Свячений хліб, молитви і паломництво допомагають матері після смерті сина.
У просторій хаті Ольги Подвернюк – порожньо й самотньо. У залі – куточок із іконами. Поруч – стілець із сорочкою померлого сина. «Сюди, – каже 75-літня жінка, – щодня приходжу з молитвами. А щоби менше думати про горе – печу проскурки у місцевий храм».
Ще в дитинстві Ольга Феодосіївна дізналася, що таке горе. 5-річною дівчинкою втратила маму. Але п’ятьом сиріткам Господь послав таку мачуху, що за рідну була краща! А мачушин син до цього часу помагає зведеній сестрі. При тім, що Ольга Феодосіївна живе в с. Веселе Луцького р-ну, а брат – аж «на БАМі» в Росії!
– Завжди я дякувала Богу за те, що послав хорошого чоловіка (з Євгеном ми побралися у 1958-му). Що допоміг з’явитися на світ двом синам – Віті й Валері, – провадить наша співрозмовниця. – А коли старшого, Віктора, забрали до Афганістану, я ще більше переконалася у могутній силі молитви. Уявіть собі: за те, що кожен день стояла на колінах перед образами, Бог допоміг вижити моєму синові, навіть коли його машина на міні підірвалася. Хлопці тоді – хто мертвий, хто покалічений. І тільки мого Вітю наче Богородиця покровою затулила: живим-здоровим його додому вернула, помогла на хорошу роботу піти. І хоча шлях дитини рано обірвався – у 53, але син так життя прожив, що люди по цей день мого Вітю хорошим словом згадують і дякують, що так його виховала…
Втерши непрохану сльозу, жінка поправляє на стільцеві синову сорочку та хустинку, хреститься до образів і продовжує:
– Тяжко мені було, ой як тяжко хоронити сина. А рівно десять років перед тим – навіки з чоловіком попрощатися, – зітхає жінка. Але навіть у найтяжчому горі Господь не залишив Ольгу Феодосіївну. Невдовзі після смерті Віктора його старший син із дружиною дізналися – стануть батьками. Стануть після десяти (!) років чекань на цю дитину.
– Може, то випадковість. А може, й справді –
Словом, як би не складалося, та порубцьоване серце жінки щодня зігрівають ще один син, п’ятеро внуків, троє праправнуків. Та, звісно, – віра в Бога.
– Молилася я весь свій вік, – підтверджує оповідачка. – У нашому селі 30 років була церква закрита – то я по волинських храмах ходила: в Шепель, Торчин, Озденіж, Усичі. В Зимненський і Почаєвський монастирі разів зо 20. Жодного церковного свята не пропустила! А 1990-го у мене наче крила виросли – відкрилася старовинна церква у рідному Веселому.
Крім того, що молитися, до ікон прикладатися, ось уже 12-й рік Ольга Феодосіївна випікає свячений хліб.
– Взятися за проскурки мене змусив обов’язок перед подругою. Ми з нею багато літ жили душа в душу. Ця жінка рівно 12 років пекла проскурки. Прийшла на роковини по моєму чоловікові. А на другий день інсульт її розбив. Із тих пір (а це знову ж таки 12 років) її справу продовжую я. Подруга, слава Богу, жива. Вже їй 90. Тільки тіста замісити, піч напалити вона не в силі. То я за здоров’я Богу дякую і не менш як два рази на місяць несу на службу проскурки.
За весь цей час руки Ольги Феодосіївни народили близько 15 тисяч (!) проскурок, кожну з яких треба вручну вирізати, зображення нанести, спекти й освятити.
Та жінка на труднощі не скаржиться. Навпаки, каже, робота коло печі, на городі, у хліві рятує од самотності в чотирьох стінах дому. А щоб душу звільнити від тяжких дум, Ольга Подвернюк по декілька разів на рік ходить до сповіді. По декілька разів на день читає акафіст. Не втомлюється уповати до майже півсотні святих, лики яких сяють у молитовному куточку хати. А якщо тягар усе одно не зникає, уві сні приходить син Віктор. І разом із мамою, усміхнені й щасливі, вони, як і колись, ідуть до храму…
Оксана БУБЕНЩИКОВА.
Фото автора.