«Любиш країну з Волині до Криму? Зраду
вимикай – разом мріяти давай», – це рядки синглу українського політичного скетч-шоу
«Наші без Раші». Мріяти добре, але, як бачимо малоефективно. Потрібно починати
діяти.
«Востаннє я був/була в Криму влітку 2013 р.»,
– можуть заявити чимало українців. Однак, не всі. Для багатьох анексований
Росією український півострів досі залишається відкритим напрямком для зустрічей
із рідними, роботи, оздоровлення, перевірки стану нерухомості чи навіть
відпочинку. Що це? Азарт, принципи, сміливість чи реальна потреба?
Згідно з всеукраїнським опитуванням, проведеним
Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною
службою Центру Разумкова влітку 2021 р., 61% українців вважає, що Крим повинен
входити до складу України. Найменше політичне майбутнє Криму в складі України
бачать люди віком за 60 років (54%) та мешканці східних регіонів (47%).
Найбільше ж у повернення Криму до складу України вірять молодь віком 18–29
років (67%) та мешканці західних областей (73%).
На що вказують ці дані? Можливо, «Кримське
питання» за понад 7 років уже зійшло з порядку денного і для багатьох громадян «материкової
частини» держави, в тому числі і волинян, стало просто не цікавим, а про
півострів та його людей ЗМІ згадують хіба що з приводу чергових репресій
окупаційної влади, а більш нічого й не пишуть, не говорять і не показують?
Дійсно, майже половина опитаних українців
має сумніви щодо беззаперечної істини про те, що Крим – це Україна. Вони просто
«забили» на нього або забули. Проблема окупації півострова стала нецікавою та
неважливою для багатьох українців. Крим існує десь на мапі, і згадують про нього
лише тоді, коли на цій мапі чергова світова чи українська організація позначить
півострів частиною Росії. Починається гучний скандал, його підхоплюють медіа,
присоромлюють винуватця, який найчастіше «повертає» Крим до України, і тема знову
втрачає популярність. На жаль…
Актуалізувати проблему півострова вирішила
Національна спілка журналістів України, яка в партнерстві з Європейською
федерацією журналістів, започаткувала онлайн-курс «У фокусі – Крим». На
вебінарах для студентів-журналістів і фахівців галузі запрошені експерти розповідали
про власний досвід та методику висвітлення проблем окупованого українського
півострова. Авторка цих рядків також долучалася до цієї ініціативи.
За словами голови НСЖУ Сергія Томіленка,
це проєкт неполітичний, спрямований на допомогу журналістам, які беруться за
складні теми кримських реалій сьогодення:
«У межах курсу «У фокусі – Крим» хочемо
надати журналістам українських медіа і студентам університетів доступ до
фахівців, які можуть дати професійні поради з висвітлення життя в Криму,
поінформувати, де і як можна знайти потрібну інформацію. Українські журналісти
мають привертати увагу суспільства до порушення прав людини в Криму й до інших
проблем тимчасово окупованих територій».
На вебінарі «Пошук експертів та статистики
по Криму» керівниця Центру суспільних досліджень Національного інституту
стратегічних досліджень Юлія Тищенко зазначила:
«Писати про Крим потрібно не тільки до
пам’ятних чи трагічних дат (приміром, 26 лютого, 18 травня), а системно,
постійно. І стосовно цих та інших подій у нас мають бути свої наративи і свій
дискурс».
Вона запевнила, що вироблення серед
громадян думки щодо дій Росії в Криму як міжнародних злочинів, порушень
міжнародного гуманітарного права – дуже важлива функція ЗМІ. Адже окупанти
порушують права корінних народів, право освіти рідною мовою (українською чи
кримськотатарською), руйнують екологію Криму, його культурну спадщину. На
півострові з’явилися проблеми дискримінації, штучного заміщення населення,
мілітаризації, незаконного призову в російську армію тощо.
Ці проблеми не можуть стати нашими –
материковими, адже вони вже наші. Волинь – це Україна, і Крим – це Україна. Що
їх відрізняє? Та по суті ж, на побутовому рівні, мало що…
Питна вода, наприклад, стане дефіцитом у м.
Луцьку на кілька років пізніше, ніж у м. Сімферополі. А що вода є та буде
дефіцитом, то вже ж ніхто й не сумнівається… Тож рішення мають бути спільними. Якщо
ми зараз не можемо фізично змінити ситуацію, то повинні змінювати ставлення до
неї. Як? Хоча б вимагаючи від світу уваги до трагедії окупації частини України,
врешті, ми маємо самі заявляти про себе.
Спираючись на дослідження Інституту
масової інформації та Кримської правозахисної групи, спікерка вебінару «Як
зробити кримську тематику цікавою для іноземної аудиторії» Анастасія Магазова заявила,
що зі збільшенням часу від моменту окупації Криму Росією в українському
медіапросторі зменшується кількість повідомлень про події півострова – і
навпаки.
«Ані регіональні медіа не пишуть активно
про Крим, ані кримські ресурси не пишуть так багато про Україну. Це сприяє
тому, що ми стаємо далі одне від одного», – впевнена журналістка.
Під час онлайн-зустрічі Анастасія Магазова
– кримчанка, яка зараз живе і працює журналісткою в Німеччині – назвала
потенційні теми про Крим, які не потребують безпосереднього доступу до
території півострова, що зараз перебуває поза межами правової сили.
Більшість із них мають широкий контекст і виходять
за межі самого півострова. Зокрема, це стосується тем порушення прав людини і знищення
свободи слова в Криму, екологічних проблем, які стабільно тримають перші
позиції в європейському медіапросторі. Безпека в Чорноморському регіоні та російська
мілітаризація півострова також залишаються актуальними питаннями, які
стосуються не тільки України, а й усіх держав, що належать до цього регіону.
З пропонованих тем, напевно, найбільш
простою для розуміння і водночас найскладнішою для висвітлення є сучасне життя
«нацменшин» у Криму. Йдеться не тільки про кримських татар, які, зокрема, мають
законний статус корінного народу України, а й про німців, болгар, вірменів,
азербайджанців – тобто, про всі ті народи, що продовжують жити на півострові.
Реальні історії знаходять найбільший
відгук, адже змушують згадати власні розірвані зв’язки. Через окупацію Криму чимало
українців обмежили або взагалі припинили спілкування з рідними і друзями, які
лишилися на півострові.
Тому проблема обговорення подій Криму стосується
не лише журналістів, які мають обмежений доступ до інформації на півострові
через складну процедуру акредитації і в’їзду на територію Криму, репресії
російських силовиків до штатних та громадських кореспондентів. Вибір тематики
часто роблять і самі читачі: їх менше починає цікавити політика, а більше
побутові речі…
А загальне зменшення їхнього інтересу до
проблеми окупації півострова, на яке вказує низька кількість переглядів матеріалів
відповідної тематики, змушує медіа відмовлятися від обговорення подій у Криму.
Чому це відбувається?
Відповідь вже звучала вище: ми забуваємо і
намагаємо з’ясовувати нагальніші питання. Російсько-українська війна на
Донбасі, пандемія, загострення білоруського конфлікту, вибори, вакцинація, терористичні
акти, масова міграція, тарифи на житлово-комунальні послуги – протягом восьми
років в Україні та світі сталася низка ключових події, які зробили проблему
Криму «менш актуальною».
Можливо, з часом рани загоюються, але це
не стосується війни, масових арештів і окупації. Частина українців звикла жити
без Криму, знайшла нові місця для відпочинку та заробітку, порвала стосунки зі
знайомими – спалила всі мости. Інші ж навіть не намагалися звикати. На це,
наприклад, вказує масове поширення реклами автобусних рейсів до Криму в м. Запоріжжі
та інших містах цього регіону, де я часто буваю, бо звідти родом. Що ж, попит
народжує пропозицію… Українці готові їхати до півострова, і регулярно це роблять…
Причини знаходяться різні. Частину з них я вже згадувала. А дехто взагалі
іронізує: «Раз Крим – це Україна, то чого я не маю права тоуди поїхати?!»… Всі ці
мотиви та пояснення вони певною мірою зрозумілі, однак, не всі виправдані.
«Любиш країну з Волині до Криму? Зраду
вимикай – разом мріяти давай», – це рядки синглу українського політичного скетч-шоу
«Наші без Раші». Мріяти добре, але, як бачимо малоефективно. Потрібно починати
діяти.
Що ми можемо зробити?
Говорити! Не тільки про те, що
відбувається там, але й про те, що думають тут. Якщо ми не хочемо, щоб Крим
повторював долю Придністров’я чи Абхазії, то мусимо вважати тему півострова
настільки ж актуальною, як і вісім років тому. Відстань у понад тисячу
кілометрів між м. Луцьком та м. Сімферополем не має ставати приводом
перекладати відповідальність на південні регіони. Волиняни так само мають свої «кримські
історії», які очікують на продовження.
З очевидних причин мешканці західних
областей України значно рідше здійснюють мандрівки на анексований півострів, але
так само й не квапляться говорити про них. Проте, ми й не питаємо: чому?
Щоб уникнути конфлікту з друзями? Чи продовжити
конфлікт з Росією? Чи щоб не псувати настрій?
Вибір робимо ми самі. І від нього також
залежить подальша доля людей, які залишилися в Криму…
Поліна ЗАБОЛОТНА,
студентка Факультету філології та
журналістики Волинського національного університету імені Лесі Українки.
На фото Романа УСТИМЧУКА, порталу «Крим. Реалії»
та Служби інформації НСЖУ: кримські пейзажі в доокупаційний період; волиняни на
відпочинку в 2013 р. біля мису Тарханкут; скульптура родини російського
імператора Ніколая ІІ в «оточенні темних сил» в Лівадії, встановлена та
демонтована після 2014 р.; на вебінарі НСЖУ «Як журналістам зацікавити широку
аудиторію кримськими темами?».