Про весілля Романа і Оленки говорили ще з їхнього народження. Діти жили по сусідству та постійно проводили час разом, тож і батьки жартома одне одного сватами кликали.
Та й правда, про таких кажуть «нерозлийвода». Усюди разом: і на подвір’ї погратися, і батькам по господарству допомогти. Ґаздувала малеча на дві хати, бо ж ні на мить розлучатися не хотіли. Ледь на ніч по домівках розтягували.
У селі їх кликали не інакше як «молодята». І ніхто не сумнівався, що як діти виростуть, то обов’язково одружаться.
А проте вони лише дружили. Звіряли одне одному найпотаємніше, розповідали про перші закоханості, жартували одне над одним та давали серйозні поради.
Коли їм говорили, що вони одружаться, вони зі сміхом відповідали:
«Ми – просто найкращі друзі, одна душа на двох!».
Тож коли Роман повідомив, що одружується на Марині, однокурсниці з університету, лише одна Оленка не здивувалася, бо як завше знала про всі плани хлопця.
Дівчина щиро раділа за друга, хоч направду, міська красуня не надто їй подобалася. Була якась занадто пихата та капризна.
Але Роман не зводив очей зі своєї нареченої, тож і Оленка пообіцяла собі, що подружиться з нею.
Але Марина була ревнива та заздрісна. Після одруження вона влаштовувала чоловіку постійні скандали та звинувачувала дівчину в тому, що вона руйнує її сім’ю.
Тож Роман та Оленка почали все менше і менше спілкуватися. А коли Оленині батьки переїхали до міста, то й взагалі контакти втратили.
По завершенні навчання в університеті, дівчину запросили на стажування до Лондона. Там вона будувала кар’єру та навіть вийшла заміж, але сімейне життя не склалося.
Проживши кілька років закордоном, Олена вирішила повернутися додому. Переїзд, пошуки житла та нової роботи зайняли чимало часу, тож у той весняний недільний ранок вона дозволила собі видихнути і вирішила прогулятися парком.
Тепла погода виманила містян на вулиці і у парку було велелюдно. На мить здалося, що у натовпі промайнув хтось знайомий. Серце боляче стиснулося, вона сумувала за своїм найкращим другом. Бо хоч і була легка на вдачу та комунікабельна, і друзів мала чимало, але місце найкращого – так ніхто і не зайняв.
Це й правда був Роман. Щоправда набагато старший, дещо змарнілий, з легкою сивиною на скронях.
Якусь мить вони не зводили очей одне з одного, а тоді повільно рушили на зустріч.
– Привіт, – тихо мовили в один голос. – Як ти? – І розсміялися.
А потім годинами розмовляли, переповідаючи одне одному про прожиті роки. З Мариною у Романа не склалося, через кілька років покинула його з маленькою донькою на руках. За весь час ні разу так і не подзвонила, щоб дізнатися як дитина.
Потім було кілька недовготривалих романів. Жінок приваблювала романтика одинокого татуся, а от піклування про чужу дитину виявилося в надміру їхніх можливостей.
Вони говорили і говорили, наче тих років у розлуці й не було. То плакали, то сміялися.
Спочатку вони просто спілкувалися. Часто ходили разом гуляти. Романова донька Вікторія, 14-річна дівчина з осторогою ставилася до Олени, але з часом прив’язалася. А потім якось непомітно для самих себе вони стали сім’єю…
– Я так сумувала за тобою, – промовила жінка, тулячись до чоловіка, що сидів поруч
– Ми ж найкращі друзі, – прошепотів, ледь торкаючись губами скроні. – Одна душа на двох!
Дар’я ОНІМОВА.
Фото з сайта focus.ua.