Історик Юрій
Юзич в «Історичній правді» розповів про героїчну у трагічну долю уродженця
Великої Волині, підполковника Армії Української Народної Республіки Володимира
Василіва. Непохитний борець проти червоних окупантів зі Сходу упокоївся на
кладовищі польського м. Познань.
«Підполковник Армії УНР Володимир Васильович Василів народився 10 жовтня 1893 року в Крем’янці
на Волині, тепер це Тернопільська область. Середню освіту здобув у Київському
кадетському корпусі, а професійну – у військовому училищі. Службу в царській
армії проходив у Гродненському гусарському полку», – зазначається в публікації.
З 1918 року офіцер служив в українській армії. Весною 1920
року долучився до 6-ої стрілецької дивізії Армії УНР на чолі із Марком Безручком. Брав участь у
формуванні кінноти у Ланцуті. Був командиром 1-ої сотні у 6-му кінному курені
імені Костя Горієнка. Планувалось,
що цей підрозділ відновить славний Горієнківський полк, сформований генералом Всеволодом Петрівим у 1918 році.
«Володимир Василів
був командиром першого офіційно спільного польсько-українського підрозділу –
партизанського загону, який мав діяти в більшовицькому запіллі. У червні 1920
року командувач Українського фронту польський генерал Антоній Лістовскі видав наказ, щоб 1-ша сотня поручника Володимира Василіва підсилила цю
партизанську групу», – пише «Історична правда».
У подальшому Володимир
Василів відомий як один із командирів у цього партизанського підрозділу,
який влітку 1920 року влився до складу 4-го кінного полку імені Івана Сірка. Та входив до складу
Окремої кінної дивізії Армії УНР на чолі з Іваном
Омеляновичем-Павленком. Першим полком цієї дивізії були легендарні «Чорні
Запорожці», на честь яких названа одна з бригад сучасних Збройних Сил України..
У списку командних кадрів 6-ї стрілецької дивізії Марка Безручка, станом на листопад 1920
року, Володимир Василів фігурує вже
як сотник та ад’ютант командира 46-го стрілецького полку. Осінню того року,
після сепаратного договору між Варшавою та Москвою, який розділив Україну між
польськими та рашистськими окупантами, Володимир
Василів був інтернований у Польщі, разом з іншими частинами Армії УНР, що
відступили через ріку Збруч до Галичини.
Останнє його місце служби в Армії УНР – Окрема кінна
дивізія.
Після ліквідації таборів для інтернованих вояків Армії
УНР Володимир Василів оселився у м. Познані.
Першою тимчасовою його пропискою в цьому місті була вул. Яна Добровскі, 141, починаючи з 17 листопада 1925 року. Помер
підполковник 13 березня в Познані, в шпиталі. Після довгої хвороби на сухоти,
тобто – від туберкульозу.
«Заходами тодішньої Управи відділу Українського
Центрального Комітету в Познані Володимира
Василіва поховано на міському цвинтарі. Тоді ж впорядковано могилу і встанолено
хрест, який постраждав – скоріш за все – під час боїв у 1945 році. Адреса
кладовища: aleja Armii Poznań, 61-001 Poznań. У некролозі побратими відзначали:
«На похороні була майже вся українська емігрантська
колонія та багато знайомих покійного».
У наші дні могилу Володимира
Василіва відшукали Костя Мазур і
Андрій Гладій на гарнізонному
православному цвинтарі познанської цитаделі. Координацію з відновлення могили
взяла на себе місцева українська активістка в Познані Анна Хранюк.
«За твердженням дослідниці Марти Худзік, у подальших планах місцевих активістів є встановлення
на Цитаделі Познані таблиці, присвяченої генералам Армії УНР Сергію Кульжинському і Володимиру Ольшевському, які також
померли і поховані у Познані», – пише «Історична правда».
Ось так Герої минулих боїв із рашистськими окупантами
повертаються з історичного небуття.
Сергій
ШРАМЧУК.
На фото «Історичної
правди»: могила підполковника Армії УНР Володимира Василіва.