Комунальне підприємство «Медичний центр реабілітації учасників бойових дій Луцької міської територіальної громади» очолює Ігор Гнетньов. Відомий на Волині та за її межами лікар, управлінець і відома публічна особа.
Ігор Васильович пройшов усі щаблі медицини. Починав із рядового санітара. Закінчив Луцьке медучилище в 1988 році, згодом – Львівський медінститут. Він випускник Міжрегіональної Академії управління персоналом. Депутат Луцької міської ради.
Тривалий час працював у Волинській обласній клінічній лікарі, в тому числі очолював поліклінічне відділення. У 2007-2018 рр. – головний лікар комунального закладу «Луцький центр первинної медико-санітарної допомоги», згодом – директор комунального підприємства «Луцький центр первинної медичної допомоги».
Важливо для керівника такої специфічної установи, що Ігор Гнетньов під час військової служби воював в Афганістані…
Але для кращого розуміння, в якому стані зараз перебуває вітчизняна медична галузь та хто і на якому етапі надає людям ті чи інші послуги, ми розпочали розмову з Ігорем Васильовичем саме з цієї теми.
– Реформою медицини визначено, що галузь розвивається за 5 окремими напрямками. Стаціонарна спеціалізована медична допомога. Реабілітаційна медична допомога, яка теж повинна розвиватися за окремим напрямком. І, нарешті, хоспісно-паліативна. Чому так вирішили, а не якось інакше?
– Зміни, що відбулися, це вимога часу і досвід передових країн. До реформи, пам’ятаємо, в кожній територіальній громаді були свої власні станції «Швидкої допомоги». Що «кордони» між населеними пунктами та 16-ма районами були доволі специфічними, теж відомо. Тому часто були ситуації, коли пацієнта треба було забрати на іншому кінці району на «прикордонній» території, викликали проблеми: хто поїде, за скільки часу дістанеться, в яку саме лікарню доставляти і так далі. Плюс, кожна громада мала різні фінансові спроможності, і від цього також залежав стан «швидких»: десь кращі, а десь буквально на ладан дихали. Тепер «екстренка» вирушає на виклик із точки, яка є географічно найближчою до пацієнта. Саме так створено логістичні пункти базування. І фінансування здійснюється централізовано, всі в рівних умовах. Отже, це перший напрямок – екстрена медична допомога.
Другий – «первинка». На цьому рівні можна вирішити до 80% усіх проблем пацієнтів. Я розумію людину, коли в неї болить голова і вона хоче на прийом саме до невролога. Але ж голова може боліти і по кардіологічному напрямку, і по нефрологічному, і з інших причин. Чи біль у грудях? Причин може бути цілий спектр: від остеохондрозу до передінфарктного стану. Тому первинна медична допомога функціонує автономно, маючи цілий спектр завдань. Профілактика захворювань, щеплення, ранні стадії захворювань, хронічні, щоб не допустити загострень та подальшої інвалідизації, і так далі. Все це «первинка».
– І вона розвивається. Що про третій напрямок скажете?
– Ну, ще існують певні неузгодженості у галузі територіальних медичних об’єднань, але це вже специфічні професійні напрямки дискусій і практики щодо ефективності «первинки»… Спеціалізована стаціонарна допомога, це і є третій фундаментальний сегмент роботи реформованої галузі. Йдеться про лікарні, які повинні надавати стаціонарну медичну допомогу у випадках, коли сімейний лікар із тих чи інших причин на своєму рівні вже не може справитися з повнотою надання послуг, і потрібне втручання ширшого кола фахівців для лікування чи то хронічних захворювань, чи ургентних. Визначено, що лікарня загального профілю повинна надавати чи то 9, чи 11 медичних сервісів, і вона їх надає, щоб не перевантажувати високоспеціалізовані медзаклади.
Є кластерні лікарні, це, як правило, «Швидкої допомоги», які теж надають визначений спектр послуг (хірургія, акушерство, гінекологія тощо), де вирішуються ургентні питання (холіцистити, апендицити, наслідки ДТП у вигляді політравм і так далі), а також здійснюють планові операції.
Надкластерні лікарні – це високоспеціалізовані медичні заклади, де надають надскладну медичну допомогу: операції на мозку, стентування судин серця, щелепно-лицеві операції тощо. На Волині, де до Великої війна нараховувалося орієнтовно 1 мільйон мешканців, пацієнтів із подібними захворюваннями не є так багато, тому надкластерні лікарні можуть справлятися зі своїм об’ємом роботи. Звичайно, можна в області створити навіть три чи більше кардіохірургічних центри, але кою буде їхня ефективність?
– Дійсно: чи вистачить на кожну з них пацієнтів?
– Отож бо! Бо ж навіть кваліфікація доктора залежить від того, оперує він раз на місяць чи значно частіше! Тому є логіка в укрупненні, маючи фахову та належним чином оснащену екстрену медицину, існує можливість навіть людину з інфарктом міокарду перевезти з будь-якої точки області в відповідний медзаклад.
– Нарешті, четвертий етап: медична реабілітація. Саме цей напрямок Ви і представляєте.
– І по ньому багато зроблено, але треба зробити ще більше. Статистика свідчить: кожен четвертий чи п’ятий волинянин має статус інвалідності… Я не беру до уваги, який відсоток корумпованості МСЕК, але навіть якщо кожен третій просто купив собі групу інвалідності, то так чи інакше, дуже багато людей із реальною інвалідністю! Тим паче, що після перевірки правоохоронними органами встановлено, що є деякі порушення щодо встановлення інвалідності, але вони незначні… Таким чином, маємо кілька сотень тисяч людей із інвалідністю!
Важливо, що медична реформа змінила спосіб фінансування закладів, визначила 5 напрямків роботи, але вона залишила нерозв’язаними кілька суттєвих проблем. Я, наприклад, навчався і в медучилищі, і в медінституті, і скажу чесно: нас не вчили займатися реабілітацією. Нас навчали попередити захворювання, що роботи, коли воно виявлене, які кваліфіковано застосовувати препарати та обладнання. Тому суть цього напрямку реформу щодо медичної реабілітації така: людина, яка має негативні наслідки після того чи іншого захворювання, могла максимально якісно відновити стан свого здоров’я або навчитися, як продуктивно жити навіть із інвалідністю, усвідомити, що є не зайвим для суспільства, якимось тягарем і для самого себе, і для інших. А це автоматично зменшення алкоголізму, наркоманії, суїцидів і так далі…
– Дуже важливо! Війна триває, і щодня люди на фронті зазнають тих чи інших уражень чи каліцтв. Кількість ваших пацієнтів, відповідно, зростає в арифметичній прогресії…
– Війна говорить, що максимально швидко і якісно цей напрямок треба було починати розвивати не вчора, а ще позавчора. Війна призвела до дуже швидкої інвалідизації дуже великої кількості людей. Ми навіть працюючи в плановому режимі, вже маємо певні проблеми, щоб надати допомогу всім, хто цього потребує. А бувають й екстрені ситуації!
Тому дуже важливо, щоб за рахунок проведених медичних реабілітаційних заходів людина отримала можливість навіть у випадках, коли втрачено кінцівку чи є проблеми з хребтом, сама про себе подбати. А коли ми ще й людину з інвалідністю або важкими наслідками після політравм навчимо бути корисною суспільству, то вона почне працювати з максимальним застосуванням своїх фізичних та розумових здібностей і можливостей. Відповідно, країна зменшить навантаження на соціальну службу і навіть на соціальні виплати.
– Ми ще поговоримо детальніше про це, але треба вже завершити тему реформи п’ятим напрямком…
– Це хоспісно-паліативна допомога. На жаль, медицина не всесильна. Бувають ситуації, що після лікування людина не вилікувалася… Наприклад, не справилися з онкологією, як наслідок – обмежений прогноз щодо життя… Суспільство не має права покинути цих людей напризволяще. Тому потрібно надати максимально комфортні та безболісні умови прожити стільки часу, скільки відведено…
Підсумовуючи: Велика війна стала каталізатором не тільки виявлення тих чи інших напрямків розвитку медицини, але й оперативного вирішення проблем, які зростають в десятки разів.
– Центр, який Ви очолюєте в місті Луцьку, фактично єдиний на всю область. Це правда, що за останні роки кількість людей, які потребують допомоги саме тут, зросла чи не на 300 відсотків. А фахівців у Вас вистачає, щоб справитися з таким гігантським обсягом роботи?
– Якщо жити за статистикою, то це означає завжди запізнюватися. Бо статистика – це те, що вже відбулося. Ми створювали цей Центр, не спираючись на статистичні дані, а моделюючи ситуацію на перспективу та думаючи на випередження. Тому ідея виникла і почала розвиватися ще в 2016 році. Починали з першого кабінету психологічної підтримки учасників бойових дій. На базі фізіотерапевтичного відділення приймалися на роботу перші ерготерапевти, фізичні терапевти. Тож на базі ЛФК починали перші елементи реабілітації… Причому, йдеться не про масаж, це один із елементиків загального комплексу вправ і процедур. Бо медична реабілітація, це не менш технологічний процес, ніж, наприклад, кардіохірургія.
З часом за підтримки багатьох людей ми й створили повноцінний Центр.
– Деталізуйте, будь ласка.
– Зауважу: склалася ситуація, коли навколо спільної ідеї об’єдналися дуже різні люди, без будь-якої орієнтації на якісь партійні чи ідеологічні особливості. Треба згадати добрим словом на той час народного депутата від Луцька Ігоря Лапіна. На рівні місцевої влади – працювали міські голови Богдан Шиба, Микола Романюк, тоді ще голова обласної ради Ігор Палиця, який зараз народний депутат України. Всі розуміли, що це потрібно, і Центр, врешті-решт, постав. А в 2019 році він набув статусу окремої юридичної особи. Бо запит на послугу зростав, усі зрозуміли, що війна – це надовго, і 2022 рік це підтвердив…
– З того часу на скільки зросла кількість ваших пацієнтів?
– Наприклад, на стаціонарну медичну допомогу людей, які обмежені у фізичному пересуванні і які потребують сторонньої допомоги, це сотні відсотків. До 300, якщо реально оцінювати. Запит на окремі послуги з різних напрямків медичної реабілітації збільшився ще відчутніше. Наприклад, постравматологічний напрямок і робота з людьми, які втратили верхні чи нижні кінцівки – це вже 410 відсотків!
– Фізично є де надавати послуги такій великій кількості людей? Приміщення ніби й немаленьке, але вже зараз відчувається його заповненість…
– Так динаміка звернень наскільки зросла! Ми створювалися з розрахунку максимум 180 відвідувань на добу, орієнтуючись виключно на амбулаторну допомогу. Бо орієнтувалися, перш за все, на нашу компактну Луцьку територіальну громаду, де добре розгалужена транспортна логістика. Мало того: в Центрі є спеціалізовані автомобілі, які за потреби можу надати пацієнтам транспортні послуги. Тому на початках ми орієнтувалися саме на таку кількість. Але після початку повномасштабного вторгнення російських окупантів ситуація спонукала відкрити і стаціонарне відділення. Почали поступати пацієнти з важкими пораненнями… І стаціонар потрібен не тому, що людям банально немає де переночувати, а з огляду на потребу проводити інтенсивні заняття. Зараз у нас є 30 місць у стаціонарі. Вони всі заповнені. А більше немає де розміщувати палати, бо й існуючі буквально «втулили» поміж кабінетів лікарів та іншого медперсоналу. І де має стояти одне ліжко, в нас щонайменше два…
Я вже казав, що основна маса в нас – учасники бойових дій. Але ж є ще цивільне населення, яке теж потребує спеціалізованих послуг. Нас фінансує Національна служба здоров’я України, яка не ділить пацієнтів на військових чи цивільних. Тому намагаємося допомогти всім. Але для цивільних є черга. Людям пояснюємо: в першу чергу допомагаємо військовим та ветеранам російсько-української війни. Наразі цивільні з розумінням ставляться до таких реалій, але я прекрасно розумію тимчасовість такого стану: рано чи пізно настане період, коли своє болить найбільше, і лучани почнуть запитувати, чому Центр у їхній громаді не може надати послуги всім лучанам.
– Вісім років тому виникла ідея створення Центру, і вона реалізувалася. Щоб не говорити про статистику, а про перспективу: як розвиватися далі? Розбудовувати існуючу будівлю, відкривати філії в інших населених пунктах не тільки міста Луцька, а й усієї області?
– Для того, щоб задовольнити весь попит на надання медичної реабілітації всім пацієнтам, і тим, які зараз мешкають у громаді, і тим, які повернуться з війни, то, я думаю, є нагальна потреба розширення Центру мінімум до 50 повноцінних, а не пристосованих, стаціонарних ліжко-місць, а число амбулаторних відвідувань наростити до 700 на добу. Такі міркування базуються лише на розмірах Луцької територіальної громади та кількості її нинішнього населення, числа мобілізованих у Сили оборони України, а також оцінюючи динаміку повернення людей із фронту та в якому стані вони прибувають. І це потрібно вирішувати вже зараз, щоб у наступному році вже не виникла черга на отримання послуг не тільки серед цивільних, але й з числа Захисників України та членів їхніх родин, які також потребують додаткової опіки.
Але крім Луцька є ще область, є ще держава. До нас їдуть із усіх усюд. І ми приймаємо і цих громадян України. Відтак, переконаний, що Центри з надання довготривалої медичної реабілітації повинні запрацювати майже в кожній територіальній громаді.
– Ви відчуваєте розуміння цієї проблеми від тих, хто спроможний її вирішувати?
– Я на це сподіваюся. Маємо усвідомити: сьогодні важливо допомогти воїнам із дронами для фронту, але так само важливо допомогти їм тут, удома, фізично та морально відновитися на стільки, на скільки це можливо зробити.
– Дякую за відвертість! Успіху у Вашій не тільки медичній, а й благородній справі!
– І Вам вдячний за змістовне спілкування!
Інтерв’ю вів Володимир ДАНИЛЮК.
На фото автора: Ігор Гнетньов; реалії роботи КП «Медичний центр реабілітації учасників бойових дій Луцької міської територіальної громади».