У родині Косачів Різдво завжди вважалося особливим святом

Про це інформують на фейсбук-сторінці закладу.

Гостей заходу ознайомили з традиційними святкування Різдва Христового родиною Косачів. Розповіли про те, як Вони прикрашали ялинку, які дарували подарунки, як приймали колядників, щедрівників, посівальників, як готували кутю та інші страви на Святий вечір та Різдво. 

Співробітники музею відкрили виставку “Традиційних жіночих головних уборів з колекції Волинського краєзнавчого музею”. У ході якого заступниця директорки ВКМ Людмила Мірошниченко-Гусак розповіла присутнім про історію виникнення української хустки, їх застосування в побуті і святі та провела майстер-клас із зав’язування хусток учням старших класів місцевої школи. Під час другої частини заходу наукові співробітники Волинського краєзнавчого музею разом із дітьми готували традиційну страву – кутю та пригощалися нею.

У родині Косачів Різдво завжди вважалося особливим святом, його дуже шанували. «У нашій рідній хаті, – згадує наймолодша сестра поетеси Ізидора Косач, – завжди дотримувалися українських традицій зі святкування Різдва Христового. Леся і всі ми любили наші звичаї, тільки Лесі рідко траплялося саме на Різдво бути вдома, де на свята щороку збиралася наша родина, бо на зиму вона змушена була через хворобу виїжджати у теплі країни».

Проте, коли Леся Українка на свято бувала в Колодяжному, то проводила його досить цікаво для всіх присутніх. Про одне з таких святкувань знову ж пише Ізидора: «До Колодяжного з’їхалась родина, ждали й гостей, знайомих. Крім традиційної ялинки, Леся й Ольга улаштували «Живі картини». Участь брала вся наявна молодь і діти. Дві картини були ілюстрацією до Дікенсових «Різдвяних оповідань», одна до «Гайдамаків» Шевченка, одна до «Фауста» Ґетте, а одна – алегоричні фігури нового (1893) року і старого (1892), що відходить. Леся була душею цієї імпрези. Вона не тільки «головний режисер», а під її керівництвом шились усі костюми, робились перуки, а багато дечого робила вона власноручно. Наприклад, мені, що виконувала ролю нового року в виді Амура, – туніку, чудові прозорі крильця, сагайдак і стріли, сандалі, обклеєні золотим папером, – все сама зробила. З тими сандалями була пригода: їх зробила Леся заздалегідь і сховала з іншим «реквізитом». Напередодні вистави виявилось, що їх погризли миші. Я була в розпачі, але Леся за яку годину зробила нові, такі самі гарні. Освітлення бенгальські вогні, декорації – то була робота Михайла, музика – справа тьоті Саші. Ольга, Оксана й Микола з захопленням допомагали старшим у роботі і виявляли чимало винахідливості. Вистава вийшла напрочуд гарні. Всі глядачі, навіть наш тато, такий вибагливий, визнали це».

Традиційно сім’я Косачів ставила завжди дві ялинки: одну – для своїх домашніх, другу – для сільської дітвори. Зі спогадів Ізидори дізнаємося про родинний звичай: «Кутю хрещеники носили до хресних батьків, наприклад, до нас син Миколи Лисенка Остап приносив кутю нашій мамі, яка була йому хресна мама, а наш Микола (брат мій) носив до Лисенка, бо був хрещеником Миколи Лисенка. Прийде дитина, подасть маленький полив’яний горщичок куті, а його хресний батько чи мати обдаровують чимось».

З теплотою сім’я зустрічала колядників, пригощала їх ласощами: горіхами, медівниками, яблуками, цукерками. «Приходили до нас на Різдво з «Козою», – пише Ізидора Петрівна, – і то нам усім (а зокрема дітям) було так весело дивитися, як «Коза» (хлопчик у вивернутому хутром наверх кожусі) різні штуки показує, а поводир кози співав».

Любили у родині слухати та виконувати колядки й щедрівки, вивчали їх та записували для майбутніх поколінь. Під враженням чару свят були написані образки Лесі Українки «Святий вечір!», оповідання Олени Пчілки «Сосонка», «Збентежена вечеря», «Забавний вечір» та інші.