Жили собі два сусіди. Жінки дружили, а чоловіки тільки віталися. Бо в одній сім’ї постійно були сварки і дружина завжди ставила у приклад сусіда: «Он у нього все не так. Ніколи не чула в дворі ні крику, ні шуму. Так само працює на тракторі, так само заробляє, але додому несе більше. І у тебе завжди борги в генделику. Скільки разів я лаяла ту Соньку, щоб тобі на список не давала нічого. А з неї – як з гуски вода. Каже, що такі їй тільки й план дають.
…І ще вони були кумами. Одна в другої хрестили дочок, та не дуже кумалися. Не любив кум кума.
І сталося лихо. Уже й діти виросли і розійшлися. Тільки жити та жити. Намокла кума під дощем і захворіла. В лікарню не пішла. Пройде… Не раз уже так бувало.
Та не пройшло. Відвезли куму в лікарню, а назад не привезли. Лікарі не врятували. Не змогли.
Поховали Настю і Петро залишився сам. Діти навідувалися рідко. Сумно стало в хаті…
Якось кум почув, що сусід Михайло лає свою жінку. Просто не пощастило випити, ось він і розійшовся…
Петро не стримався.
– Нащо ти, куме, жінку даремно лаєш? Вона ж у тебе гарна господиня. Ти не знаєш, як одному погано…
– Та забирай її собі, якщо тобі її шкода! Теж заступник знайшовся… – Михайло грюкнув дверима, та й пішов з хати.
Саме була неділя. Може якого друга зустріне. Душу відведе.
Пізно ввечері вернувся додому. Напідпитку. Як завжди.
– Галино! Де ти?
Жінка не обізвалася. Ліг спати і все забув.. А зранку побачив жінку в чужому дворі.
– Що там забула? Дома нічого робити?
– Я тут живу! Ти ж віддав мене як непотрібну річ. А людям згодилася. Не ходи і не проси. Я тебе наїлась. Досить… А діти мене зрозуміють. Бувай… – і пішла в хату.
Тільки тепер Михайло зрозумів, що він наробив, та було вже пізно.
Микола ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ.