Поклик Волині: Іван та Олесь Гончарі
Озираючись у спогади, які все
частіше приходять у гості, згадуєш тих, хто своїм поглядом, словом, чином зігріває.
Зазвичай кожен із незабутніх
повертається в уяві сам-один. А Гончарі, яких єднає однакове прізвище, хоч і не мали жодного родинного зв’язку,
«виринули» з неба-океану пам’яті разом. Олесь Терентійович та
Іван Макарович. Двоє тих, чиї імена живуть і, напевне, довго, якщо не завше, житимуть в іменні Україна.
Завершувався Перший Всесвітній
форум українців. Волинська делегація й
ті, хто належав до числа запрошених (серед яких був і автор цих рядків), визначилися, хто братиме участь і урочистій
учті (чи то пак – фуршеті) за участі
Президента Леоніда Кравчука, лідера Руху В’ячеслава Чорновола, Святішого Патріарха Мстислава, його
заступника Блаженнішого Митрополита
Філарета, представників Уряду УНР в екзилі, діаспори… Я не брав участі у
«жеребкуванні», пояснивши це просто і лаконічно: там, у фойє на другому поверсі палацу «Україна», мають бути ті, хто має на
це право завдяки своїй позиції.
Вже прямував до дверей «виходу»,
коли раптово зіткнувся з кимось із
зустрічних. «Олесь Гончар!», – промайнуло, коли глянув у вічі. «Вибачте, Олесю
Терентійовичу», – кажу. А він простягає руку: «Нічого-нічого… Впізнали
мене…» – «Як не впізнати Гончара?!» – «Хоч і його справжнє, батьківське прізвище інакше – Біличенко».
Відходимо вбік. Олесь Терентійович, довідавшись,
що я з Волині, якось дитинно-гордовито зізнається: «У мене в Луцьку родина.
Колись жив зять Юрій. А сват…» – «Володимир Феофанович Покальчук!?» Гончар
радіє, мов дитина, ми говоримо про
Луцьк, «перестрибуємо» на «Твою зорю» Олеся Терентійовича, його Заболотного,
Соню-Сан… Зникає відчуття часу. До Олеся Терентійовича кілька разів підходять
«люди у футлярах», ввічливо нагадують, що його чекає Президент. А Гончар,
обіцяючи «зараз-зараз», уже стоячи біля столика з канапками та горілкою, наливає
в шкалики (собі – кілька крапель, мені – по вінця) говорить, говорить, трішки
заікаючись (наслідки пережитого
інсульту)…
Ця зустріч була виявилися
для мене не тільки першою, а й останньою. Як і, до речі, з іншим
Гончарем. Тоді, здається роком раніше, в
Київському палаці кіно проходив форум української інтелігенції. Перед початком засідання, коли розмовляв з Іваном Гончарем, той, згадуючи
про наш край, не приховував захоплення: «Волинь – це найдавніша українська земля. Маю на увазі і
теперішні Волинську, Рівненську, Житомирську області, частину Тернопільщини. У
цьому краї, я там неодноразово бував під час наукових подорожей (а їх мав
тридцять п’ять), –
надзвичайно стародавня культура… Найбільше ж мене цікавили саме місця, де
поховано цвіт нації – козаків. Вжахнуло те, що зробила влада з цими святими
місцями. Але, перетворюючи Козацькі могили в місця для розміщення ферм, та влада
підписувала сама собі вирок». Ми згадували Берестечко, музей-заповідник, де
дев’яносто першого вже побували і голова парламенту, і патріарх, де і досі
зберігаються портрети Залізняка та Гонти, написані Іваном Гончарем (він був не
лише етнографом-українознавцем, але й художником, громадським діячем).
І раптом у розмірену течію розмови вривається окрик: «Немедленно освободите лестничную
клетку!» Починає
коїтися щось неймовірне: людський потік мчиться крізь порозчинювані двері через
фойє на другому поверсі до східців. А назустріч – хлопці у військових камуфляжах,
з собаками, міношукачами. «Пане Іване, – протискується до Гончара чоловік у генеральській
формі, – хіба не чули, треба негайно покинути приміщення. Кінопалац заміновано!» А він,
спокійний, сивий чоловік, наче нічого й не сталося, продовжує роздумувати про
духовність. Намагаюся ловити кожне слово, ввімкнувши диктофон.
А людський потік мчиться, штовхає, свариться, сміється, нарікає, погрожує… «На рідній
землі мусимо відроджувати національну свідомість українців. А то ж руїна… Не
штовхайте мене, козаки, – звертається до солдатів. І відтак пояснює не тільки
автору цих рядків, а й військовим: – Але переживемо! Пережили і голодомори, репресії,
розстріли. Побував я і в лабетах енкаведистів. А що врятувало? По суті, мене
врятувала війна. Покликали на фронт як офіцера. Мабуть, мене сам Бог беріг,
коли дожив до сьогоднішнього часу. Йдучи дорогами війни, бачив жахливе
руйнування. Тоді заприсягнувся: як повернуся живим, буду по зернині збирати
скарби нашої духовності й відкривати людям очі на нетлінну, багатющу нашу
культуру. Це не пусті слова! Світ захопився нами. Особливо коли знаменитий
композитор наш Кошиць проніс пісню крізь країни Європи. А оскільки наш народ
творив не тільки пісню, то й вся його духовна культура має таку ж оцінку.
Мусимо цим гордитися. Але, на превеликий жаль, із нас вихолостили нашу мову, не
давали можливості пізнавати себе. Плювали в душу народу, робили його
провінційним. Довели нас до такої колонії, якої в світі нема».
Ми й не зогледілися, що з учасників велелюдних зборів лишилися втрьох (внизу,
на першому поверсі, знімав Гончара кінокамерою невідомий оператор). Стоїмо на
східцях в оточенні солдатів. Штовхати знаменитого співвітчизника вони не
наважуються. Полковник нахиляються до Івана Макаровича і щось шепоче на вухо. А
той у відповідь, усміхнушись, зрікає для всіх: «І ви вірите, що тут поклали
якусь міну? Та хотіли зірвати (а не підірвати) форум. Ніякої вибухівки нема,
побачите. Дайте мені договорити з чоловіком. Він з Волині. А знаєте, який то край!?
Знаєте, звідки повстанці?» Хлопці у формі кольору хакі здивовано перезираються.
Іван Гончар продовжує, карбуючи кожне слово, невимушено, без будь-якого
хизування чи образи-скарги, але й максимально відверто: «Мене постійно переслідували,
шельмували, вистежували. Агенти були на кожному кроці. Жили з мене, душу
витягували. Як і з нашого народу. А я як стояв непохитно, так і стою. А
найголовніший урок, який отримав під час усіх випробувань, – треба відкрито
протистояти асиміляції, русифікації. Треба боротися проти цього ворожого явища.
Такий суцільний гніт, отака зневага. Мусимо протидіяти. Через національне подвижництво!
Інакше життя – не життя».
Так сталося, що ці слова виявилися одними з останніх, які мовив великий
українець ХХ сторіччя для засобів масової інформації. Жити Іванові Гончару
залишалося зовсім небагато. Тоді ні він, ні будь-хто з найвідчайдушніших песимістів
не міг подумати, що на
двадцять п’ятому році відевлення української державності це одкровення виявиться ще
актуальнішим, ніж тоді, коли країна чекала на референдум, який мав би
підтвердити Акт про незалежність. Але ні Іван Макарович, ні Олесь
Терентійович не допускали навіть йоти сумніву
(довірливо, щиро, безпафосно),що Україна
не відмовиться від власного
шляху.
Віктор ВЕРБИЧ.