«Слава Україні! Героям слава!» – це про кого і для кого?

«А чоловік, вже майже добігши до
межі лісу, отримує поранення в ногу. Вже за мить «Христя» згорить, а провідник «Ярий»
вирішить пустити собі кулю у скроню»… День 17 січня 1954 року.

«Волинська газета» вже повідомляла про частину
розгаданих загадок одного з останніх героїчних боїв вояків Української
Повстанської Армії на Старовижівщині. У с. Буцинь енкаведисти та місцеві
комуністичні колаборанти виявили та здійснили атаку на криївку повстанців…
Герої вступили в нерівний бій, двоє полягло, стільки ж урятувалося… А що стало
відомо зараз?

Марина Мірзаєва, наукова співробітниця Національного
музею історії України, із посиланням на статтю якої «Волинська газета» коротко
відтворювала цієї героїчної правди минулого, ще 15 листопада 2022 р. в «Історичній
правді» опублікувала статтю «Чи передбачали вони свою загибель?».

Отримавши доступ до спецхранів архівів колишнього
НКВД-МГБ-КГБ, дослідниця виявила один із багатьох героїчних фактів боротьби УПА
проти червоних окупантів не лише під час Другої світової війни, але й через
багато років після її закінчення.

У с. Буцинь на Старовижівщині, котра тоді належала до
Седлищанського р-ну, а нині – до Ковельського, 17 січня 1954 р. опергрупа
НКВД-МГБ за підтримки місцевих колаборантів нарешті виявила криївку провідника
надрайонного проводу ОУН «Ярого»,..

«На фото підпільники з Ковельщини – Віра Королюк
(«Христя») та Василь Семенчук («Ярий»). Вдивляючись у їхні обличчя,
важко уявити, що в одну мить ця дівчина опиняється з кулеметом на горищі
палаючої хати, даючи свій останній бій. А чоловік, вже майже добігши до межі лісу, отримує
поранення в ногу. Вже за мить «Христя» згорить, а провідник «Ярий» вирішить
пустити собі кулю у скроню», – так розпочала свою статтю Марина Мірзаєва…

Чи займалися хоча б чимось, крім як заливанням у горлянки самогону та чіплянням до молодих жінок місцеві чекісти та їхні спільники, зараз встановити важко. Але що вони роками били байдики, то це очевидно. В усякому разі, в себе самих під боком не побачити цілу боївку УПА, треба мати вдачу… Та врешті-решт із допомогою агентури чекістська контррозвідка встановила, що у хаті сторожа Миколи Лабнюка
живе хтось чужий…

Журналісти «Волинської газети», побувавши на місці
подій минулого, чесно кажучи, здивувалися, чому так довго «спали» чекісти та
їхні холуї. Бо від будівлі, котра згоріла в січні 1954 р. на околиці села, і до
конфіскованої панської хати, де біля колгоспної МТС (пізніше «Сільгоспхімії»,
– ред.) облаштували собі криваву резиденцію московські карателі, якихось пару
сотень метрів…

Як би там не
було, але енкаведисти таки встановили, що син господарів, школяр, регулярно бере з
бібліотеки книги, хоча сама сім’я є малограмотною.

«А його дружина часто їздить до Ковеля за покупками,
хоча заробіток у подружжя є малим. Тому невдовзі сторожа Миколу затримують співробітники
МГБ і намовляють на співпрацю. Можна лише уявити, чим погрожували чоловікові, і
якою ціною йому далася ця зрада», – пише Марина Мірзоєва.

Ось як далі розвивалися ті моторошні події:

«Вечір 17 січня 1954 року. У схові Миколи Лабнюка боївка «Ярого» – двоє хлопців-підпільників
та підпільниця «Христя» пригощаються кашею із спецпрепраратом. «Христя», у якої
болів живіт, відмовилася від їжі.

Вона запідозрила щось недобре, коли одразу після
вечері побратими міцно заснули. Почувши шум надворі, дівчина намагалася
розбудити хлопців. За той час МГБ оточило будинок.

Прокинувшись підпільники розпочали бій, який тривав
допоки не загорілася будівля. І ось ця мить, коли «Христя» вирішує прикрити
відхід провідника, хапає кулемета і піднімається на горище.

Ось ці хвилини, коли боївка на чолі із «Ярим» біжить
до лісу. Ось ці крики зі сторони мгбістів:

«Ярого» нужно взять живйом!».

Ось цей постріл, біль в нозі – і «Ярий» дістає з
кобури свого револьвера…».

Тепер на місці хати Миколи Лабнюка стоїть інший дім. А
поле, яким намагалися 17 січня 1954 р. врятуватися в лісі троє повстанців, так
само, як і колись, зеленіє озиминою. І вдалині – той же ж чорний ліс, куди «Ярому» так і
не судилося дістатися живим…

А в центрі с. Буцинь є сільський меморіал. Посеред
нього – стара «совєцька» скульптура «солдата-визволителя». На стелі – написи
про тих, хто загинув під час Другої світвої війни.

Про Віру Королюк і Василя Семенчука – жодного слова та жодного фото… І де карателі поділи їхні тіла, також ніхто не знає, а місцева влада і дізнаватися не намагалася…