Життя йде як хвиля на берег, і невблаганна його
філософія полягає в тому, що земний шлях кожної людини рано чи пізно
завершується. А от життя духовне – воно не має рамок часу і простору… Особливо це актуально для знакових
особистостей…
Із 2 вересня 2014 р. багаторічного голови
облдержадміністрації Бориса Клімчука немає серед нині сущих, а його прах
покоїться в могилі рідного с. Воля-Любитівська на Ковельщині, поряд із місцем
останнього спочинку батьків – Петра Івановича та Ольги Архипівни.
Але як би діяв зараз Надзвичайний і Повноважний посол
України в Литві та Азербайджані, якби був живим і продовжував би дипломатичну
місію? Або які б рішення для посилення обороноздатності нашого краю та розвитку
критичної інфраструктури ухвалював би очільник обласної виконавчої влади і депутат Борис Клімчук, коли б доля виявилася б до
нього милосерднішою і не поставила крапку на життєвому шляху 2 вересня 2014
року під час хірургічної операції в берлінській клініці «Шаріте»?
У кожного з цього приводу – власна відповідь. Але що
повний кавалер ордену «За заслуги» всіх трьох ступенів, нагороджений орденом
князя Ярослава Мудрого V ступеня та величезною кількістю інших відзнак, не
сидів би, склавши руки, а замість імітації бурхливої діяльності досягав би крок
за кроком конкретних результатів, то це очевидний факт.
Тому стежка до Бориса Петровича не заростає забуттям.
І хоч на могилі немає місця, де висаджувати живі квіти, чиясь вдячна рука недавно
поставила біля його погруддя кошик із жовтими хризантемами…
Світлана КОМА.
На фото авторки: могила Бориса Клімчука в с.
Воля-Любитівська в наш час.