Петро Коробчук: « Із нової книги «Заячий холодок»
Петро Коробчук
народився 14 лютого 1956 р. в с. Покащів Ківерцівського р-ну Волинської обл. Поет, перекладач, критик. Автор восьми збірок поезій, по одній –
літературної критики та перекладів. Член АУП (1997) та НСПУ (2005). Лауреат
обласної літературно-мистецької премії ім. А. Кримського (2013).
Живе в м. Луцьку.
Ескізи до автопортрета 2016 року
Ти є
фактом літератури,
але – не явищем.
Припадають
пилом партитури твої вербальні й клавіри.
Навіть
якщо проголосиш зухвало: «Я ще
допнусь
до верхів’я Олімпу», –
ніхто не йме віри.
Ніколи
не вважався у долі пестунчиком а чи призером,
хоча і
втішався
своїми гамбурзькими нішами.
Сам
себе оцінюєш скромно,
скажімо, – на зеро.
Хто
хоче –
хай оперує величинами іншими.
За ту
іскру, що дáно згори –
ти вже повернув борг Богові.
Ви з
ним квити. Тож констатуємо:
один з тугих бібліофагів (за Зéровим)
нині
петитно прописаний у примітках (за Набоковим),
себто
в літрезервації (прошу не переплутати з літрезервом).
Не
впущений у поїзд покоління,
не вкладений в жодні обойми.
І
видаються безглуздими й даремними
духовні твої копірайти.
Яко
бідні родичі, Музо, з тобою ми
стоїмо
в коридорі літератури.
І нема
на то ради.
Синонімолеки
Бусель повільно над
лугом літає.
Лелека жабинство
дрібоньке лякає.
Жабчата імчать до жабусі-мамусі –
найкращої в світі мамусі-жабусі.
Швиденько ховайтесь помежи травинки –
і ви для боцьона
тоді невидимки.
Що правда то правда – ми боягузи,
але хоробрих їдять чорногузи.
Дітоньки, знайте: доки вам жити –
не варто із жабоїдом
дружити.
Бо коли виочить з неба вас гайстер –
не пожаліє – він на то майстер.
І як утрапиш у дзьоб дзьобуна –
доля твоя і страшна і сумна.
Тож хай вас ніколи – ні в свято,
ні в будень –
не вцупить, не вхопить, не злапає буцень.
Кожен з вас лучче хай буде страшко.
Тоді й не зжере вас цибатий бузько.
***
світоньку
світе
світище
світи
ще мені
світи
ще
навіть
коли
буду нижче трави
десь
так на два метри нижче
й не
чутиму плачу нічної сови
(ніколи
не мав справи з совою)
і
навіть не ворухну брови
(точніше
– не ворухну бровою)
світи
ще мені
світи
ще
колись
мене зрадять і зозулí
(як
мовлять – фініта ля грище)
та
попри вітрища злющі і злі
й
чиїсь протокольні квиління-жалі
під
небом цілúм і на всенькій землі –
світи
ще мені
світи
ще
Трохи про літературу…
…ізліва
глянути чи справа:
поезія
– безглузда справа
зі
мною згоден Заратустра:
так-так!
безглузда!
колись
щодібно був горимий
одне
бажання мав – писати
громадив
стовпчики і рими
цілí
кагати
наразі
обрії імлаві
взялася
тліном творча пуща
жуєш
собі шкуринку слави
вона –
гіркуща
стиха
відлуння розголóсу
навчився
нидіти і нити
хотів
ти не такого льосу?
а чи
планиди?
сіріє
днина чорна й біла
зозуля
молиться і плаче
розбитого
корита біля
сидиш
козаче…
Вірш без назви № 11
…і
звучить запитання
як
відчай вічне
і
дзвоном глухим
над
горбами гуде:
– а де
ж?
а де ж
літа твої чоловіче?
– в
мішках під очима!
ось
вони де…
і
весна квітувала
палка
шпичаста
і
знацька осінь сполохано
листям
пряде
– а де
ж чоловіче
твóє
щастячко-щастя?
– у
бога за дверима!
ось
воно де…
берези
світючі
як
поминальні свічі
в душі
переважає
жовте
й руде
– а де
ж твоя смертонька-смерть
чоловіче?
– у
мене за плечима!
ось
вона де…
Вірш без назви № 14
…і от
я лежу
іронічний
суворий недвижний
(маю
сумнів стосовно слова іронічний
а от
щодо суворості й недвижності – певний)
задоволений
собою вельми-превельми:
виконано
план випуску строф метафор образів рим та
всіляцьких
інших літерацьких фіґлів-міґлів
мене
проводжають прочитані мною книжки
точніше
– письменники:
Франс
і Кросс
Брехт
і Акутагава
Манн-молодший
і Фолкнер
Коцюбинський
і Кобилянська
Свідзинський
і Затуливітер
Нечерда
і Римарук
та
інші…
а
останньою –
оявиться
Муза у вечірньому платті –
чи то
кольору стиглої вишні
чи то
барви сріблястого світанку
(і
навіть якщо це станеться взимку –
їй
зовсім не буде холодно.
вона ж
бо з такої субстанції яка
не
підвладна ні Цельсію
ні
Фаренгейту).
обличчя
її вкриватиме вуаль –
прозірчаста
чи геть непрозора.
всі
розступляться.
шанобливо
пропустять Музу.
і вона
поцілує мої губи –
безкровні,
крейдяні –
своїми
вустами.
і за
хвилю мої стануть теплими
навіть
гарячими.
і я прокинусь у твоїх обіймах,
заледве видихнувши:
«ти?.. а не повіриш:
ти щойно повернула мене
звідтам…»
«там» ми були обоє…» –
усміхнешся
одним лише поглядом.
бо вуста… вони
у цей час будуть моїми…
Із циклу
«Відлуння»
(4)
…є
таке містичне місто (чи місце?) на світі як Русалим
не
шукайте його на мапі – це не Нарим, не Крим і не Рим
в
Русалимі доста обіймів поцілунків і рим
в
Русалимі відсутні страм осорома і стрим
в
Русалимі ти вже ніколи не будеш старим…
ми там
позбуті гризот позбуті панік-тривог
там
дивовижним дуетом звучить кожен наш монолог
там
наше ложе шовкове – малахітовий мох
там
небо чує наше щемливе «ой» і медове «ох»…
там
лише ти і я і любов – одненька на двох…
(6)
…наше
непобачення за
кінчилося
соло
дким
нецілунком
наша
незустріч завер
шилася
пристрас
ними
необіймами
наші
недолоні ще й до
сі
бережуть на
шу
ніжність…
(7)
…розум на серце сердиться
каже: ти геть без розуму
серце на розум гнівається
каже: а ти безсердечний
розум каже: між нами
консенсусу бути не може
серце каже: звичайно
ми ж бо антагоністи
з їхнього противенства
ілюзія знай чудується:
життя – воно й так коротке:
свічка он довше горить
на боці ілюзії мрія
зі свею сестрою – надією:
намарне серце і розум
ламають списи намарне
най би найняли
обоє
долю – третейську суддиху
неупереджена доля
знáйде таки рішенець
та чи погодиться розум?
та чи погодиться серце?
запевно – знехтують присуд
і знов за своє візьмуться…
(8)
…я не маю права на займенник «моя»
ти не маєш права на займенник «мій»
ми не маємо права на займенник «ми»
а вітри полум’яніють зеленою барвою
а листя біле слів не знаходить
а музика в’яже руки…
не питаю: де ти? не питаю: коли?
не питаю: коли кілометри стануть мікронами?
наші імена сплетені як пальці долонь
вітер падає з висоти і розбивається
весна пропонує свої обійми
але ми навіть обійматися розучилися
кого ми слухаємо – шопена? чи скорика?
своє серце? чи свою душу?
чи нашу тотальну приреченість?..
Із циклу «Щоденник Юлії Ружинської-3»
***
мені
кажуть:
ти вся
гориш
ти вся
світишся
мене
питають:
хто ж
то тобі нарубав стільки дрівець?
хто ж
тебе розпалив?
ага!
я така
нестелепа
що вам
і признаюся
аби
згодом ви мені
кісточки
перемивали
пащекували
про мене
тож я
маю повне право
не
виказувати свого джерела
і не
виказую
а
взагалі-то –
яке
кому діло до мого серця
серце
ж – моє
***
…Туга моя невигойна.
Сльози в очах чи дим?
Хоч ми і в різних вагонах,
та потяг у нас – один.
Серце моє – неложне,
і – непідробні
жалі.
…На небі щасливе ложе
наше?.. Чи – на землі?..
***
тільки-но
почую пісню «цвітуть
осінні
тихі небеса» –
одразу
ж починаю плакати
плачу
за тою малишківською дівчиною
плачу
за тим малишківським юнаком
вона
не стала його дружиною
а він
– її чоловіком
вони
певно дуже любили одне одного
а от
чогось у них не склалося
не
судилося їм
плачу
але
від
того мені не легшає
отак
слухаю й задумуюся:
чи це
й направду ця пісня про
невідомих
мені молодих людей
створених
уявою поета?
чи про
мене?
***
…Не можу позбутись високого тиску.
Бурі магнітні доба за добою.
Прошý, не сприймай мене як артистку.
Я справжня, правдива перед тобою.
Знаю, що сховано в слові твоєму.
Знаю – чуття наші несамовиті.
Люби мене всю – таємничу, таємну.
Одненьку для тебе. Одненьку на світі…
***
сон –
не книжка
уві
сні все тривке і плинне
хоча й
фрагментарне
у
книжці ж усе застигле
жодна
буква не зрушить з місця
жоден
літера не втìкне зі свеї сторінки
навіть
на її другий бік
чи
хотіла б я бути у книжці?
ні
в
книжку не хочу
там
усе нерухоме
недвижне
там
вітер спить
а води
дрімають
а вві
сні ми з тобою живі
хочемо
– відпочиваємо на березі моря
а за
мить – бродимо в Карпатах
уявляєш
– осінні Карпати
і нас
– двійко
а ще
за мить –
віддаємося
любощам
віддаємося
один одному
і
ніхто нам не судія
бо ж
хіба можна судити сон
а тим
більше – любов
і нас
–
таку
чудесну пару
***
…Не скажеш за серце чиєсь: «Серце горить!..»
Але за мóє ти мóжеш сказати так.
Звісно, воно не палає, як метеорит.
Воно мерехтить – як пізній осінній мак.
І ти біля нього погрійся, якщо замерз.
Затишно й квітці в човнику милих долонь.
Можливо – відродимось, вийдем з-за рамок меж.
Але благаю: ніколи мені не схолонь…
***
я
танцюю…
я
танцюю з тобою
ми
танцюємо одне з одним
ми –
щасливі
я в
розкішній
золотистій
сукні з декольте
а ти
у
строгому чорному костюмі
з
чудернацьким
краваткою-метеликом
я
хвилююся й
починаю
збиватися з ритму
навіть
два
рази
наступила
тобі на одну ту саму ногу
«а
мені зовсім не боляче» – шепочеш на вушко –
«анітрішечки
але ти
мусиш заспокоїтися
довірся
мені»
і я
довіряюся…
на
моєму стані твоя тепла рука
ти
впевнено ведеш…
«от
бачиш
все у
нас з тобою виходить
але
знай –
якщо
втретє зіб’єшся з ритму –
прокинешся…»