Дев’ять років тому наш сусід підступно відібрав у нас частину нашої землі, прикриваючись поясненнями: «нас там нет» і «гражданская война». А рік тому, зовсім знахабнівши від своєї безкарності, розпочав повномасштабне вторгнення, озброївшись не менш безглуздими лозунгами про «денацификацию», «демилитаризацию» і «8 лет бомбили Донбасс».
Увесь цей час кращі сини та доньки Волині безстрашно протистоять ворогу. Не злічити пролитих сліз, тихих молитов і криків відчаю, усього того, що випало на нашу долю. Про всіх, кого забрали небеса, і про тих, хто досі стоїть на захисті рідної землі, можна написати тисячі книжок, зняти сотні фільмів. І це все буде, згодом, хоча, напевно, й не про всіх…
Якраз у річницю повномасштабного вторгнення мені вдалося поговорити з волинянином, який уже роками захищає нашу країну. Військовослужбовець з позивним «Шумахер» розпочав свою військову кар’єру ще у 2018 р., підписавши контракт на три роки. Тоді звичайний автомеханік разом з другом вирішив змінити цивільне життя на військову форму. Пізніше, у січні 2022-го він його продовжив.
Чоловік зі сміхом розповів мені історію, як отримав свій позивний. Ще на початку своєї військової кар’єри, керуючи військовим камазом, випадково пошкодив лінію електропередач, у результаті чого знеструмив усе військове містечко. Тоді його ротний у напливі емоцій назвав солдата «чокнутим шумахером», а прізвисько прижилося.
«Шкода, що цей ротний теж тепер двохсотий», – з сумом додає військовий.
Загалом уся наша розмова протікала на позитиві, «Шумахер» багато жартує та сміється. Каже, що у таких умовах вчишся радіти дрібницям.
«У нас тут тваринки: котики, собачки. Ось зараз біля мене сидить пес Боба, гріється біля буржуйки. Ми правда, коли йдемо на якесь завдання, чогось його дурнем називаємо», – сміється.
Тут звичайні речі стають особливими. Вони радіють, коли отримують посилки від волонтерів, дитячі малюнки чи просто звістку з рідного дому.
– У мене знайома – волонтерка, я часто з нею спілкуюся. Так от, я не думав, що вона стане волонтеркою.
– Чому? – зацікавлено питаю я.
– Через прізвище, – робить паузу. – Прізвище у неї Цімерман, – а тоді додає, – Класна вона, завжди нам допомагає.
Вдома на повернення «Шумахера» з нетерпінням чекає сім’я.
«Мені так врізала в пам’ять фраза моєї мами. Одного разу вона мені сказала: “Ніколи не могла повірити, що мій син буде ветераном”», – пригадує чоловік.
Запитую про 24 лютого, про перші думки та емоції.
«24 лютого для мене почався з бойової тривоги. Я тоді був у Луцьку. У мене було завдання дещо привезти, не буду говорити що і звідки. Так от, найбільше мене вразила тоді кількість машин. А щодо емоцій, то по правді в той день нічого не відчував», – розповідає військовий.
На початку повномасштабного вторгнення «Шумахер» курсував Україною з подаруночками для наших захисників, аби тим було легше давити русню.
«Не пам’ятаю де, але запам’ятався мені такий один момент, який ще досі стоїть перед моїми очима. Це кінець лютого – початок березня, стояла бабуся на городі, не знаю, що вона там робила у цю пору, і такий гарний червоний захід сонця був. Я їхав, але встиг побачити, як вона піднялася і перехрестила моє авто», – розповідає боєць.
У них є інтернет-зв’язок, то ж у вільну хвилину, не тільки виходять на зв’язок з рідними, але й переглядають соцмережі.
«Я зовсім не проти, що люди в тилу якось розважаються. Вони мають жити своїм життям, не треба зациклюватися на війні. Але, як на мене, не варто це все виставляти напоказ», – зазначає військовослужбовець.
Цікавлюся його думкою й про те, чи всі мають іти на фронт.
«Не всі мають бути тут і краще, щоб кожен був на тому місці, яке приносить найбільшу користь. Армія «кормиться» з податків наших громадян і волонтерів, якщо не буде економіки, наша армія теж не зможе функціонувати», – аргументує свою позицію «Шумахер».
На останок розмови військовий запевняє, що Перемога обов’язково буде за нами, а Волинь може спати спокійно під захистом своїх військових.
Ольга КОНОНЧУК.
Фото з особистого архіву військового.