Україна-Русь – не кацапстан
Моя відповідь від імені українського народу проросійським шовіністам про
їхню позірну “велич” та пиху, особливо в історії та культурі;
проімперську ідеологію, закріпачений дух народу під впливом правлячої верхівки
і її апологетів та з боку ж них: зневагу, презирство і ворожість до інших
народів, особливо до українців.
Проімперський
поет, оте кишло Ніколай Дорізо умудрився видати опус («Место действия России»)
про нібито «младую Киевскую Русь», візантійську культуру й хрещення руских, про
Київ як їхнє «тіло», їхнє нібито «Слово о полку Ігорєве» разом з духом Еллади
та античним дослідником Гомером, а насправді – це наші праукраїнські чесноти й
події тощо. На що моя «Відповідь» звучить докором і осудом їхнім одвіку
хворобливим злодійським інстинктам та дрімучій брехні.
Відповідь*
Поема
І.
“Мне говорить об этом надо.
Недаром за перо берусь.
У нас была своя Эллада –
Младая Киевская Русь”*
Це що за “вибрик”? За рулади?–
Чи розум зрадив там комусь?!
“Культурой древней Византии
Была Россия крещена…”
Даремне звешся ти “Месія”:
Ще з древніх літ, від Олексія
Та від Петра й Катьки-повії
Все мариш, мов контужена.
Що І-й – шизик-крвопивця,
Що ІІ-га – муже-з-сином вбивця
В них послідовників ще рать…
Поміж лакуз затим царила
Й нашу історію звеліла
На Кацапстан переписать.
“Коль
на Руси был век Эллады,
Был и
Гомер, не мог не быть.”
Кишло мроімперське! Даремне
Ти княже “Слово” наше спер
Про Ігорів похід той древній…
Ну, а при чім же тут Гомер?
Й літописний його завіт
До промосковських аж боліт?!
Лиш ми хоробро відбивали
Розкосих орди степняків
І азіатських хмар навали
Й московських відбірних полків.
Лукаво з нами ще й братались…
Століттями… – хіба замало? –
Ви нашу кров пили і піт.
* Виділені
рядки – цитати Н. ДОРІЗО.
***
Мені теж треба говорити,
Не варто фактами хитрити,
Тож за перо також берусь:
Ні, не могла в Дніпрі хрестити
Злодійкуватих московитів
Ніяка Київськая Русь!
Ще й «Киевска младая» сниться?
Ти про добу ту ранню, княжу?
Ех, споконвічне плем’я враже!
Вас ще й в помині не було,
Москва в багні глухе село.
О, варваре, тож Слово-криця.
Московський був в той час улус:
Цар Грозний-деспот, Калита –
Середньовічна темнота,
Ще й ряжені при них бояри
Поміж своїх чинили чвари…
Я перед Небом забожусь:
Лиш підданих колесували,
Ні Бога, ні молитв не знали,
Яке ж Росії… Київ тіло?
Розбої лиш культивувались,
З снохами перш отці злягались…
Своїх лиш ідолів любили…
Кишло усе те плоскоморде
Тупе, зате чванливо-горде,
Не відали довкіл нічого.
А Володимир-князь в Почайній
Народ свій охрестив негайно
На вірність православнім Богу!
Всесвітня шана і культура.
Свої були в нас королеви,
Змагались вої, мовби леви,
А в вас лукавство і розбої,
Загарбники землі чужої,
Чіплялись в «браття» нам із вурок.
Ви ж понад півтисячоліття…
Віру за соболі купили
(Азійців заздрощі заїли),
А наші пращури вас вчили,
Звідкіль ворожі в вас бацили?
Ви найледащіші на світі!
Ой, войовничі московити,
Гріхи на душу не беріте,
Зі світом в злагоді живіте!
Вам до Еллади й Візантії,
Як до Всесвітнього Месії,
Нема стосунку, не брешіте!
Яка культура Візантії,
Мовби хрещені нею ви?!
Ніяк не можна й уявити…
Й ікони пресвяті Софії,
Портали, фрески золотії
Русинам рідні – не Москви!
Ривок до нашого прогресу
Релігія лиш нам дала.
Бо вами правлять неотеси.
А московити-мракобіси,
Від предків в нас їх достобіса!,–
Бацили вічні крові й зла!
Щодо наук розвою раннім, –
З всіх інородців все гребли.
Чіплялись будь-за-що й коли…
Усіх царів, вождів-тиранів,
Хоч ми й не раз були на грані,
Все ж пекло те перемогли.
В похід нас ратний проводжало
Бояна “Слово” у віршах.
В нім наша гідність прозвучала.
Не Соловйови й не Державін
Той автор … ви в той час стрибали
З гілля на гілля в пралісах!
У Берєндєєвих трущобах,
З монголів ви кочівників…
Та з фінів…Що то за хвороба –
Що за народ? Хто ви такі? –
Тулить все наше в свій архів?!
Й вважать “своїм”? – марнота слів!
Своїх ми мали літописців,
Свій флот морський, мечі і списи,
Ви ж не слов’яни – азіати!
Дай все вам фальсифікувати…
У Дорізо ж брехні по вінця.
Русини – це ж бо українці!
ІІ.
Росії гонор
на крові
“Киев…
тело России…”*
Дух! Не тіло ж лишень…
Ми вже ситі по шию –
Небилиць-теревень…
Московите! Як смієш,
В тиски брати наш Київ?!
Ви в народу мойого
Всіх до себе гребли.
Рєпін, Чехов і Гоголь! –
Під свій лапоть взяли!
Блок, Ахматова, Ведель
Ще й Міклухо-Маклай…
Від епохи венедів
Українці! Тож знай!
Мендєлєєнко-хімік,
В свій олімп возвели.
Усіх геніїв ім’я
Під каблук підмели.
А Шевченка в кайдани! –
Виніс вирок царат.
Що не встиг, – каторжанів
Доконав Сталін-кат.
Навіть Тютчев, Тургенєв –
Із монголо-татар.
Не один “рускій” геній –
Кругосвітній “навар”.
Щодо автора “Мцирі” –
Із шотландських пенат.
Вашим орієнтиром
Й Пушкін афромулат.
Між якутських улусів
Й чувашів вся еРеФ.
Ну, які ж бо ви “рускі”?
Ваша нація – блеф.
Весь ваш гонор і виї –
Чванькувате кліше.
Де ж та “велич Росії”? –
Мильна булька лише.
Не калашем, а й словом
Московит шаленів.
Весь свій гонор на крові
Й пиху в світі вершив.
Ну, який же, сатрапе,
Україні ти брат?!
Нині ж взяв на арапа
Крим й Донбасу зошмат!
Денно й нічно, ізранку
На наш Київ все пер…
Зруйнував Бородянку,
Велич Харкова стер,
Штампи русскіх безпутніх
Від Москви – під табу!
Всіх убивць, як-от Путін,
Бачить би у гробу!
Гинуть й досі хлоп’ята,
Волонтери й бійці…
Не одна плаче мати…
Діти тратять отців…
Геть пропутінські сили!
Час настав, час наспів.
Скільки ми схоронили
Наших внуків, синів!
Щиро б’ються й завзято
За свій Край вояки.
Будь, імперіє, клята
Навіки! Навіки!
Нааа-вііі-ки-иии!
*Відгук на
книгу Н. Дорі “Место действия
Россия”.
Надія КОРНІЙЧУК.