Молюся за Україну
Війна… Скільки болю,
гіркоти, самотності і смерті несе в собі це слово! Кілька років тому я сказала
б: добре, що я не знаю війни… На жаль, тепер і мешканці моєї країни знають, що
це таке. Більшість українців не бачили її на власні очі, але добре знають, що
вона десь близько причаїлася на рідній землі. Раніше, зі сторінок старих
книжок, війна видавалася мені чимось фантастичним. Проте що несе вона мирному
населенню? От скоро сімдесят років, як закінчилася Друга світова війна. Її
відголоски дотепер відгукуються вибухами забутих у полях мін та снарядів. На
досвіді воєнного покоління ми знаємо, що війна – це біль та страждання. Зараз
уявляється неможливим – лежати в окопі в сорокаградусний мороз. Або жити на
чотириста грамів хліба в день. З чим можемо ми порівняти біль жінки, що
отримала похоронку на чоловіка або сина? Або біль дівчини, яка проводжала на
війну хлопця, а дочекалася скаліченого інваліда? Я досить почула від людей,
побачила в Інтернеті та з екранів телевізора, щоб стверджувати – війна просто потворне
явище. А героїчні вчинки та виховання сили духу – це просто необхідність, щоб
вижити у сурових воєнних умовах.
Щоразу, коли мої думки
линуть у майбутнє, я молюся за Україну. Хочу жити в мирній та сильній країні,
де немає війни, насилля та свавілля влади. Мрію, щоб громадяни України пишалися
своєю державою, а держава боронила їхні права. І головне, щоб керівництво
країни було чесним, справедливим і компетентним. Слава Україні!
Ірина ПРИЙМАЧУК,
студентка
11 ПО Луцького педагогічного коледжу.