Під крилом «Лісової
пісні»
В Україні триває війна. І весь цей час воєнні дії
ведуться по усьому периметру кордону з Росією та тимчасово окупованими
територіями – Донецькою та Луганською областями, Кримом. А ще – частково по
периметру з білоруським кордоном. Для багатьох вимушено евакуйованих другою
домівкою став відомий санаторій «Лісова пісня».
Від
авіударів – на Волинь
Найгірше те, що фашистська росія не гребує вбивством
цивільних, з перших днів війни прицільно цілячись у житлові квартали,
розташовуючи свою бойову техніку поблизу житлових будинків у селах та містах,
де найбільше скупчення людей, аби прикритися ними від обстрілів українських
військових.
З перших днів війни чимало людей з тих міст та сіл, де лунають
вибухи, куди поцілюють російські ракети, сіючи смерть, вирішили переїхати у
більш спокійні регіони, зокрема на Волинь.
Не залишились осторонь чужої біди (хоча «чужою» в
теперішній умовах важко назвати) громади нашої області, надаючи та облаштовуючи
для переселенців усі вільні та придатні для проживання приміщення. Взялися
допомагати і в санаторії «Лісова пісня», де в перші дні організували відправку
гуманітарної допомоги в зону бойових дій, а в самих приміщеннях – поселяти
переселенців.
Сьогодні у здравниці перебуває чимало людей з Київської,
Харківської, Донецької, Сумської та інших областей.
Серед тих, кому вдалося виїхати з Києва, – подружжя
пенсіонерів Наталія та Василь (з етичних міркувань подружжя відмовилося
називати своє прізвище). Обом – за 70 років.
– Виїжджають звідти усі, хто може, – розповідає киянка
Наталія. – І хоч наш район столиці був відносно безпечним, ми через тиждень
сидіння у бомбосховищі, де було завше холодно, вирішили переїхати до друзів в
передмістя Києва з південної сторони. Але прогнози та те, що коїться на
підступах до столиці, нас не дуже радують, тому ми з чоловіком вирішили поїхати
у більш безпечне місце. Ним став Шацький край, зокрема, санаторій «Лісова
пісня», про який подружжя киян дізналося від знайомих.
Жінка розповідає, що хоча в магазинах і були необхідні
продукти харчування, можна було звернутися і за гуманітарною допомогою, ліками,
проте постійний страх авіаударів змусив покинути рідну домівку та тимчасово
переїхати на Волинь.
Чотири роки
страху
Ще одне подружжя, яке знайшло тимчасовий прихисток у санаторії
– Віталій та Оксана Студєннікови. Їхня історія вражає, адже до 2018 року
проживали на Донбасі, якраз в населеному пункті, що знаходився на лінії
розмежування. Проте реальність постійних обстрілів, бомбардувань, які довелося
пережити у 2014–2015 роках, тепер наздогнала їх у … Києві.
– Чотири роки постійного страху, що в будь-який момент до
тебе у подвір’я або на місце роботи може прилетіти бомба, насправді
психологічно витримати дуже важко. Там, на Донбасі, я працювала медсестрою у
будинку дитини, де доглядала немовлят, від яких відмовились батьки, чоловік –
шахтарем, – розповідає пані Оксана.
– Після травми голови, яку я отримав на шахті, працювати
на своїй роботі вже не зміг. А постійні вибухи снарядів, бомб, обстріли дуже
важко переносив через головні болі та шуми, відтак змушений був весь час сидіти
на медикаментах. Вирішили переїхати в Київ, де спочатку Оксана знайшла роботу,
а потім і я, – розповідає Віталій.
У селищі поблизу Києва, винайнявши квартиру, потроху
приходили до тями, почували більш впевненими, перестали здригатися від найменшого
шуму. Проте спокій тривав лише до 24 лютого 2022 року.
– В ту ніч узагалі не могла заснути, – пригадує
переселенка. – А зранку біля 5 години почула дивні звуки з минулого. Збудила
Віталія, ввімкнула інтернет і тільки з новин та звернення путіна до народу
зрозуміла, що коїться біля Києва. Ми жили зі сторони Чернігівської траси, під
Вишгородом. Три дні під час постійного завивання сирен ховалися у підвалі. На
третій день почули, що вибухи все ближче і ближче. Нам пощастило, що російські
війська пішли по ліву сторону Київського моря, а ми проживали по праву.
Та коли ти все знаєш про пекло справжньої війни,
психологічно витримати повторно дуже важко, зізнається у розмові пані Оксана. В
перший день війни жителі містечка стали масово покидати свої домівки,
виїжджаючи у більш безпечні регіони. Із сусідів подружжя Студєннікових
залишились лише люди похилого віку, яких заселили в один будинок, аби
волонтерам було легше їх обслуговувати та надавати допомогу в разі евакуації чи
обстрілів.
– Виїжджали хто на чому: ті, хто мав власні авто, впаковував
у них все, що можна. Решта їхали автобусами та потягами, як ми, – розповідає
Оксана.
Тиждень Студєннікови сподівалися, очікували, що бойові
дії припиняться. Проте війна лише набирала обертів. Тоді Віталій та Оксана
зрозуміли, що зволікати з евакуацією далі не можна. Купили через інтернет
квитки на Кам’янець-Подільський, але приїхавши на вокзал, дізнались, що
їхній потяг скасували. Майже добу чекали та сіли в першу електричку, яка
прямувала на Рівне. Висадились там, запитали про ціни на житло. Дізнавшись,
вирішили їхати далі. Та й на пропозицію тимчасово перечекати в облаштованому
для переселенців гуртожитку лікарні також не пристали, бо розуміли, що треба
шукати щось більш постійне. Та й, зізнається жінка, не були впевненими в тому,
що Рівне обмине доля решти міст, де ведуться бойові дії.
Майже добу пробули на вокзалі Рівного, бо через війну
збився графік потягів, і навіть диспетчери не могли дати точну відповідь, куди
і який потяг прямуватиме наступного разу. А потім, почувши по гучномовцю, що на
перон прибув потяг до Ковеля, спонтанно заскочили у вагон та попрямували на
Волинь. У Ковелі доля звела їх з волонтерами, які запропонували тимчасовий
прихисток у лікарні с. Смідин.
– Ми погодилися поїхати в Смідин, бо за чотири доби
бомбосховищ та вокзалів мріяли просто помитися та лягти в хоч якесь ліжко. Там
жили впродовж чотирьох днів, нас годували. Але все одно не відчували себе в
безпеці, бо знаходилось приміщення на околиці села. Тоді голова Смідинської
громади Оксана Піцик запропонувала нам варіант санаторію «Лісова пісня».
Подивились в інтернеті та вирішили поїхати сюди, – розповідає Віталій.
Вже в Шацьку Оксана, зайшовши в аптеку та магазин,
зраділа, що немає ажіотажу, ліків і продуктів вдосталь. Бо ж у їхньому містечку
під Києвом у супермаркетах усі полиці за лічені дні стали порожніми.
Чоловік чи не в перший день прибуття на Шацькі озера
поїхав ставати на військовий облік та зголосився піти в тероборону. Проте,
каже, поки йому відмовили, бо ж своїх добровольців вистачає. Хотіли б обоє
влаштуватись на роботу, бо ж заощаджень, які зібрали з собою, надовго не
вистачить. Наразі шукають варіанти, де б змогли перебути більш тривалий період,
а заодно – допомагати волонтерам.
– У нас були сподівання у 2014 році, що війна надовго не
затягнеться. Але, як побачили, ці мрії були марними. Чого очікувати тепер – теж
не знаємо, хоча сподіваємось на нашу армію, на те, що нашим військовим вдасться
звільнити Україну від окупантів.
Віта ШЕПЕЛЯ.
Фото
авторки.