«40 років допомагаю жінкам»

Ще навчаючись у Тернопільському медінституті, Микола Олександрович зрозумів: найбільше користі він зможе принести у царині акушерства та гінекології. Тому з 1974 р., закінчивши лікувальний факультет, чоловік узявся допомагати жінкам. Хоча перші його пацієнтки були не з України.

У Радянському Союзі люди звикли жити за правилом: «Партія сказала «надо» – комсомол отвєтіл «єсть». Тож коли молодого Миколу із Хмельниччини направили проходити інтернатуру до Таджикістану, то ні сам спеціаліст, ані молода дружина Надія (терапевт за фахом) навіть у думках не сміли заперечити. Валізи зібрали і – гайда на південь азійської республіки у м. Курган-Тюбе.

– Про Таджицьку РСР ми знали тільки те, що там сповідують мусульманство і замість хліба  їдять лєпьошки. Але заспокоювали себе, адже міністром охорони здоров’я союзної республіки був виходець із України. Мовляв: у разі чого поїдемо до земляка і він нас у біді не лишить, – пригадує Микола Гуменюк. – Якби зараз, зізнається співрозмовник,то звикати до нових умов було б непросто: тяжкий клімат, різкі коливання температур (від 11 градусів уночі до 50 – вдень). Працювати доводилося цілодобово. Молодий спеціаліст, бувало, тижнями додому не приходив. Пологів тоді приймалося до 20-ти за добу. Але, дякувати Богу, до міністра по допомогу йти не довелося. Хоча із земляком українські лікарі таки зустрілися й гарно побалакали.

Пригадуючи три роки інтернатури, Микола Олександрович дякує тому часу за величезний досвід, якого набрав од старших колег, авторитетного професорського складу університету ім. Авіцени.  А ще до цих пір дивується згуртованості тамтешніх людей.

– У нас яка традиція: поїхала жінка народжувати – то й поїхала. Хвилюються хіба чоловік або мама. Натомість у таджиків іще тоді поява нащадка вважалася подією цілої родини! Доки породілля в лікарні, під вікнами збираються родичі, куми, знайомі. Вони розкладають покривала, треба – ночують. І така група підтримки допомагала виконати основне правило акушера: над жінкою, котра народжує, сонце не повинно зійти двічі. Тобто весь процес має завершитися протягом доби, – пояснює лікар.

По завершенні інтернатури Микола Гуменюк разом із дружиною повернулися до України. Точніше, на малу батьківщину лікаря, Хмельниччину. Та якось, гостюючи у швагра в Іваничах, молодий спеціаліст познайомився з тодішнім головним лікарем ЦРЛ. Поцікавився, чи не потрібні гінекологи. «Чому ж ні», – риторично запитав керівник. І з тих пір Микола Олександрович допомагає підтримувати здоров’я волинським жінкам.

– Праця гінеколога в Іваничах вимагала нових знань і навиків. Бо якщо в Таджикістані властивим для породіль було малокрів’я, то для наших типовими вважалися захворювання нирок, щитовидної залози тощо, – продовжує лікар. –Але, мабуть, найбільше перевернула мій світогляд поїздка до Угорщини.

Це було 1980-го. Щоб туристом потрапити за кордон, гінеколог із Іваничів пройшов усі можливі фільтри КДБ. Проте клопоти цього вартували! Під виглядом звичайного туриста Микола Гуменюк разом із колегою побували в медичних закладах сусідньої держави. Особливо цікавилися тими, які надають послуги жінкам та маленьким дітям. Побачене просто шокувало!

– Як зараз, пригадую: заходимо в кабінет лікаря, на кушетці – вагітна, а на столі – «телевізор», що показує ще не народжену дитину! Тобто вже тоді в Угорщині використовували УЗД, про яку в Радянському Союзі знали тільки з книжок. Іще на початку 1980-х там працювали перинатальні центри, яких на Волині до сьогодні нема, – зізнається спеціаліст.

Після двотижневої поїздки в Миколи Гуменюка просто руки опускалися від думки, наскільки відстала наша медицина. Але працювати все одно мусиш. Тим паче, після напруженого графіку в Таджикістані працювати в Іваничах було легше бодай тому, що наші жінки народжували значно рідше. До 90-х років у районі максимальний показник становив 300-400 пологів за рік (тобто, в середньому одні пологи за добу). Далі був різкий спад. А нині за півроку з’явилося лише 118 дітей.

–Якщо говорити за позитив, то зараз породіллі стали значно відповідальніше ставитися до свого здоров’я. Гінекологам теж працювати легше. Бо в разі виникнення будь-якої ситуації існують відповідні рекомендації Міністерства охорони здоров’я. Так само в кращий бік змінилася статистика щодо ускладнень під час вагітності й пологів. Однак, – зізнається спеціаліст, – є і сумна тенденція: щороку все більше діток мають серйозні вроджені вади. Іноді – й не сумісні з життям.

В чому причина таких змін? Одна з версій – уплив Чорнобиля. Щоб запобігати появі неповноцінних дітей, украй важливим стало використання ультразвукової діагностики.  І Микола Гуменюк, пройшовши відповідні курси, взявся паралельно з акушерством займатися ще й УЗД.

–Зізнатися, що більше працював у пологовому, то більше розумів: треба переходити на більш спокійну роботу. Бо якого б досвіду не мав – усе одно робота з породіллями вимагає максимальних зусиль: фізичних, психологічних, професійних. Як би не старався зберігати спокій, усе одно хвилюєшся, коли щось не те з дитиною чи мамою. Тому із 2000 року я перейшов у жіночу консультацію Іваничівської ЦРЛ і тоді ж очолив професійну спілку медичного колективу.

Зараз, коли за плечами 70 років, Микола Олександрович продовжує трудитися. І не лише для пацієнтів, а й для колег. У першому надійним батьковим помічником став син Віталій – кваліфікований спеціаліст  ультразвукової діагностики. А працювати на благо колективу зобов’язує головування у професійній спілці.

– Ви знаєте, профспілка є своєрідним індикатором добробуту суспільства. Якщо 15 літ тому лікарі просили путівок, обговорювали закупівлю подарунків і подібні приємні клопоти, то сьогодні звертаються за матеріальною підтримкою: то дитину пролікувати, то собі на операцію отримати, – зізнається Микола Олександрович. – Дійшло до того, що мусимо випрошувати навіть зарплату!

І лікар із 40-річним досвідом розповідає, як йому довелося від імені колективу відстоювати право на належні виплати.

–Ще з 2003-го в Україні діє постанова Кабміну про індексацію зарплат. Але з початку року ми перестали отримувати обіцяне державою. Півроку чекали. Бо ж розуміли: війна. Та коли міністр фінансів Яресько заявила про стабілізацію ситуації, ми вирішили нагадати про невиплачені гроші. Звернулися з листом-клопотанням до адміністрації Іваничівської ЦРЛ. Зібрали підписи та подали на розгляд заяву керівникам району і начальнику обласного управління охорони здоров’я. У відповідь од місцевої влади почули: «Грошей на індексацію нема, бо їх не заклали в бюджеті. А в бюджет їх не заклали, бо немає грошей». Тобто таке собі замкнуте коло.

Звісно, страйкувати чи на роботу не виходити лікарі не збираються. Бо, каже Микола Гуменюк, лікарі пам’ятають про відповідальність за життя та здоров’я людей. Проте на найближчій сесії Іваничівської райради знову звернуться до місцевих очільників з вимогою повернути гарантоване.

– Знаєте, вкотре згадуючи побачене в Угорщині, я переконався: доки не припиниться розкрадання України, доти в нас не буде ні економіки, ні належної медицини. Корупція – ось та пухлина, яка висмоктує з держави соки. Позбудемося її, оздоровимо суспільний організм – тоді зуміємо і реабілітацію (тобто реформи) провести. Щоб лікарю забезпечити гідні умови праці, а пацієнтам – доступну та дієву охорону здоров’я.