Як українські
повстанці на українській землі між ганьбою зради та загибеллю в бою проти
московських поганців обирали безсмертя. Досвід 1954 року.
Молода
дослідниця історія Марина Мірзаєва в статті на порталі «Історична правда» в публікації «Чи передбачали вони свою загибель» ретельно попрацювала в архівах колишніх
московських каральних органів, які вдалося зберегти співробітникам СБУ. І серед
інших історій обрала чи не найбільш показову: як Василь Семенчук і Віра Королюк
вступили в свій останній бій проти енкаведистів…
На фото
підпільники ОУН і УПА з Ковельщини – Віра Королюк («Христя») та Василь
Семенчук («Ярий»). Вдивляючись у їхні обличчя, важко уявити, що в одну мить ця жінка
опиняється з кулеметом на горищі палаючої хати, даючи свій останній бій.
А чоловік, вже
майже добігши до межі лісу, отримує поранення в ногу. Вже за мить «Христя»
згорить, а провідник «Ярий» вирішить пустити собі кулю у скроню.
«Боївка провідника
Ковельської округи ОУН «Ярого» розміщувалася у Буцині – селі на Ковельщині, що
славилося національно свідомим населенням. Їхня криївка була у надійних людей.
Нічого не віщувало біди взимку 1954-го. МГБ («міністєрство государствєнной
бєзопасності ссср», – ред.) продовжувало своє багаторічне полювання на
учасників українського визвольного руху», – розповіла дослідниця.
Проте, у Буцині
радянськими спецслужбами помічено одну дивну для них річ – школяр, син
сторожа Миколи Лабнюка, регулярно бере з бібліотеки книги, хоча сама сім’я
є малограмотною. А його дружина часто їздить до м. Ковеля за покупками, хоча
заробіток у подружжя є малим.
Тому невдовзі
сторожа Миколу Лабнюка затримують МГБ і намовляють на співпрацю. Можна лише
уявити, чим погрожували чоловікові, і якою ціною йому далася ця зрада. Але він
зрадив…
Вечір 17 січня
1954 року. За кілька діб після Старого Нового року і Святого Василя. Незадовго
до Водохреща…
«У схові Миколи
Лабнюка – боївка УПА «Ярого» – двоє хлопців-підпільників та підпільниця «Христя»
пригощаються кашею із спецпрепраратом. Жінка, у якої болів живіт, відмовилася
від їжі.
Вона
запідозрила щось недобре, коли одразу після вечері побратими міцно заснули.
Почувши шум надворі, вона намагалася розбудити хлопців. Марно і пізно… За той
час МГБ оточило будинок.
Прокинувшись,
підпільники розпочали бій, який тривав допоки не загорілася будівля. І ось ця
мить, коли «Христя» вирішує прикрити відхід провідника, хапає кулемета і
піднімається на горище.
Ось ці хвилини,
коли боївка на чолі із «Ярим» біжить до лісу. Ось ці крики зі сторони енкаведистів:
«Ярого нужно
взять живйом! Во что би то нє стало!»…
Ось цей
постріл, біль в нозі – «Ярий» дістає з кобури свого револьвера», –
проаналізувавши велику кількість матеріалів архівної справи, повертаю правду
про героїчне минуле Марина Мірзаєва.
«Завжди
цікавило, чи вони передбачали смерть. Якщо так – то яку? Найменше хотілося
потрапити живим у руки ворога, бути підданим тортурам, застреленим десь на
подвір’ї тюрми чи засудженим до років концтаборів. Чи взагалі існувало життя за
межами цієї війни? Якщо так – то яке?», – цими роздумами розпочала свою
захоплюючу розповідь про героїчних воїнів УПА Марина Мірзаєва.
І ще одне
пояснення до фото. Кривава чекістська рука синім хрестиком позначила людей,
яких опізнано і за якими організовано облави. А червоним – що їх убили… Де
поховані жертви цього нерівного бою, на жаль, українські архіви певних сторінок
чомусь не відкривають понад 30 років…
Роман УСТИМЧУК.
На фото «Історичної
правди»: Віра Королюк і Василь Семенчук – в досьє енкаведистів.