Ці
роздуми виникли не на порожньому місці. Після 30 років Незалежності кожен мав
би поставити собі питання, що ж ми будували за цей час і яку модель країни
хочемо мати в майбутньому?
В іншому випадку ніякого толку не буде, і нинішні
покоління громадян України, їхні діти, внуки та правнуки будуть приречені
бовтатися в геополітичному просторі між Сходом і Заходом (у кращому варіанті),
якщо Москва взагалі не знищить українського суверенітету (в гіршому випадку).
Чому численні спроби вирватися з тоталітарного
минулого наражаються на шалений спротив? Насамперед, через кілька
фундаментальних помилок, які й не дозволяють повноцінному розвиткові України.
Найголовніша – хибне трактування того, що відбулося
24 серпня 1991 р. Україна мала не оголошувати про державну незалежність, а
відновити її як мінімум із часів УНР, котра існувала до 1921 р. Це дало б
потужний моральний стимул державотворчим процесам, поставило б крапку в
окупаційному минулому та, найголовніше, відновило б юридичний статус установ та
організацій, котрі існували на той час, як і майнові права нащадків громадян
УНР. Таким шляхом пішли країни Балтії, і там не було «прихватизації», бо кожен
знав, що і кому належить: починаючи від нерухомості і закінчуючи землею.
Це також унормувало б стосунки з Росією як
правонаступницею СССР, яка в 1991 р. забрала собі не лише червоні зірки на
військовій техніці разом із ядерною зброєю, а й весь золотовалютний запас. Тоді
період 1921-1991 р. визнавався б окупаційним, із усіма наслідками, які мають
випливати з цього визначення: кожна країна, яка через сепаратні переговори чи
силою зброї захоплювала нашу територію, повинна понести за це всі передбачені
види відповідальності, включно з матеріальною компенсацією.
Також було б раз і назавжди вирішено дилему щодо
пенсійного забезпечення колишніх компартійних, радянських діячів, військових,
прокурорів, працівників КГБ і т. д.: раз Росія правонаступниця СССР, то нехай вона
і платить їм за вірне служіння неіснуючій імперії. Мало того: якщо вибух на
ЧАЕС відбувся в 1986 р., а станція перебувала в прямому підпорядкуванні Москви,
то й компенсацію за всі витрати щодо ліквідації наслідків аварії після 1991 р.
також повинен відшкодувати Кремль.
Звичайно, ставити так питання – політично
некомфортно навіть для найбільших українських патріотично налаштованих
владоможців. Комплекс меншовартості досі не дозволяє їм усвідомити, що до
минулого вороття не буде, бо проблема не в путінському режимі (замість цього
поганого російського царя буде наступний, нічим не кращий), а в нас самих.
Причому, це стосується ж не тільки взаємин із
Росією, а й із іншими країнами. Наприклад, сотні тисяч українців за часи СССР
були депортовані або засуджені, відбуваючи покарання в тому ж Казахстані. Їхня
підневільна праця стала фундаментом розвитку цієї країни. Тоді чому ми не
закликаємо Казахстан скористатися досвідом Німеччини та виплатити репресованим
(чи їхнім нащадкам) компенсацію? Що тут не так?
Володимир
ДАНИЛЮК.
На
фото з архіву: 25 грудня 1991 р. над Кремлем спустили прапор СССР і підняли
стяг РФ.