Патріот
України – вірменин
Голова Горохівської ОТГ Віктор Годик при черговій розмові
попросив: «Напишіть про Карапета Асатуряна. Він – вірменин за національністю,
та всім серцем полюбив Україну та її людей. Без нього у нас жодна справа не
обходиться».
І ось довгоочікувана зустріч наприкінці робочого дня. Кремезний
чорнявий чоловік зустрічає нас щирим поглядом, протягує кожному руку для
привітання, каже: «Мене звати Асатурян Карапет Володяєвич». А дізнавшися, що один зі співрозмовників-журналістів свого
часу проходив військову службу у Вірменії, вже по-товариськи додає:
«Називайте мене Миколою. Саме так мене зовуть в Україні. Я вже звик до цього
імені».
Карапет Асатурян – голова асоціації фермерів Горохівщини.
Підприємець. Вже майже сорок років працює на Горохівщині.
– Карапете
Володяєвичу, як доля закинула Вас на Волинь? – запитуємо.
– Волинь вибрав мій батько. Він народився у Вірменії, там
з’явився на світ і я. У 1973 році батько приїхав сюди на роботу, він будував
дороги. Уже десять років як батька не стало, а його дороги – цілі-цілісінькі.
Куди б не поїхав, скрізь його пам’ятають, згадують добрим словом. Хай з Богом
спочивають. Вже одійшла у засвіти і мати, поховав її у Журавниках. То ж тут вже
й могили наших найрідніших людей. Ця земля для нас уже рідна.
– Як Вам тут
працюється?
– Що можу сказати? Одне знаю: говорити є кому, а робити –
нема. Будуть розмірковувати, говорити, розкажуть, як і що треба робити, а як
прийдеться до діла, у них не виходить. Я вже майже сорок років в Україні.
Добре-погано, але працюємо. Люди ніби задоволені. У мене ворогів немає. Як не
дивно. Я стараюсь людей послухати, що
зможу, зроблю. Що не зможу, люди пробачать. Вже три скликання депутат районної
ради. Думаю, люди мене поважають.
– Ви
очолюєте асоціацію фермерів Горохівщини. Скільки їх у районі і як їм
господарюється?
– Маємо до 150 фермерів. Коли ми у 2002 році створили
фермерське господарство, тоді держава нам в усьому допомогла. Дала багато
грошей на трактори, автомобілі, комбайни і міндобрива. Все було нормально. Тепер
також добре. Я ні на що не ображаюся. Просто останні два роки ці бідні фермери
не знають, що їм робити. Дуже сильна конкуренція. Я, правду кажучи, свою землю
трохи віддавав великим фермерам, тому що у мене не все виходить. І ось чому. Маю
і трактор, і всілякі сільськогосподарські агрегати, але настільки висока
конкуренція, що я не можу вижити. Так склалося, що у мене з трьох сторін знаходяться
великі фермерські господарства, які мають по 5-10 тис. га. Вони на все піднімають
ціну, а ми, невеличкі господарства, так не можем… Якщо ми підемо їх шляхом,
зайдемо у тупик… У мене також є людські паї і негарно буде, якщо я платитиму
менше, аніж ці великі фермери… А конкурувати з ними малим господарствам не під
силу.
– Чи
зберегли Ви батьківське захоплення – будівництво доріг?
– Батьківський фах став нашим родинним заняттям. Тож і я
зі своїми синами люблю цю справу. Як і мій батько, ми професійні дорожники. Щоправда,
зараз прокладаємо невеличкі магістралі. Так склалося, що маємо все необхідне
обладнання для цього, але роботи нема. Берем участь у тендерах, а виграти їх не
можемо. Інші учасники скидають до 30 % вартості будівництва доріг. Ну, як можна
скинути 30% і робити якісно роботу? Може, великі фірми, які мають великий запас,
і здатні на це… Та все ж сумніваюся, що можна так скинути ціну… 3-5 відсотків,
ще згідний, що можна так зробити… А на тридцять відсотків…
– Ви ще
займаєтесь й громадським харчуванням…
– Якось проїжджаючи неподалік парку, помітив запущену
місцину… Тут вже був смітник. Ну, щоб його такого зробити, щоб було гарно? Ось
і вирішив відкрити заклад громадського харчування… Ним опікується дружина Ліля
Карапетівна.
Вірменська кухня насправді дуже корисна і смачна… Мені
хотілося, щоб горохівчани знали не тільки про мене, а й про мій народ. Ось
зробили. Добре-погано, та люди це місце люблять, приходять пообідати…
– Ми також
встигли тут побувати. Обід був дуже смачним. Дякуємо, – кажемо й ми.
– Ми стараємось, щоб зробити добре, а як вийде, оцінюють
люди.
– А чому
вибрали саме цю назву? Беладжіо – що означає?
– Я й сам не знаю. Заглянув в інтернет, того року
найуспішніший бізнес в Італії був у Беладжіо. Мені сподобалось це ім’я. Я
сказав, хай буде «Беладжіо» і в Горохові.
– Що для Вас
Україна?
– Україна – моя друга Батьківщина. Я стараюся говорити
українською. Стараюся і люблю Україну. Не все у мене виходить, та знаю, що люди
мене поважають і на 100 відсотків задоволені від справ, які я роблю.
– Щоб хотіли
сказати керівникам держави, народним обранцям від Волині, якби випала така
нагода?
– Ігоря Палицю попросив би, щоб, по можливості, звернув
увагу й на таких підприємців, як ми, що робимо дороги, дозволив нам провадити
без тендерних процедур роботи вартістю до 5 млн. Хоч би роботи у 100-200 тис.
грн дозволив будувати нам, щоб ми також могли працювати. За кордоном афроамерканцям
дають гроші, щоб не крали, а в нас зробили б бодай якусь межу, щоб і ми могли
заробляти. Я ж не можу конкурувати з великими компаніями, які мають мільярди. У
мене є десять працівників, вони мають сім’ї. Я також хочу дати їм зарплату, щоб
все було добре. Дякувати Богу і Віктору Годику, ми маємо роботу. Ми завжди його
послухаємо, як щось потрібно зробити для громади. Потрібен кран чи екскаватор –
без грошей дам. Він також нам допомагає, скільки може. У нас є співпраця та
взаєморозуміння. Інакше й бути не може. До нас сюди ніхто не приїде і задарма
нічого не зробить. Тут працюємо, разом живемо.
– А Ви, Карапете-Миколо,
живете в Журавниках?
– Я живу в Журавниках. Мій батько з 1974–1975 року, як
приїхав в Україну, жив у Журавниках. Всі дороги в районі, де ви їдете і бачите,
що асфальт тримається, то їхні дороги. Мій батько 1937 року народження, також
два інститути закінчив, був надзвичайно освічененим і грамотним фахівцем… Так
вийшло, що за радянських часів у Єревані, де він працював, потрібно було міняти
опалення, він просив кошти на ремонт, їх не дали, а зимою труби порвало, тож він
написав заяву на звільнення і приїхав сюди. З тих пір жив і працював у
Журавниках до 2011 року, коли його не стало. Він був великою Людиною. Лишив по
собі добру славу. По всіх селах, де я їжджу, люди його пам’ятають, згадують добрим
словом. Я у Вірменії, у Єревані також все маю. Та коли починалася війна у Карабаху,
ми бачили, що там толку не буде. І до цього часу ця війна іде і довго, мабуть,
буде йти. Тож і ми переїхали сюди.
– Чули від
людей, що Ви чимало уваги приділяєте цьому, тепер вже рідному, селу…
– А Ви були у Журавниках?
–
Доводилося…
– Бачили, мабуть, і пам’ятник Небесній сотні? Це я його встановив.
Він знаходиться біля церкви. Поставив там і Матір Божу. Пам’ятник Небесній
сотні – навпроти неї, праворуч від дороги – встановив пам’ятний хрест. Як будете
їхати до приміщення сільської ради, з правого боку побачите ще одного хреста, якого
поставив нещодавно. Старатимуся й надалі, де живу, допомагати, чим могтиму. Я з
цим не рахуюся. Взимку своєю технікою весь час чистимо вулиці і дороги нашого
села. Десять років тому придбав за 2 тис. доларів земельну ділянку, але віддав її
під будівництво школи, бо не було де будувати. Хай люди будують для наших
дітей.
– А
добудують школу?
– Напевне, ні. Коли небіжчик Борис Клімчук жив, були
великі гроші. Тоді сказали, давайте збудуємо школу. А це 150 млн грн. Хто дасть
у Журавники стільки коштів? Не дадуть. Проєкт зробили. Він обійшовся у 300 тис.
грн. І нічого з того не вийшло. Школи нема. А нам, у Журавниках, школа потрібна.
Досі туалетів нема… Моя думка така, потрібно збудувати меншу… Будь-який голова
області, як буде, допоможе у цьому, а великих сум можна роками чекати і не дочекатися… У нас же на селі нема таких
багатих людей, щоб могли пришвидшити це будівництво, дати на нього гроші… А щоб випросити ці кошти в Києві, потрібно
мати добрих друзів… Торік представники громади поїхали у столицю, сказали, що
мають бути гроші, та я їх щось не бачу.
– Хто ваші
діти?
– У мене два сини – Гайк і Ваге. В Горохові всі люди їх
знають, обидва закінчили автодорожній факультет Львівського політехнічного
університету. Знайшли у Львові роботу за спеціальністю, мали бажання там
залишитися… Їм запропонували 5 тисяч гривень заробітної плати… А щоб прожити у
цім місті, потрібно 4 тисячі заплатити за квартиру плюс комунальні послуги…
Приїхали додому. Студенти закінчують таку важку школу і що мають робити? –
скрушно зітхає батько. – Навіть за 8 тисяч у Львові не проживеш…
– Так,
молодим спеціалістам дуже важко у наш час…
– Моя біда в тому, що я люблю правду говорити. Кажу:
«Давайте, говорити так, як воно є…»
– У нашій
країні зараз важко багатьом людям… Але що робити?
– Я, наприклад, Ігоря Палицю ніколи не бачив, але якби
він був у Горохові, попросив би, щоб дав можливість працювати і малим фермерам
та підприємцям. У них сильна команда. Може б, вони якось вплинули на це. Я вже
40 років в Україні. Весь час мав роботу. А зараз наші люди не мають роботи. Я
не вимагаю невідь скільки. Два-три мільйони, щоб хлопці працювали, мали роботу.
У зв’язку з цими тендерами, що люди скидають 30-40 відсотків вартості, ми не
можемо з ними тягатися. Я не оцінюю якість їх робіт… Для цього є відповідні
експертні інстанції… Та за себе можу сказати, що ми будуємо професійно і на
совість… Нам би дозволили без тендерів вести дорожні роботи хоча б до 5 млн грн.
Хай би народний депутат від Волині В’ячеслав Рубльов зініціював таке подання,
щоб Верховна Рада таке рішення прийняла… У нас дуже багато таких дрібних
підприємців… Я не думаю, що 5 млн принесуть Україні багато шкоди. Принаймні,
десять чоловік цілий рік матимуть роботу.
– Цю думку
через газету передамо нашим народним депутатам…
– Хто стукає, тому двері відкриваються. Якщо стояти і
мовчати, нічого не буде. Ці люди 20 років зі мною працюють. Поганого ніде
нічого ми не робили. Натомість комунальну роботу, дороги тягнемо ми. А цього
року зупинили так, що нема роботи.
– На Волині
діє Вірменська громада… Чи долучаєтесь
до її добрих справ?
– На Волині її очолює Антонян. Зараз ми будуємо у Луцьку
вірменський храм. Я також до цього долучаюся, як і до інших справ громади.
Голова Горохівської ОТГ Віктор Годик, котрий і зініціював
цю розмову, зважаючи на скромність відповідей, не втримується, аби не сказати
добре слово про українського вірменина-патріота: «Асатурян Карапет Володяєвич
– перший помічник не для мене, а для нашого міста, всієї громади. Насправді він
є людиною, яка безмежно любить не тільки наше місто, а й усю синьооку Волинь. І
він діє не гаслами! Без нього у нас нічого не відбувається. Він перший прийде
на допомогу! Все покине, але допоможе. Карапет Володяєвич завжди дивиться
наперед, проаналізує, і може сказати, як буде. Таких людей небагато. Це наше
локальне багатство, яке ми тут маємо. Знаю, якщо будуть такі люди, все буде
добре. Це люди реальних справ і реальних діл, не гасел. Він може тихенько
приїхати і підказати, що і як краще зробити, бо ж спілкується з людьми, знає їх
точку зору. Це дуже позитивна людина. Коли довго не зустрічаємось, то
відчуваєш, що чогось не вистачає. А коли спілкуєшся, він всі негативні моменти
загладжує і ти розумієш, що спілкуєшся з людиною високого рівня. Це досить
високоосвічена, досвідчена, мудра і водночас дуже скромна людина. Він може
говорити на будь-які теми і підказати, що і як робити. А ще душа товариства.
Дякую Богу, що мені вдалося з такими людьми працювати. Це певний рівень і велич
людська. Кажу щиро, не лукавлю. Мені б хотілося, щоб вони були, бо вони
потрібні. Хотілося б, щоб більше про таких людей писали. І це ще далеко не все.
Ви його хлопців не знаєте. Він так їх виховав, що вони, дивлячись на батька,
самі беруть, як мовиться, лопати в руки і біля нього щось роблять. Таке у них з
діда-прадіда родинне виховання. Вони не чекають, поки батько дасть їм гроші, а
й самі можуть надати батькові фінансову допомогу. Хлопці дуже освічені, з дуже
хорошими родинними цінностями, уважні, молоді, працьовиті. Кожен займається
своєю справою. Вони показують приклад усім. Така ось родина Асатурянів».
Володимир
ПРИХОДЬКО,
Сергій
ЦЮРИЦЬ.
Фото Віктора
РАЙОВА.