Брати Павло та Анатолій Романіки пережили двадцять місяців російського полону. Пройшли катівні ДНР, росії, Мордовії, але вижили та повернулися додому. Сьогодні колишні полонені намагаються відновити здоров’я та налагоджують життя після пережитого.
Про це розповідає Рожищенська міська рада, – повідомляє Волинська газета.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, брати у перші ж дні війни прийняли для себе рішення добровільно стати на захист України. Про вибір один одного не знали, а зустрілися у Луцьку, де формувався 2 окремий стрілецький батальйон.
“У травні 2022 року наш батальйон у повному складі відправили на Донеччину. Нас кинули на оборону міста Лиман, де точилися запеклі бої. 23 травня 2022 року ми потрапили у полон”, – розповідає Анатолій Романік.
Чоловікові важко згадувати пережите.
“Спочатку нас тиждень утримували у підвалі одного з поліцейських відділків ДНР, пізніше перевезли у СІЗО міста Старий Оскол Бєлгородської області. Згодом була Тульська область та Мордовія”, – згадує Анатолій Романік.
Про те, що брати у полоні, рідні дізналися з відзнятого окупантами відео, яке вони поширили на своїх каналах.
По шістнадцять чоловік у маленькій затхлій камері, ноги пухли від того, що цілими днями змушували стояти. Смердючі харчі, допити та побої – це далеко не все, що доводилося переживати полоненим.
“Нас не тільки мучили фізично, нас прагнули знищити морально. Щодня з гучномовця у камері лунали розповіді з історії, переписаної на російський лад. Щоправда, певний час з нами сидів вчитель історії Леонід Павлюк, який розповідав, як реально відбувалися ті чи інші події. Нам казали, що російські війська вже захопили більшу частину України. Ми не вірили, але ця невідомість з’їдала зсередини. Додавали стресу і постійні побої”, – розповідає Анатолій Романік.
Аби “розколоти” українських військовополонених, окупанти використовували найрізноманітніші методи – від допитів слідчих до сповіді московським попам.
“Щоб не зійти з розуму, кожен у душі плекав віру, що його чекають вдома рідні, згадував щасливі моменти життя і мріяв про обмін”, – зізнається Анатолій Олексійович.
А рідні й справді оббивали пороги різних інстанцій, аби їх знайти.
Якось до Рожища долетіла звістка від одного зі звільнених з полону військових з Дніпра, що він перебував в одній камері з рожищанами Анатолієм Романіком та Леонідом Павлюком. Тож надія рідних на обмін міцніла.
“Холод, знущання та виснаження через недоїдання призводили до загострення хвороб, забирали здоров’я, але у свідомості було чітке розуміння, що ми змушені були захищати свою землю, що ми не вбивці, що наш вибір взяти до рук зброю був правильним”, – зауважує Анатолій Романік.
Перебуваючи у полоні, чоловіки не один раз прощалися з життям, адже їм ніколи не повідомляли, куди їх ведуть. Для декого це була дорога в один бік – на розстріл.
У певний момент братів розділили, і вони не могли дізнатися про долю один одного. Про те, що обоє потрапили на обмін, зрозуміли під час переклички перед відправленням з колонії.
“Нас перевозили вантажним літаком, перед посадкою робили перекличку. Очі були перев’язані скотчем. Чую: «Романік», я й відповів «Анатолій», натомість кажуть «Павел» . Так я й зрозумів, що брат поруч”, – згадує Анатолій Романік.
Братів Романіків та ще одного рожищанина Богдана Озімка звільнили з полону 31 січня 2024 року.
“Це був ніби другий день народження, коли вже на українській землі ти відчуваєш себе людиною. Неймовірні почуття, які не передати словами, їх можна лише відчути”, – зазначає Анатолій Олексійович.
Після повернення на Україну брати Романіки місяць перебували на реабілітації в Дніпрі.
Коли повернулися у відносно мирне життя, довго довелося звикати психологічно, витісняти з підсвідомості спомини, які мучили ночами, досі чоловіки намагаються відновити втрачене здоров’я.
“Ми вже ніколи не будемо такими, як були раніше. Після полону багато-чого переоцінили у житті – у стосунках, в оточенні. Ніяка реабілітація не допоможе забути, як топчуть твою гідність, як через фізичний вплив роблять з людини безмовну істоту. Це залишиться з нами назавжди, – підсумовує Анатолій Романік. – Єдине, що не змінилося у моїй свідомості після повномаштабного вторгнення та полону, це думка про те, що наш вибір захищати свою державу був правильним, що Україна має бути вільною, що ми маємо відстояти свою державу”.
Наш кор.
Фото міськради.