Півтисячі
пирогів за добу – таке підкріплення посилає бійцям на передову багатодітна
лучанка.
Про цю дивовижну жінку я почула у Спілці
ветеранів Афганістану від Валерія Курстака. «У самої четверо дітей, а вона двічі
на місяць завантажує бійцям цілий бус пирогів!» – із захопленням розповідав
чоловік, який щотижня возить в АТО машину допомоги від небайдужих волинян.
Почувши
таке, вирішила хоча б кількома пиріжками долучитися до хорошої справи, а не
просто написати статтю. Згодом із
жіночого колективу «Волинської газети» сформувалася бригада пекарів-любителів у
складі заступника головного редактора Олени Лівіцької та редакторів відділу
Оксани Бубенщикової і Світлани Думської. Чоловіча половина редакції під командуванням головного редактора
Володимира Данилюка роздобула цілий мішок борошна (за що величезне спасибі
керівнику СГПП «Рать», депутатові облради Вікторові Шумському!). У багажник
авто докладаємо до борошна банки з повидлом і вирушаємо у дім, який регулярно
перетворюється на міні-пекарню…
…Пару
дорожніх «пробок» –і ми вже у приватному секторі мікрорайону «Балка». Запах
свіжої випічки, що вловлюєш іще з вулиці, підказує: адресою не помилилися. Затягуємо
з багажника до хати весь пекарський арсенал,
разом із диктофоном та фотоапаратом дістаємо фартухи і приступаємо до акції «Нагодуй солдата».
Побачивши,
під чиїм патронатом відбуватиметься акція, щиро дивуємося. Бо з кухні до нас
гукає струнка та усміхнена Світлана Пилипчук. «Ух ти! У вас тут ціле царство
пиріжкове», – помивши руки, просимося до роботи.
А
попрацювати таки є коло чого. Чималенька кухня заставлена дечками і підносами,
цукром і мисками з начинкою. Центральний об’єкт інтер’єру – 90-літрова миска
для тіста, накрита скатертинкою. А кругом цієї діжі крутиться Світланина
помічниця.
«Знайомтеся,
це Улянка», – на руки жінка підхоплює донечку. Дівча в одязі бедрика (хоча швидше – «сонечка») щиро
сміється двома зубчиками і знову норовить дістати пальчиком до борошна. Причому
любов така до пекарської справи зовсім не дивна: більше половини свого життя
(точніше – 7 місяців) Улянка займається пиріжками для атовців.
– Так,
випічкою для бійців я зайнялася ще влітку, – підтверджує 37-річна Світлана. –
Просто в розмові з волонтерами почула, як хлопці на передовій скучили за
домашньою випічкою. А позаяк жодні новини про АТО не могла дивитися спокійно,
вирішила: бодай пиріжками підсолоджу таке гірке життя під обстрілами «градів».
Із
тих пір дружна родина Пилипчуків (а це мама Свєта, тато Саша і їхні діти:
17-річний Максим, на два роки молодший Антін, 3-річна Христинка і 5-місячна
Уляся) взялася за благородну, але дуже копітку роботу.
Запитаєте,
чому копітку? Бо навіть замісити 90-літрову миску тіста – вручну! – це вже
великого вартує. Тож коли дивимося, як вправно орудують худенькі Світланині
руки,тільки язиками цмокаємо.
Аби
здоровенна діжа наповнилася пахучим тістом, у миску закидаються 20 кг борошна,
60 яєць, виливаються слоїки молока й літри олії, додаються кілограми масла,
цукру, дріжджів.
– Задоволення
не з дешевих. Але тісто яке виходить: слухняне, еластичне! – хвалимо,
відщипуючи шматки для майбутніх пиріжків
– Це
перевірений рецепт, іще моя покійна бабуся Марія такі готувала, – обтерши від
борошна руки, показує господиня старенького блокнота. – Коли взялася за першу
партію «солдатських» пиріжків, настільки велику порцію замісила, що пекла 26
годин поспіль (і це при тому, що вдома
чоловік і четверо дітей!). Але нічого: наловчилася. Щоразу процес
скорочується приблизно на годину. І тепер на виготовлення 500 пиріжків у мене
йде всього 18 годин (із шостої ранку до 12-ї ночі).
– Рідні
не сваряться, що ви на чужих чоловіків стільки часу витрачаєте? – вкладаючи на
деко щойно зліпленого пиріжки, запитуємо в жінки.
– Що
ви?! Навпаки – допомагають! Чоловік Саша відповідає за купівлю всіх продуктів і
доставку «на дом». Діти допомагають позмазувати олією бляшки (а їх майже 20
штук).
У
мить, коли мама Свєта розхвалює своїх помічників, із навчання повертається
старший із синів, Максим. Трохи ніяковіючи від гурту незнайомок, юнак бере на
руки Уляну і йде вкладати її спати.
– Ти
ба’, який молодчина, – дивуємося, доліплюючи чергову бляшку.
– Так,
із чоловіками мені ду-у-уже пощастило. Якби не їхня підтримка, сиділи би наші
бійці без смаколиків, – погоджується Світлана, доки забирає тарілки з-під яблук
і вишень, ставить дрильовані сливи й зазначає: цукру насипати чайну ложечку з
верхом.
Щоб
заготовити вдосталь начинки, зізнається жінка, ціле літо родиною консервували,
сушили, варили, заморожували все, що родило: полуниці, чорниці, вишні,
смородину, аґрус, яблука, груші. Що вдома не вмішувалося, роздавали на
зберігання друзям та сусідам.
–А
до речі, бійцям яка начинка найбільше до вподоби?
–
Телефонують і дякують за всякі. «Ваші пиріжки, – кажуть, – швидше за патрони
розходяться». Єдиний раз майже не дзвонили – так це коли під Дебальцевим пекло
було. Я тоді відразу зрозуміла: щось недобре коїться. Тож пиріжки мої – наче воєнний
барометр, – сміється господиня. – А щодо начинки, то найбільше хлопцям смакують
вишні й сир.
– То
ви все з ринку та з магазину берете? За власні гроші?! – дивуємося, знаючи
базарну ціну всім складовим для тіста.
– Так,
за свої. Щоправда, спілка афганців із борошном трохи допомагає, банки з
повидлом та ягодами привозить. Усе ж решта мій Саша купляє. Дякувати Богу, він
у мене підприємець, то грошей поки вистачає.
– А
сили вам самій не бракує? Для півтисячі пирогів помічники геть би не завадили:
сусіди, наприклад, чи подруги?
– В
кожного свої клопоти: робота, сім’я, – виправдовує всіх жінка. – Та й сама я, коли
діти хворіють або звіти квартальні здаю (Світлана, виявляється, ще й
бухгалтером працює! – авт.), з
випічкою відкладаю на наступний тиждень. Словом, усе добре. Головне, аби
хлопцям нашим тяжко не було. Аби відчували, що ми їх любимо та чекаємо живими і
здоровими.
Через
годину з духовки вже просяться перші 20 пиріжків: рум’яних, пахучих, смачнючих.
Щойно схолонувши, вони будуть дбайливо складені у картонні коробки, які чекають
у вітальні. Поруч із пиріжками ляжуть дитячі малюнки й побажання миру та
перемоги. А через годин 14-16 ящики, надійно заліплені скотчем, будуть
розкриватися руками, які щойно тримали автомат чи ремонтували бетеера. Вкусивши
духмяного пиріжка, боєць полине до отчого дому, подумки обійме маму та дружину,
поцілує діток. І потім, коли вже нічого не стрілятиме й не гуркотітиме, передзвонить
до Світлани, аби сказати: «Щире дякую. Від усіх наших хлопців…»
Оксана
БУБЕНЩИКОВА.
Фото
автора.
