1 жовтня в Україні відзначили День захисників і захисниць України. Воно збіглося з Днем українського козацтва та Покровою Пресвятої Богородиці. Це хороша нагода згадати добрим словом і наших захисників, особливо тих, кого називаємо Героями… Берегти світлу пам’ять про них обов’язок і нинішніх, і прийдешніх поколінь. Тож сьогодні хочеться розповісти про Людину, з якою звела доля багато років тому, про однокласника, випускника Турійської середньої школи 1986 року, колишнього жителя села Гаруша Олександра Володимировича Гарадчука. На жаль, через відстань і службові справи він не бував на ювілейних зустрічах випускників. Але всі ми його пам’ятали як товариського, стриманого, дуже відповідального й працелюбного. Завжди можна було розраховувати на допомогу, підказку й підтримку Сашка, який добре вчився, не маючи прогалин у різних предметах.
Він завжди був активним у шкільних справах, хоч проживав у селі, допомагав батькам із господарством. Наш випуск був першим у приміщенні нової турійської школи, а до того, ми всі добряче працювали на його будівництві. Сашко не був винятком, фізично міцний, він трудився на рівні із старшими чоловіками. Можливо, саме та його чоловіча риса – не уникати труднощів, відповідальності і повела хлопця непростою життєвою дорогою. Відслуживши строкову службу у війську, Сашко пішов працювати в депо на залізничній станції «Ковель». З жовтня 1990 року навчався у Львівському училищі внутрішніх справ, у 2000 закінчив Львівський інститут внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ за спеціальністю «Правознавство».
Про Олександра Гарадчука лишилось багато спогадів та розповідей родини, друзів, однополчан. Його дружина Любов Леонідівна із Хмельниччини. Тож після того як доля поєднала їх у сім’ю, тривалий час проживали на Старосинявщині у селищі Щербані. Краяни згадують про їхню родину, як про таку, що сяяла теплом, турботою та любов’ю. Дуже всі пишалися батьком, його чеснотами, адже Олександр і справді був справедливою, доброю, відповідальною та щирою людиною. Над усе любив свою сім’ю та рідну країну. Добрі знайомі згадують:
«Щойно Гарадчуки одружилися, жили тривалий час у Щербанях. Він працював у тодішній міліції. Потім сім’єю переїхали проживати у Новотроїцьке на Донеччині. Люба та Сашко народили та виховали красунь-доньок Анастасію і Уляну, для яких батьки – приклад українськості, честі і служіння ідеї державності України. Дочекались внучок: Поліна і Софійка – їхня радість і втіха. Олександр мріяв про власний будинок для своєї родини. З початком бойових дій у східних регіонах сім’я захисника переїхала до Іванківець, що на Хмельниччині. Придбав там хату і був щасливий, що ходить по власній землі і має гарну родину».
Люди з Олешинського старостату розповідали, що вважали і вважають сім’ю Олександра Володимировича рідною: «Коли ми вперше переступили поріг оселі, яку родина тут придбала і про яку вони довго мріяли, відчули в тому будинку оте тепле й світле. Як вони нас зустрічали, як розповідали про батька! Як дружина тішилась і казала: «мій чоловік настільки любить Україну, настільки знає історію, що й вам прийде на допомогу. Ви ще з ним стільки багато всього зробите…».
Близькі згадують: «Він все життя хотів справедливості».
Проживши понад 20 років на Донеччині, Олександр ніколи там не почувався в українській Україні, його неймовірно тягнуло в рідні краї на Турійщину. Вся його родина і вдома, і на роботі, а діти в школі, завжди розмовляли українською мовою, дотримувались національних традицій, співали українських пісень, несли дух українськості в східні регіони. Це було нелегко, але свого часу це була дуже важлива, хоч і дуже важка місія…
Олександр поза всяким сумнівом належав до когорти справжніх українців, бо все його життя – це приклад гордості за Україну, приклад служіння честі. Волинянин, який і в «совіцькі» часи, і в незалежній Україні, працюючи в російськомовних регіонах, ніколи не втрачав гену українськості. Знав і любив історію свого роду, своїх прадідів великих. Працюючи в правоохоронних органах, він почувався на своєму місці, любив свою роботу, виконував все по совісті і за законами, іншим був прикладом: як не ламатись, не зраджувати принципам. А працював Олександр Володимирович протягом життя на посадах слідчого та дільничого інспектора в органах внутрішніх справ, вчителем історії та правознавства, спеціалістом з питань сім’ї та молоді Новотроїцької селищної ради, у службі охорони.
Він знав, що буде велика війна з північним сусідом, бачив і розумів, як наводнюються східні регіони «русским духом» і це йому боліло і неймовірно турбувало.
…2014 сколихнув всю Україну. Орда посунула на наші землі. Капітан міліції Гарадчук став на захист не лише правопорядку, а й цілісності країни. Олександр Володимирович воював від початку АТО. З грудня 2014 року по листопад 2018 року проходив службу в складі Головного управління Національної поліції в Луганській області на посаді поліцейського батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Луганськ-1» ГУНП. Олександр брав участь у проведенні оперативно-профілактичних заходів, які проводились з метою встановлення осіб, причетних до незаконних збройних формувань та сепаратизму, ніс службу на блокпостах та забезпечував публічну безпеку, запобігав припиненню кримінальних правопорушень терористичної спрямованості, вчинених на території Луганщини.
Був військовослужбовцем 14 окремої механізованої бригади імені Князя Романа Великого Збройних сил України, старший сержант. Він героїчно боронив Україну зі своїм рідним братом Геннадієм до останнього подиху.
Побратими Олександра згадують, що був відповідальним, дбайливим, беріг життя молодих, службові інтереси ставив вище своїх. Старші йшли вперед за наказом Олександра Володимировича, прикриваючи собою молодих, необстріляних, тих, які ще не народили нащадків. Це козацьке правило Олександр знав зі славетної української історії, був за освітою істориком. Рід український для нього мав мати продовження і бути незнищенним.
«Олександр Володимирович був рішучим, чесним, сумлінним, прагнув справедливості, вдосконалення, доводив справи до логічного завершення. Любив українські пісні, гарно співав» – такі лишились спогади про нашого земляка.
Пішов до небесного легіону Герой 18 травня 2022 року у Запорізькій області. Прибувши на нові позиції, воїни не встигли окопатись, командир був поранений, керівництво перебрав на себе Олександр Володимирович. Під час розвідки їх вичислив ворог із тепловізора… Чи не останні слова, які загиблий сказав дружині були: «Люба, бережи дітей і онуків, бо тут гаряче!»…
Йому було 52 роки. 25 травня у Хмельницькому земляки провели бійця у засвіти. Олександр Гарадчук похований поміж пантеону інших хмельницьких Героїв на Алеї Слави у Раковому.
Рішенням Хмельницької міської ради від 23 вересня 2022 року Олександру Володимировичу Гарадчуку присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.
За зверненням однокласників підготувала
Світлана ГОЛОТЮК.