Волинський митрополит – про зраду владик
Лише поодиноким вдається скласти життєві іспити, не
зрікшись обраного шляху. У їх числі – й світлої пам’яті владика Яків,
митрополит Луцький і Волинський. По завершенню земного шляху його тіло знайшло
спочинок біля собору Святої Трійці, де
йому судилося звершувати архіпастирське служіння. Зазвичай, коли його
запитували, як вдається, незважаючи на найсуворіші випробування не зрадити,
давав лаконічну та вдячну Богові відповідь: «Так Господь мене сподобив».
І ця істина стосувалася всього
життєвого шляху Владики. Починаючи з дитинства. Коли
місцевий священик узяв хлопченя на руки, несподівано зрік, що Іванкова долябуде пов’язана зі святою
обителлю. І не помилився. Він, отримавши у монашестві ім’я
Якова, пов’язав свою долю з повсякчасним подвижництвом на ниві українського
православ’я. Але цього йому, тоді єпископу і священноархімандритові
Свято-Успенської Почаївської лаври, не вибачили… ченці святині. Останні ж роки свого земного буття провів високопреосвя щеннійший Яків у нашому краї,
будучи митрополитом Луцьким і Волинським
Української православної церкви
Київського Патріархату.
Автору цих рядків поталанило 15 березня 2004 року записати з владикою інтерв’ю. Високопреосвященнійший,
незважаючи на недугу, погодився на розмову, хоч мав обмаль часу – цього ж дня
збирався до Києва. Ні митрофорний протоієрей Миколай, секретар
Луцько-Волинської єпархії, настоятель Свято-Юріївського храму в Луцьку, ні я, грішний, навіть у помислі не допускали, що 16 березня владики Якова не стане, на
сімдесят третьому році життя зупиниться його серце.
Але щось підштовхувало, підказувало: не запізнися. Ще
раз вслухаюся в диктофонний запис останнього
інтерв’ю з високопреосвященнішим митрополитом Яковом – хриплуватий,
довірливо-щирий голос… Зігрівши світлим поглядом, осінив хресним знаменням. На
прощання. А 20 березня 2004-го
під час літургії, очоленої Патріархом Філаретом, із
Владикою у Свято-Троїцькому соборі прощалися тисячі й тисячі.
Тож спробуймо почути своєрідну
сповідь і водночас настанову світлої пам’яті виссокопресвященнішого Якова.
– Ваше життя – служіння Богові. Коли вперше Ви
усвідомили потребу обрати саме такий життєвий шлях?
– Найбільший
вплив на мій життєвий вибір мали, напевне, батьки – глибоко віруючі християни,
прості трудівники. Тато, Дмитро Іванович Панчук, родом із Почаєва. У
почаївський хор ходив співати. Одружився в село Гусятин. Мама старалася не
пропустити жодної служби Божої. А ще ж неподалік нашого села -
Почаївська лавра. Це не могло не впливати. Якось зайшов до нашої хати священик,
узяв мене, малого, на руки і сказав: «Я думаю, тебе, Іване, треба віддати в
Лавру послушником». Видно, його благословення мало значення. І потім Господь
мене сподобив. Хоч тоді я сам цього ще не усвідомлював. Навчався у школі, ходив
до церкви. А дитинство випало на воєнний період (майбутній владика народився
1931 року. – В. В.).
– А це і голод, і холод, і ризик стати
жертвою. Під час лихоліть передовсім гинуть ті, хто в руках не тримає зброї, – діти, жінки…
– А в нашу
сім’ю біда прийшла 1944 року. На фронті загинув батько. Нас, дітей, залишилося
п’ятеро. На мамині плечі все лягло. Мені вже хоч тринадцять було, а сестричці,
яка народилася у сорок третьому, – рік.
–Ви, хрещені як Іван, отримали чернече ім’я Якова. Хто, владико, Ваш
духовний покровитель?
–Є два християнські святі з цим іменем. Мій покровитель
– Яків, якого називають братом Господнім.
– Вам довелося як священноархімандритові Свято-Успенської Почаївської
лаври бути намісником однієї з найголовніших українських православних святинь.
– Лавра – це
дійсно свята обитель. Коли приїжджав туди, завше відчував благодать.
Перебуваючи там, бачив життєву перспективу. Лавра мене радувала, це мені було
до душі. Святиня вистояла, хоч комуністична влада відкидала віру, нічого не
пропонуючинатомість.
У Лаврі я духовно збагачувався. Співав у хорі, ніс послушання бібліотекаря,
екскурсовода, уставника, диригента, благочинного, намісника. Намісником був із
1974 до 1982 року. Але й до 1974 року, коли був благочинним, а намісником –
старенький Самуїл, Лаврою керував я.
– Частина Вашого життя пройшла на Черкащині.
Повернулися до Почаєва вже в сані єпископа.
– Висвячення в сан єпископа відбулося 14 грудня, у
день Філарета, 1990 року за участю більше двадцяти архієреїв. 1990 року я
повернувся до Почаєва як єпископ, намісник Свято-Успенської лаври. Звідти мене
вигнали 1992 року, так я підтримав тоді блаженнішого митрополита Філарета, Предстоятеля
Української православної церкви.
– Але ж, пригадую, під час Собору всі єпископи
УПЦ підтримали свого предстоятеля, тоді блаженнійшого митрополита Філарета,
щодо здобуття автокефалії. Зберігається грамота, на якій вони поставили свої
підписи. Як так сталася, що предстоятеля (і, зрештою, самих себе) владики
зрадили.
– Митрополит
Філарет мав тісні зв’язки з властями. У Києві служив як Патріарх. Він –
дуже вимоглива, сувора людина. Митрополита Філарета дуже боялися священики.
Коли ж розпочався рух за незалежність України, священики почали переконувати Предстоятеля
в необхідності здобуття Українською православною церквою повної автокефалії.
Спочатку він такої ідеї не сприймав. Коли ж постала Українська держава,
блаженнійший митрополит подивився на цю проблему інакше. Він радився зі мною,
запитував відверто: «Владико, чи варто нам відокремлюватися від Російської
церкви?» Я був
теж із ним відвертим: «Якщо не ми, то це обов’язково зроблять ті, хто буде
після нас». Але одна справа сказати, інша – зробити. Зібрав Предстоятель
усіх єпископів,
сказав, що хоче піднімати питання про автокефалію. Були різні думки. Вирішили,
щоб визначитися, зібрати у 1991 році собор.
– І тоді,
під час собору Української православної церкви, всі були єдині…
–
Одностайно висловилися за автокефалію! Усі пос тавили свої підписи. Коли ж це
стало відомо, Москва «стала на диби».
–Патріарх Алексій скликав собор РПЦ.
– Митрополит
Філарет, який побував у багатьох кабінетах патріаршої канцелярії, відчувши
настрої російських владик, скаже мені: «Бачу, собор буде тяжким». Відповідаю:
«А я що Вам говорив». Ідемо до церкви раненько, перед
засіданням. На вулиці – кликуші (їх привезли з Почаєва) з транспарантами:
«Филарета и Якова убрать!», «Автокефалия – путь в унию». Під час собору зробили все, що хотіли.
Усі владики були опрацьовані. Хоч перед від’їздом до Москви ніхто не
заперечував заклику митрополита Філарета: «Владики, їдемо захищати нашу
Церкву». Подібно висловився перед нашим від’їздом у Верховній Раді Іван Плющ (тоді – Голова Верховної Ради. –
В. В.).зазначивши: «Це думка і моя, і Президента».
– Іспит,
влаштований Москвою, українські ієрархи не склали. Цей факт став по-своєму
визначальним загалом української перспективи, а не лише ситуації щодо православ’я.
– Першим попросили виступити на захист Церкви
старенького владику Василія з Кіровограда. Митрополит не сумнівався в ньому. А
Василій раптом говорить: «Мне сказали, что если я подпишусь за автокефалию, то
в церковь меня не пустят». А в Києві, коли владик (і Василія) запитували Іван
Плющ, митрополит Філарет про те, у кого які проблеми, всі мовчали: нема ніяких
проблем. В Україні були українцями, в Москві стали москалями. Другим попросив
Філарет виступити Феодосія, владику Полтавського, який обіцяв захищати Церкву.
А він: «Сказали люди, что если подпишусь за автокефалию, то меня выгонят с церкви». Після цього встає Алексій і каже:«Вот видите, Божий народ не
желает автокефалии. Божий народ желает быть единым». І далі говорив, що народ
хоче, щоб Україна була разом з Росією, щоб України не було, щоб стало все
єдине. Ось у такому дусі проходив собор.
– Патріарх Алексій (Рідігер) під час собору висловив фактично типово шовіністичну
позицію. Мабуть, під час трапези тоді він був ще відвертішим.
–
Висловився інший чоловік. Після літургії ми зібралися на обід. Біля Патріарха
сидів якийсь чиновник. Під час трапези він встав, подав руку Алексію і сказав:
«Благодарим Вас за то, что не отпустили Украинскую церковь. Вашему примеру нам
бы следовать!»
– Всупереч
усьому, нині маємо Українську православну церкву Київського Патріархату (2018 року вона стала основою Православної церкви України, яка стала,
згідно з Томосом Вселенського Патріарха, помісною, – В. В.). Все більше вірних горнуться до неї. Що, на Вашу думку, владико, заважає,
аби в Україні витворилася єдина помісна православна Церква.
– Потрібно відмінити ухвали Харківського собору. Собор
міг скликати Предстоятель,
а не митрополит Харківський. Філарета хотіли усунути ще в Москві. Але він не
дав цього зробити. «Якщо хочете, щоб я виїхав із Києва, це можу зробити. Але я
мушу звернутися до Синоду Української православної церкви». Архієреї в Москві
погодилися… Тим часом, у Харкові Никодим скликає собор. На це не мав ніякого
права! Керував тільки однією єпархією. Розтоптав, роздер церкву Божу (начебто перед своєю смертю
владика Никодим жалкував з приводу цього свого вчинку. – В.В.) Верховна Рада постанову Харківського собору не визнала. Харківський собор зробивте, що хотіло московське КГБ… Але і святійший Патріарх Філарет, і ми, владики та священники робимо все, щоб у нас завжди були мир і спокій, а головне – єдина Українська помісна
православна церква. Іхай Господь благословить нас.
Наступного вже, вже у Феофанії,
владика Яків попросить опустити носилки. Він збереться силами і звершить свою
останню молитву, дякуючи Господу і благаючи дати щасливе прийдешнє для Богом
береженої України та її Церкви.
Прощалися в митрополитом у Свято-Троїцькому соборі в Луцьку. Філарет,
святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України, наголосив: «Це великий ієрарх. Він обрав свій шлях недля того, щоб жити мирським життям, а для того, щоб заслужити вічне життя.
Бо із ним був Бог. Так, він віддавав кесареві кесареве, але насамперед Боже –
Богові… У нас немає церковного єднання з Московським Патріархатом. Але ченці під
тиском совісті своєї прийшли віддати належну шану владиці. Високопреосявященнійший
відіграв надзвичайно велику роль для Київського Патріархату. Якби він не
залишився зі мною, не мали б ми законної ієрархії… Наші серця сповнені скорботою.
За їхніми повеліннями ми приїхали до Луцька з усієї України».
А народний
депутат України ВР першого
(демократичного) скликання, голова Волинського православного братства святого
апостола Андрія Первозванного Андрій Бондарчук підкреслив, що «митрополит Яків – один із фундаторів відродження
українського православ’я. Без його участі не відбулося б творення Української
православної церкви Київського Патріархату. В особі високопреосвященнійшого владики
поєдналися риси великого патріота і великого християнина. Пам’ять про нього
будуть берегти не тільки православні, а й вірні інших християнських конфесій».
Зворушливо промовив і світолої
пам’яті Василь Червоній, народний депутат України: «Високопреосвященніший
митрополит Яків – духовний лицар України, який буде залишатися в наших серцях як
воїн Христовий. Він боровся завжди за те, щоб український народ мав право
звернутися до Бога рідною мовою. Завжди боровся з духовними поневолювачами
України і за приклад ставив тих, хто зі зброєю в руках ішов проти окупанта…
Прощаюся з владикою Яковом такими словами: нам тебе, батьку рідний, дуже і дуже
не вистачає. Спочивай з Богом! Нехай Господь прийме тебе у Царство Боже».
Тож із відстані часу, згадуючи
про світлої пам’яті митрополита Якова, вкотре переконуєшся: коли Господь дає
Україні таких синів, вона направду незнищенна. Інше питання, що сучасникам гріх
забувати про таких духовних подвижників.
Віктор ВЕРБИЧ.