, й набула канонічного статусу
Українська Православна Церква Київського патріархату.
Владика Яків, під час тієї нашої давнішньої нашої
розмови, буквально щохвилинно згадував цей доленосний час. Як підтримав ідею
автокефалії Українського православ’я, як посеред ночі привезені з Росії молоді
міцні чоловіки в сутанах зі статусом монахів увірвалися в його келію, взяли
попід руки і просто босоніж та силоміць вивели за межі монастиря, як древня
українська Лавра в древньому Почаєві перетворилася на оплот «русского міра», а
він – почав розбудовувати Українську церкву…
Тож тимчасово очолював Вінницьку єпархію УПЦ КП (з
кінця грудня 1993 р.), а 12 січня 1995 р. став керуючим Волинською єпархією і постійним
членом Священного Синоду УПЦ Київського патріархату.
Владика Яків за свого земного життя встиг зробити
чимало Богоугодних справ як для Церкви, так і для держави та окремих людей.
Приміром, нинішній Митрополит Луцький і Волинський Православної Церкви України
Михаїл (у миру – Тимофій Зінкевич) – не лише його племінник, але й духовний
послідовник. Саме митрополит Яків у 2003 р. благословив початок
відновлення Жидичинського Свято-Миколаївського монастиря поблизу м. Луцька,
який нині став одним із взірцевих для всієї України. Його Високопреосвященство
послідовно виступав і за утвердження самостійного статусу Української держави,
а також – виступав за між церковний діалог із представниками інших релігій, що
стало на Волині гарантією толерантності та виразником справжньої свободи
совісті…
Відійшов у Вічність владика Яків 16 березня 2004 р.,
похований біля Луцького Свято-Троїцького кафедрального собору ПЦУ. Про високий
авторитет Якова та велику повагу до цієї людини свідчить хоча б та обставина,
що чин похорону провели на той час Святійший
Патріарх Філарет у співслужінні 18 архієреїв і понад 250 священиків…
Ось так давня чорно-біла фотографія владики Якова
нагадала про 90-річчя від дня його народження. І – про день народження саме в
цей день іншого владики – Ніфонта.
«Якби не було
цього одного архієрея – єпископа Якова, то Київського патріархату не було б…»,
– визнав колись Його святість Філарет.
І це, мабуть, найвище визнання непересічної заслуги
Митрополита Луцького і Волинського УПЦ КП Якова перед Українським народом,
Українською державою та Українським православ’ям.
Володимир
ДАНИЛЮК.
На фото автора: владика Яків; владика Ніфонт; могила митрополита Якова біля луцького собору.