Микола
Мартинюк: «Все буде Україна!»
Вісім років
триває російська агресія супроти України. Ми без бою здали Крим… Ми не здали
без бою Донецьк і Луганськ… Ми зіткнулися з нелюдськими обстрілами з
російської території наших прикордонників, а ще з тотальною брехнею,
віроломством, жорстокістю. З садистським звірством нам рани розболювали на
Сході, аж допоки віроломно, без оголошення війни, вторглися в Україну зі Сходу,
Півдня і Півночі. З Білорусі, яка завжди була другинею українського народу,
диктатор-злочинець впустив орду до серця Русі – Києва. З літаків, з військових
кораблів, з суші і з моря, з Росії, Білорусії, Придністров’я ракетами
обстрілюють Маріуполь, Миколаїв, Суми, Охтирку, Київ, Вінницю, Рівне, Луцьк,
Львів, Івано-Франківськ… Всі міста…
Бомблять дитячі садки, школи, театри, місця прихистку
мирних людей… Вивозять їх, мов яких наймитів чи рабів, до Росії, голодом
морять тих, хто опинився у містах, які бороняться… Вбивають дітей, жінок,
займаються мародерством і грабунком… А в той же час росія бомбить світ
фейками-брехнею… Поети й співаки прислужують брехні, підтримують
народовбивцю, стаючи співучасниками злочину і геноциду супроти українського
народу… Правду у росії заборонено. За неї карають… В ООН, у Радбезі росіяни
брутально перекручують факти, брешуть світові…
Президент України виступає перед парламентами
Великобританії, Канади, США, Японії, Ізраїлю, розповідаючи про злочини росіян в
Україні, прохаючи закрити українське небо від російських бомбовозів і ракет… Перед
кнесетом Ізраїлю говорить про цілеспрямований геноцид української нації…
Змагаються за Правду і поети світу, осмислюючи біль
народу, трагічні історії мирних людей, героїзм воїнів Світла – хоробрих
захисників України, Європи, Світу. Один
із них – Микола Мартинюк:
український письменник, літературознавець, літературний критик, перекладач,
педагог. Народився 14 березня 1971 р. в селі Залібівка на Здолбунівщині
Рівненської області. З 1986 року живе в Луцьку. Закінчив Луцьке педагогічне
училище та факультет україністики й аспірантуру у Волинському державному
університеті імені Лесі Українки. Кандидат філологічних наук, доцент, завідувач
кафедри філології в КЗВО «Луцький педагогічний коледж» Волинської обласної
ради. Працював як журналіст, редактор,
автор і ведучий на радіо, музейний працівник, університетський викладач.
Засновник і директор видавництва «Твердиня».
Член Національної спілки письменників України і
Національної спілки журналістів України.
Лауреат ряду літературних премій.
Автор книг поезії, белетристики і перекладів, наукових досліджень в галузі історії літератури: «Одинадцята заповідь» (1997), «Грибний дощ» (2004), «На святого Миколая» (2006), «Світ за Брайлем» (2012), «Під мурами твердині» (2012), «Над Світязем ранок» (2013), «Або… або…» (2014) та ін., а також низки добірок і окремих публікацій в альманахах, тематичних антологіях і фахових літературних і наукових виданнях. Перекладає з білоруської, болгарської, македонської, польської, чеської та російської. На ці мови, а ще на грецьку та англійську, перекладена і його поезія.
* * *
Світ безпорадний, тривога, сирени…
Вибухи, крики, обривки плачу…
Стогне земля у вогненній геєні…
Боже, почуй!
Світ спалахнув у нещадній заграві.
Всюди руїна, розруха, тужба.
Горя людського потоки криваві…
Боже, побач!
Світ у горнилі пекельному гине.
Хто як прокляття наслав цю сльоту?
В смерті лабетах дитя безневинне…
Боже, врятуй!
Світ, може, й грішний і вартий спокути.
До всіх незгод, катаклізмів, невдач
Ми витривалими маємо бути…
Боже, пробач!
Побач і почуй!
Пробач і врятуй!
* * *
Самсон не спав
коли приходила Даліла
з лицем Горгони
Він не дивився їй
у вічі
і погляд не ховав
ні за щитом
ані забралом
Й вона сум’яття не ховала
як і меча
яким його
волосся ніби стяти мала
В її очах
блищали сльози
– поклич Ахілла –
мовила вона
– скажи:
хай береже себе
й обачним буде
війна
* * *
в Європу знову варвари прийшли
безжальні кровожерні поторочі
повставши з передвічної імли
налізли саранчею серед ночі
земля двигтіла і вергала жар
лизало небо жевриво сліпуче
почвар тих не прийняв жаский тартар
тож прагли жертви й крові неминуче
пропахли чадом день і ніч ущерть
напалмом палені нічні заграви
розруха й хаос паніка і смерть
творили справно вражі чорні справи
стирали все дощенту на шляху
навальні гради смерчі й шквали
перетирали всесвіт на труху
ординські полчища й навали
запевне місія у них така
нести як хрест вселенське горе
хай наша доля хоч яка тяжка
знай правда кривду переборе
ще не було такого щоб рільник
який весь вік обходить ниву
змінивши вимушено плуг на штик
не відстояв свою зорю щасливу
* * *
світ як приспаний зух у міжчассі валандатись звик
зачерствілий до кривди та болю напевно забув що
у війни на обличчі потворна гримаса і крик
і його вже не зміниш ніколи й нізащо на будь-що
а війна все чатує і б’є неухильно під дих
і шматує і душі і долі із хваткою звіра
не щадить ні дітей ні жінок ні старих молодих
наче молох що прагне щоденно невсипно офіри
а війна мовби монстр що зі скриньки пандори утік
і біду засіває щоб пекло кромішнє пожати
а війна не минула нікого ще доки спредвік
виростають почвари нові і нові супостати
а війна знов примушує нас перейти рубікон
приймуть смерть оглашенні й благі і невірливий митар
дожидає на березі лети старечий харон
щоб отруйними водами стікса гріхи їхні змити
а війна перекроює нас наші розпачі й гнів
перероджують всіх на могутніх богів і титанів
і гартуємось ми наче сталь у священнім вогні
в упованні на себе самих як на прузі останнім
ми сильніші страху і проклять що летять звідусіль
щоб на голови впасти дволиким скаженим тиранам
не існує мірила щоб зміряти праведний біль
від якого ще довго незгойно ятритимуть рани
ми твердіші за крицю бо ми нескоренний народ
ми в борні здобули із багнетами волю і славу
ми од оного часу рятуємо людство од орд
і заброд свято вірячи в долю свою нелукаву
час пульсує у нас ми повстали й устали з колін
наша слава звитяжна од роду й повік незнищенна
ми народ знає бог лиш один що судилося ще нам
так було є і буде у всіх поколіннях
амінь
* * *
Як багато в житті ми своєму не знали…
А ще більше були не навчилися бачити…
Війни… Горе… Нальоти… Удари… Завали…
На словах все знайоме й віддалене начебто.
Ріки крові… Розруха… Дими і пожежі…
День і ніч. Ніч і день. Все спочатку і наново.
Як багато пробути й забути належить…
Все неначе в кошмарному сні. І не з нами.
Кожна смерть зазирає у вічі цинічно.
Кожна рана ятрить і проймає до відчаю.
Кожен клаптик землі – плата й треба трагічна.
Кожен подвиг священний освячений вічністю.
Знову нас іспитує життя, як востаннє.
Та хіба може бути це тризни причиною?
Живемо на землі, доки пам’яті стане,
доки дух бойовий, доки ми з батьківщиною.
* * *
Так, українці, живемо!
Немає інших варіантів!
Не затупився наш клинок
об карк триклятих окупантів.
Не помаліли сили й дух,
і молодецтво, і звитяга.
Рашистську знищимо орду,
в нас Україна – вище стяга!
До волі станемо з пітьми.
Доволі нелюдів терпіли!
І за свободу нашу ми
Положим їхні душу й тіло.
Від орків путнього не жди.
Нам дикі припутні – не друзі!
Дамо всім вилупкам орди
чортів:
катюзі – по заслузі!
Зайд воріженьками не звем,
їх тільки варварами звати.
Під гніву праведним вогнем
почезнуть в пекло супостати!
Розірвемо покор ярмо
під спів псалмів, хоралів, кантів…
Так, українство, живемо!
Немає інших варіантів!
* *
*
Якщо не в Авеля, то, може, в Каїна
давай спитаємо, мій брате:
то ми таки – країна чи окраїна?
– вже час – доконче треба знати!..
Якщо не Цезарю, тоді хоч Брутові
давай заглянемо у вічі:
доволі, брате, геростратом буть тобі!
– тебе чекає справжня вічність!..
Якщо не Дірові і/чи Аскольдові,
давай довіримось Олегу:
бо не знайдем ні в коді, ні у кодові
ми славу тут не раз полеглу.
Якщо не братові, то рідній матері
давай відкриєм щиро серце:
чого насправді всі на світі варті ми
перед лицем святого герцю?
Якщо не радою, бодай розрадою
давай врятуєм чисті душі:
нехай ні зрадою, ані досадою
не вразить їх людська байдужість.
Бредем з полудами всіма усюдами,
й не властен час і простір понад нами…
Давай забудемо ще й, що за люди ми,
що світом нудимо і далі блудимо
між юдами і вічними жидами!..
Із циклу «Віддзеркалені портрети»
* * *
Я пігмей, ліліпут, карлик, гном…
Я постійно тягнуся до неба.
Я весь світ поливаю лайном,
а тоді пропускаю крізь себе.
Я мірило всього. Я – мій бог.
Людство, темне, не визнало бога.
Поміж нами – невірства чертог.
Поміж нами – нічого святого.
Не живу – у міжчассі завис.
Смерть підморгує виливком ока.
Все – як завжди. Було вже. Колись.
І нема для пороку пророка.
Ні пітьми, ані світла уже, далебі:
чаша сумнівів – демонський посаг.
Розчиняю цей світ у собі,
бо у нім випадаю ув осад.
Відрікаюсь від нього. У серці ячать
всі жалі навісні та пісні…
На цім світі Іуди печать.
Ну а світу печать – на мені…
Молитва до Хліба
Хліб наш щоденний
святий причерствілий окраєць
і глевкуватий м’якуш од череня
Ти пахнеш кров’ю і потом
і струдженими руками
і передвічним життям
Але ніколи – смертю
і чорною бідою
Ти і солоний і солодкий
і терпкий водночас
тільки гірчитимеш мені завше
1922, 1933 і 1947 роками
В тобі сущому непізнана суть
і велика загадка
і незміренна любов
У Твоїй цілушці – цілунок матері
Ти теплий спогад дитинства
зрошений цілющою криничною водою
і щедро посипаний цукром
Твої крихти то засторога
від черствості душ
непрощенного гріха
святотатства
Ти справжній як світ
і світлий та чистий
мов щира сльоза
На Тебе уповаю й молюся
Тобою живу й воскресаю
нині всякчас
і навіки-вічні
у всіх поколіннях
Амінь
* * *
Діагноз
уже поставлено
давно
Одержимо чекали тільки
як на тривіальне пришестя
адекватного
лакмусового папірця
чи якого іншого
рукотворного реагенту
Бо інакше
як зрозуміти
наскільки токсичною
є моя держава
і смиренними люди
як глибоко
здатні вони
вдихнути
ядучу суміш
ладану
дурману
блекоти
і курячої сліпоти
І чи сКОРО
НА ВІРУ Сутню
зійде
Благодатний Вогонь
що спопелить
печаті Каїна
і рабського мовчання
і провістить нарешті
наш Вічний
Великдень
Переклади
Сергій Драгомирецький
(1947–1998),
(м. Софія, Болгарія, з російської)
* * *
Застілля стихло урочисте…
Та на війні всі справи – швах!
Й мені іти усеньким містом
З блискучим ключиком в плечах.
Мої куранти вже не строять,
Лечу в незримому строю.
І по напнутих одностроях
Я побратимів пізнаю.
Йдуть уперед – поротно рота,
Труба скликає у поход.
На половину обороту
Недокрутився мій завод.
Едуард Акулін
(м. Мінськ, Білорусь)
Коли…
Коли останнього Героя
на полі бою знайде Смерть, –
з глибин віків княгиня Ольга
за Україну здійме меч…
Коли понад Дніпровим плесом
літак, як факел, пролетить, –
Шевченко зійде з піднебесся
її Талан оборонить…
Коли кровинка у дитинки,
мов бедрик, по щоці стече, –
з могили встане Українка
застерегти: «Жива іще!»
Коли свого, мов Каїн, брата
віддячить зрадник-білорус, –
живим щитом поперед хати
супроти танків стане Стус…
Тому й не вмерла Україна,
тому вона й живе повік,
що попліч – мертві із живими,
і Бог, і Правда з нею, й світ!
Не для того…
Господь вдихнув життя у глину,
на віру давши Віру з вір, –
не для того, щоб Україну
на клапті рвав скажений Звір…
Не для того, щоб примхи ради
того, хто крові захотів, –
як лютий ворог – брат на брата
дививсь крізь лазерний приціл…
Тому в рішучості годину
з колін себе устати змусь, –
бо нині нищать Україну,
щоб завтра знищить Білорусь…
Всеволод Стебурака
(м. Мінськ, Білорусь)
* * *
Я дослухаюсь – далеко бої,
отже, в безпеці рідні краї.
Я дослухаюсь – за лісом війна,
тож не уразить мóго майна.
Жертву на розстріл ведуть до стіни –
тут ні гріха, ні моєї вини.
Не переймайся, спокійно живи!
Чом же обличчя густо кровить?
Я не вбачаю зиску в війні.
Війна вбачає зиск у мені…
* * *
Сум оповив мінську ніч.
Ми погрузли усі в монітори –
Київ. Бої на Грушевського. Час клято творить
довготривале тру
сторі.
Хто з ними, хто з нами?
Хто боїться контори,
хто шукає пояснення в Ґуґлі,
хто в Торі.
Ми чекаємо ліпшого,
більшого,
переймаємось віршами,
вішаєм нáліпки, заклики,
курим в шпаринку,
лякаємо жінку,
мнем кішці спинку.
У навушниках на потилиці –
гуркіт народин країни –
герої, і зброї,
і пульс України!
* * *
А за вікнами 21-й
відчувається, як 37-й.
І щодень, що й куди – невідомо,
відбуває один твій знайомий.
Хто де, скажеш хіба окреслено, –
на Акрестіна чи в Варшаві?
Люди в берцях стоять відправи
Богоматері в балаклаві.
Прочуваючи 37-й,
у під’їзді стукач пожвавішав,
і вже не перший знайомий
про від’їзд марить все частіше…
………………………………….
Відчувається як 37-й,
але все-таки ще 21-й.
Залишився останній знайомий,
і не садять за вірші тепер ще!
Сяргей СИС
(м. Мінськ, Білорусь)
* * *
Закопаю на полі в ріллю
Свій останній – на щастя – грошик,
На сніданок мух наловлю,
На обід – комарів і мошок.
Побреду крізь болото й ліси,
Не важливо – орел чи решка.
Вип’ю краплю цілющу роси
Зі сльозою впереміш до решти.
Під корчі в хмизняки зазирну,
На нічліг до вужів попрошуся.
Знов крізь сон кричу про війну,
Про побоїща в Білорусі.
День новий буде повним надій,
І подій, і людей хороших –
І стократ вже цінніший тоді
Мій заритий на щастя грошик.
Уладімір Некляєв
(м. Мінськ, Білорусь)
Україні
Сумую – згадую в журбі.
Святкую – у святочній скрусі.
О, Україно! Я тобі
І за горою поклонюся.
Нехай затямлять двоє вже,
За нелюбами не сумують,
А сум незмінно береже
Не пам’ять речі – а саму річ.
І коли б’ють навідмах страти, –
Щоб дещо зберегти,
Тобі
Прикушую, солонувату,
Немов кровинку на губі.
Останній вірш
Хай буде життя! Це під силу мені!
Під силу ця доля розлук і стрічання,
Я знаю: займеться ось-ось у вікні
Останній світанок мого існування.
Ну що ж, це під силу так само мені.
Спокійно зміню собі
долю на волю –
I тільки хитнуся, як тінь на стіні,
I тільки на мить сповільнюся ходою…
Колисанка
Пам’яті
Генадзя Буравкіна
То моя чи твоя,
не чиясь – тільки наша вина:
Білорусь нам на кревних теренах – як та чужина.
І коли помирає із розпачу й скрухи поет,
Залишає не той уже світ, де почавсь його лет.