Про свого вчителя української мови та літератури Дмитра Полікарповича Іващенка я вже писала. Була публікація в «Луцькому замку», і мені приємно відзначити: схвального характеру. Принаймні, таку оцінку дали моїм спогадам журналісти випуску. Вона й справді була щирою, з веселими епізодами тодішнього нашого юного шкільного життя, та й люди на той час мали дещо інші запити і духовні цінності.
А минулого місяця в номері «Волинської газети» на честь журналістських свят з’явилась простора стаття про вчителя – не лише поромського, що під Берестечком на північно-західному краю Волині, а про загальноукраїнського. Під заголовком «Духу України – бережник» з портретною фотоілюстрацією такого вже старенького, бідного з хворобливим виразом обличчя (не могли знайти кращий його портрет, а такий є і не один в ошатному костюмі, гордий, вродливий, з багатим внутрішнім світом справжній вчитель на землі?).
Він, перш за все, народний учитель і починав з Луцька після демобілізації з армії після закінчення Другої світової. Його учнями були не лише успішні поромівчани, що пішли стежкою свого вчителя, як: Степан Борисюк, Олег Потурай, Іван Пукля, Олександр Бобак, Світлана Гах, Віктор Вербич, Алла Лісова, Олександр Радзивіло та багато інших.
Тільки й всього, що знайшли собі нішу, вибились в люди. Як кому повезло в житті… Та найперше він наш, луцький: тут його дім, тут він жив, працював, тут його мрії й надії до кінця свого життя.
Запам’ятала його луцька середня жіноча школа №3, коли він ще в сірій військовій шинелі став на порозі мрії численних його учениць з навколишніх сіл і самого обласного центру. Найулюбленішим твором за тодішніми шкільними програмами був роман Олеся Гончара «Прапороносці. Це його недавня солдатська сім’я. Особливо любив образ простого селянина-гумориста Хаєцького (все боявся, що куля прямо в лоб його поцілить), дівчини Шури. Закоханого в неї молодого Брянського, в образі якого відчувалось, що вчитель бачив себе як прообраз за фізичними й моральними якостями, високого, русявочолого позитивного молодого героя. Але по порядку. Вчитель постійно ходив по класу між рядами парт і, здавалось, бачив усе й всіх навіть спиною…
Власне, це перший твір Гончара, коли після публікації його автор відразу став класиком літератури. Сучасним класиком (одну зі своїх книг автор підписав як дарунок мені під час приїзду в Луцьк, виступаючи у Будинку «Просвіти»).
Отож, він не лише поромівський феномен творчих сил письменників, журналістів, а найперше – луцьких випускників… «Сіллю землі» називають по-євангельськи кращих представників своєї землі свого часу. «Саме таким був Дмитро Полікарпович. Його ім’я золотими літерами вписана в історію Волині, він став її легендою, людиною, яка творила славу і велич нашого краю», – читаємо ми написане про нього і приєднуємось до цього оціночного визначення, особливо ті, які знали його зблизька, лицем в лице, чули його щирий переривчастий голос з ледве помітною задишкою, ніби вимовленим фразам надаючи особливого значення. А в дійсності…
Тільки згодом відкриються деякі його закриті подробиці нелегкої біографії. З когорти тієї дітвори, що пухла на його очах з голоду і помирала. З далекого хутора полтавського с. Шишаків Хорольського р-ну, спогади пройденого ним шляху вражають: на бочці з квасом робив шкільні уроки. І хоч був здібний до точних наук, але полонила його на той час вчителька української мови та літератури і він пішов по її слідах. «А математика й мова мають одну основу: логіку», твердив він. А вже після війни – наш, волинянин.
Дмитро Полікарпович вчився в Одеському національному університеті імені І. І. Мєчникова (в той час педагогічного державного інституту). Не закінчивши навіть третього курсу, всією групою пішли у військкомат і «записались» в РККА. Нелегкі перші кроки були у новобранців: при рятувальних військових завданнях Запорізького Дніпрогесу молодий армієць Дмитро Іващенко тонув, мав набряки легень від переповнення водою, його заледь відкачали, врятувавши від смерті. З того часу при розмові він ледь помітно, але часто задихався, хоч і це не перешкоджало засвоювати шкільний матеріал, навпаки, привертав увагу до начебто хвилюючого тембру голосу вчителя. Він умів навчити дітей, це було його покликанням!
Повагу викликала вже його осанка, високочолий з купою русявої гриви, яку постійно закидав впродовж уроку кивком голови назад. Не спускав своїх великих синіх очей з неоперених дівчаток, які «стихаря» деколи знаходили собі якусь безвинну забавку на уроках, а він начебто спиною своєю бачив усіх (мав звичку ходити між партами впродовж всього уроку). Матеріал пояснював усно, не заглядаючи в книгу, хіба перегортаючи аркуші паперу, написані лише з однієї сторони, типу плану чи що?..
Називали ми всі його з гуморком «Дніпро», замість імені Дмитро… Він вірив у своїх учнів, вів ще в луцькій школі поетичний гурток і перші фахові поради в цьому плані я отримала саме від свого вчителя-україніста. Стіннівки, як класна, так загальношкільна, були щотижнево перенасичені моїми гумористичними (на лінійках – ліричними) куплетами на тему шкільного життя-буття, викриваючи найдрібніші чиїсь «грішки» поведінки чи знань на уроках вчителів…із, звичайно, смішними фізіономіями… Перед початком кожного уроку вчителі любили зупинятись біля наших «шедеврів», а нам усім це подобалось: час все ж йшов… та й оглядачі добрішали.
Тоді, в 1941-му, з усього курсу Дмитра Іващенка «вижило лише троє» при операції Дніпрогесу. Всі фортифікаційні споруди якого рятували червоні солдати, а хто його нищив, бозна: німці? Чи за установкою Сталіна «голу землю» залишали і «наші», щоб ворог не скористувався? Це вже нюанси…
«Дмитро Полікарпович був відданим сином України-неньки, дисидентом, учасником бойових дій Другої світової війни, викладачем кафедри української мови та літератури Луцького педагогічного інституту, талановитим педагогом, який виховав цілу плеяду вчителів, письменників і журналістів».
Брав участь у боях під Кеніґсбергом, особливо укріпленим, недоступним – як ворота до Берліна, був поранений, нагороджений орденами і медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда», «За взяття Кеніґсберга», «За перемогу над Німеччиною».
Спливають в пам’яті ті дні, коли він змушений був працювати в с. Поромів, бо в Луцьку йому було не дозволено. Як він висловився: повірив у хрущовську відлигу, захопився творчістю шістдесятників – М. Вінграновського, Л. Костенко, І. Світличного, І. Драча, історією України (забороненою соврежимом) тощо – і не помітив, як відлига перейшла в ожеледицю, і він… «підсковзнувся». Тобто, його засудили в табори Мордовії всього на 2 роки; судді пом’якшили його покарання, враховуючи його бойові заслуги, але й для нього це були чорні дні, він майже був у напівпаралізованому стані там, куди його вкинули під час слідства (бетонна підлога, встелена жорсткою соломою), темнота, тіснота, задуха, а далі – в мордовські табори, ще добре, що він мав нагоду дружити з такими сталевими натурами політв’язнів як Богданом Горинем та його побратимами, що не давали згаснути вразливій душі вчителя. Українській патріотичній душі.
Дмитру Іващенку недалеко було до захисту наукової роботи в тодішньому виші, і тут… крах… І не видно було, коли настане кінець тодішньому режиму, що утискував за «інакодумство», травив мозок дурманом і вичавлював з душ все, що було світлим.
Зустрівши свого вчителя якось у книжковій крамниці «Веселка» по вулиці Лесі Українки, бачила його зниженість настрою, мовчазність, похилі плечі, депресію у всій постаті й в обличчі… потерте старе пальто. Він не знав, як до нього хто ставитиметься після всього, що сталось. Принаймні, я співчувала і дуже бажала, щоб він зрозумів і сприйняв моє доброзичливе ставлення до нього. Так що далеке село Поромів, це слава Богу, що прийняло його, та все ж це було висилкою поза свій дім, своє омріяне… незаслужено образливе майбуття. Голодне дитинство, на краю життя під час всього походу жорстокої війни… Якийсь служака в червоному околишку картуза, кабінетний гризун мав право над величчю душі ветерана? Дальнє село – це була теж висилка, лише в ближчих краях, на тій же Волині. Дозволу вчителювати в Луцьку вчитель не мав. Після всіх гулагівських поневірянь і рабської праці? Де нині ті «заслужені», з підвищеними персональними пенсіями?! Тільки за незалежності вів поетичну студію «Первоцвіт» в Луцькій гімназії №3 і вивів не одного на поетичний шлях, в т. ч. Марію Пишук, Софію Стасюк та ін.. Я була першою в свого Вчителя! Перші спроби майбутніх митців публікувались в двотомнику «Роде мій красний» та в місцевих літчасописах. Кафедрою його були вчительські класи зі скромними столами… і допитливим юним контингентом…
Крім усього, відзначу: Дмитро Полікарпович надзвичайно добра, гуманна душа, мав неабиякі надії і на мої творчі успіхи, писав мені, коли була студенткою Львівського держуніверситету імені І. Франка. Про це засвідчують його скупі та щирі рядки одного з листів, які я берегла все своє життя. Якби-то не сталось горе зі мною в студентстві, але про те нема що говорити-згадувати. Інколи випадковість або чиясь зухвалість зіграє роль закономірної планки, особливо при нашій недалекій суспільній свідомості з доплюсовою заздрістю та черствості родинній. Одній плисти, як човнику без парусів в розбурханому морі без підтримки аніякої ні від кого, добре й те, що ще не втонула на смерть. Вижила. Перемогла.
Думаю, що про Дмитра Полікарповича, ось один уривок із його листів до мене після вступу у виш багато скаже про нього як Вчителя:
«В цьому році я отримав кілька листів від свого колишнього товариша по університету, з яким в студентські роки жили в одній кімнаті. В останньому листі він пише: «Одне мене дивує, як можеш ти бути задоволеним своєю професією?»
Я ще не відповів йому на ці слова. Але в свою чергу я дивуюсь, як можна працювати вчителем, не люблячи своєї професії.
Молодь! Як це чудово звучить. Як хороше працювати з нею, радіти її щастю, боліти її невзгодами. Але є й інша сторона роботи вчителя. Ви приходите й відходите. Ви несете щастя, але й разом з тим залишаєте на серці незгоєні рани.
Але про це, Надя, будемо говорити колись пізніше.
А зараз мене цікавить, як успіхи твої, що пишеш. І прошу тебе, вишли мені що-небудь з того, що ти пишеш, обов’язково вишли!
Обов’язково пиши! Не згадуй лихом! З привітом Д. П. квітня 1954 року».
Якщо відверто: я собі не планувала офіційно на професійній основі ввійти в літературу, нібито писала «для себе», соромилась в той же час невідь-чого… Пізно видалась, так жаль, не знали таки мого успіху вчителі, які вірили в мене. Я пройшла такі митарства, що не всім вдалось би навіть просто вижити. Тих обставин мої вчителі не знали або ж символічно хіба знали… Кожному своє, значить, так було назначено… Якось стихійно йшла поетичною стезею, замислюватись – як над життєвим вибором літературною творчістю – прийшло пізніше. Зі Словом було легше жити.
А ще, так жаль, пізніше постраждав учитель Іващенко як «шістдесятник» (справа «Мороза-Іващенка», в Луцьку, що наробила галасу. Пройшов тяжкі дороги війни, і якийсь дебільний чекіст його запхав в гулазькі нетрі, перешкодив фаховому росту)…
Ходив наш Вчитель завше акуратно в синьому, чорному і сірому костюмах потижнево, при краватці та особливо акуратній накрохмаленій сорочці, що було заслугою його дружини Віри.
У мене вірили вчителі. Віра Лукашівна за чоловіка теж понесла тягар спокути, звільнена з роботи, працювала в дитячому садочку, де її освітня підготовка не мала сили. Їй далеко було до свого благовірного Дмитра Іващенка. Хоч і вірила теж, що я пишу, навіть замовляла мені вірші на вечори зустрічі. Я не висилала йому нічого в той період, була у важкому становищі, ніхто не витримав би тих умов, у яких я вчилась без аніякої матеріальної підтримки ані від кого майже. На жаль, я видала багато глибоко змістовних професійно досконалих книг, в тому числі поезію свою, але запізнилась, щоб потішились мої вчителі. Усе те прокляте бідове становище, не встигла… жаль! Мої вчителі не застали вже моїх книг. Величезні труднощі випробувала. Та все ж залишу після себе слід про всіх доброзичливців, і хто вірив у мене.
…Мій учитель, Дмитро Полікарпович Іващенко, однак, надіявся, чекав успіхів і дуже жаль, що таки не діждався масових моїх видань. Хоч після вже відходу його на пенсію, коли хвороби атакували його, ми спілкувались, зустрічались у нього вдома… Його дружина Віра Лукашівна по-людськи доглядала його, намагаючись зрівнятись із його чеснотами та гуманністю… Сама родом з патріотичного с. Лаврова поблизу облцентру. Була амбітною гімназійною класичною дамою зі своїми поняттями про мораль і духовну велич (чи «не велич») людини… Ще школяркою я проводила у неї урок виховної години, читала напам’ять в її класі (пізніше на сцені) три сторінки прози «Руки матері», уривок з «Молодої гвардії» Фадєєва. Жили й працювали вони з чоловіком у гармонії. Дітей своїх не мали. Через доброту, мудрість і благородство Дмитра Полікарповича. У окремій своїй статті – з повагою до його спадкоємців: племінниці Віри Лукашівни, – п. Мирослави з чоловіком-журналістом всеукраїнського масштабу Михайлом Юхтою. Вони свято бережуть пам’ять своїх близьких.
Надія КОРНІЙЧУК.
На фото: Дмитро Полікарпович і Віра Лукашівна Іващенки; аудиторія ім. Дмитра Іващенка.