Реальність очима волинянки
Цьогорічний січень щедрий на приємні сюрпризи для колективу «Волинської газети». Один з
них подарувала поетка, співачка з голосом соловейка, композиторка, волонтерка-патріотка
та давня шанувальниця нашого часопису Світлана Григор’єва.
Гостя редакції, яка постійно живе та працює в Польщі, два роки не приїжджала додому.
Причини досить банальні: ковід та московитська
агресія. Мабуть, нема випадковості у тому, що
пані Світлана, у якої направду світла та сонячна
душа, завітала до нас саме сонячного дев’ятого
січневого дня. Небесне світило засяяло яскравіше та заусміхалося-заграло всіма промінцями.
Якщо відверто, ми навіть встигли заскучати за
цією симпатичною та мудрою волинянкою, в арсеналі якої кілька поетичних збірок, безліч авторських пісенних творів, покладених на власноруч
написану музику.
«Волинська газета» та й інші видання нашого краю неводнораз писали про цю неординарну постать та її сина Василя – учасника Майдану
та Антитерористичної операціі, під час якої отримав поранення. Наведу невеликий уривочок з
розповіді «Варшаву співом підкорити…» мого колеги, заступника головного редактора часопису
Сергія Цюриця, що побачила світ три роки тому.
«Світлана Григор’єва народилася в Одесі,
звідти родина повернулася до батьківського
краю (він народився у с. Ромашківка Ківерцівського р-ну), оселилися у смт Цумань, що на Волині.
Тут Світлана продовжила навчання у 9 класі. Навчаючись у Цуманській середній школі, стала дописувати до Ківерцівської районної газети. Працівники пророчили їй кар’єру журналіста, а вона
вступила на історичний факультет Луцького педа гогічного інституту імені Лесі Українки, разом із
майбутнім чоловіком – фізиком і математиком,
до речі, однокласником Цуманської десятирічки
– Степаном поїхала вчителювати до Залізницької ЗОШ Любешівського р-ну, де пропрацювали
десять років. Потім була інспектором обласного відділу народної освіти облвиконкому, тоді –
методистом Інституту післядипломного навчання. Прилучилася до поетичної, а відтак і пісенної
творчості, стала співачкою. Наприкінці 90-х доля
покликала її до Варшави. Історик, поет, співачка,
добре знаючи англійську, віднайшла своє місце
у столичному бомонді сусідньої держави». Там
проживає і досі.
– Я ж не сиджу, – скромно мовить наша редакційна гостя, – працюю та ще займаюся волонтерством. Напевно, більше користі принесу там, ніж
тут. У Польщі ми маємо українські волонтерські
центри, куди звозимо всю допомогу, в тому числі одяг, продукти, гроші. Усе це ми відправляємо
в Україну. Більшість зібраного після відповідного
сортування, своєрідної селекції, відправляється
на фронт. Частина потрапляє внутрішньо переміщеним особам, яких війна зірвала з насиджених
місць і які змушені шукати прихисток в більш безпечних регіонах. Зрозуміло, що це трагедія. Але
водночас виносимо звідси і позитив. Люди переконуються, що ми є однією дружною нацією і
завжди готові простягнути руку допомоги один
одному. Без такої єдності нам важко, а може й
неможливо було б протистояти кровожерливому ворогу, що прагне знищити нашу державу.
– Правду кажуть, що біда згуртовує, розтоплює лід у душах людей, робить їх добрішими і
навіть щедрішими.
– Воно так мало б бути. Але все залежить від
особистості, характеру та вдачі кожного з нас. До
чого веду. Я вам зараз розповім, а ви вже думайте, варто чи не варто це оприлюднювати. Коли
напишете, я вам зателефоную, то разом потім
прочитаємо та узгодимо все. Згода?
– Пані Світлано, хороша пропозиція приймається відразу без будь-яких обговорень.
– Обрисую загальну таку ситуацію, яка зараз склалася в Польщі. Ви ж знаєте, що населення цієї дружньої нам країни завжди проявляло
толерантність та повагу до тих українців, які ще
раніше, у передвоєнний період, приїхали до них
працювати. У західній Європі завжди бракувало
робочих рук. Так є і тепер. До того ж платять тут
набагато більше, ніж в Україні. Так ось, до чого
я веду. Більшість наших громадян, які заїхали в
Польщу, відразу почали працевлаштовуватися,
а також підшуковувати житло. Адже матері привезли з собою і дітей. Тож їх, зрозуміло, треба годувати та одягати. Так поступила, зокрема, і моя
невістка Ольга, яка доглядає свого маленького
синочка, а мого внучка Давидика.
– Гарне ім’я, хай росте здоровенький та щасливий і ніколи не знає війни.
– Дякую вам. Як би було добре, аби ця війна стала останньою на нашій планеті. На жаль,
не завжди наші бажання співпадають з реальністю. Ми дещо відхилилися від теми. Людина, яка
працює, почуває себе більш впевнено в матеріальному плані та захищеною. Їй не треба щось
випрошувати. На превеликий сором, трапляються й такі серед наших співвітчизників. Але це ще
пів біди. Біда в іншому, що у Польщу наїхало чимало чоловіків на дорогих іномарках. Працювати вони й не збираються. Дивишся на дородного
здоровання, який прогулюється з малесеньким
цуциком і навіть не хочеться вірити, що це громадянин України. Враження таке, що це якась
олігархічна еліта. Працювати вони навіть не збираються. Жодного з них ніхто не бачив у волонтерському центрі. Зрозуміло, що це поляків обурює. Понапиваються і горланять на всю. Сусіди
неодноразово викликають поліцію, аби втихоми рити горланів. Поляки прямо запитують, а чому
ці молодики не захищають свою державу і нічим
не допомагають. Таке враження, що нам треба
більше, ніж самим українцям.
– Не буде гріха, коли назвемо їх просто чужинцями чи безбатченками, які випадково опинилися в нашій державі.
– Це істина, в яку не хочеться вірити. Я не уяв ляю, як у такий складний період воєнщини можна нічого не робити, а лише вигулювати собак у
парку. Згодом вони битимуть себе в груди і на
всі голоси кричатимуть, які вони патріоти. Словом, горлопани.
– До того ж у більшості, мабуть, російськомовні?
– Це факт незаперечний. Диву дивуєшся, де їх
стільки набралося? Якщо ти вважаєш себе українцем, то тоді не «штокай». А це ж у транспорті
їх тільки й чути. Поляки, українці стараються говорити в пів голоса. Російськомовний мусить на
всю глотку. Навіть не задумується, що це мова
вбивць та ґвалтівників, які прийшли нищити твоїх батьків, братів та сестер. Не так просто буде
нам збудувати свою унітарну державу, де в пріоритеті переважатиме однакорінна нація. Зізнаюся чесно, що колись я і сама писала вірші російською мовою. Тепер, відверто, мені навіть бридко
її слухати. Впевнена, що не тільки мені. Тепер світова цивілізація зрозуміла, яким гнилим є нутро
московітів. Вони ніколи не визнавали і не визнають ніяких цінностей. «Вбий, пограбуй – і насолоджуйся життям». Таким є гасло цих нелюдів.
Воно не зміниться, хто що б не робив і не казав.
Щоб позбутися бур’яну, його треба вирвати з коренем. Дискримінації не повинно бути. Відносно
мови також. Але це тільки в тому випадку, коли
є взаємоповага та взаєморозуміння між націями
та державами. Про наших північних напівдикарів
подібного не скажеш. Це ніяка не образа. Такою
є сьогоднішня реальність. Коли ти приїхав у Європу, то повинен мати елементарну людяність,
повагу до тих людей, які тебе прийняли і які допомагають твоїй державі. Поляки зараз досить
категорично сприймають москальську мову. Ви
ж самі знаєте, що московію вони завжди сприймали за свого ворога.
– Чи не ця така неадекватна позиція українських втікачів призводить до різних стихійних
бунтів з боку поляків?
– Напевно, першопричина і в цьому. Я стараюся, чим можу допомогти твоїй державі, а ти
і вухом не поведеш. Через те і втрачаємо імідж
серед наших партнерів, які від початку повно масштабного вторгнення так активно почали нам
допомагати. Коли перед вами розкрили обійми,
то поводьтеся як люди, а не дикарі, які нарешті
покинули дрімучу тайгу.
– Пані Світлано, подібне явище ми спостерігаємо і тут, особливо вечірньої пори у закладах
громадського харчування з продовженим робочим днем. Далеко не всі позбулися звичок предків татаро-монгольського періоду.
– Я ще додам. Знаєте, що обурює поляків.
Деякі надали квартири приїжджим за половину
вартості. А вони там цілу ніч влаштовують мало
не п’яні оргії. У поляків такого не заведено. А ці на
всю співають московитську попсу. Втихомирити
таких співунів вдається лише за допомогою поліції. Картина, як бачите, не дуже приваблива. Через таких горе-українців усіх починають стригти
під одну гребінку. Отак народжується неприязнь.
Світла Григор’єва своєю чергою робить усе
можливе, аби її не було. Її з повним правом можна назвати послом доброї волі, який намагається
будувати міцні мости тривалої дружби між обома сусідніми країнами.
Не можемо не сказати і ще про один нюанс
волонтерства Світлани Василівни. Кожного року
вона приносить сама або передає через чоловіка
Степана кілька тисяч гривень на підтримку свого улюбленого видання. Ми дуже цінуємо таку
увагу і завжди вдячні за неї.
них подарувала поетка, співачка з голосом соловейка, композиторка, волонтерка-патріотка
та давня шанувальниця нашого часопису Світлана Григор’єва.
Гостя редакції, яка постійно живе та працює в Польщі, два роки не приїжджала додому.
Причини досить банальні: ковід та московитська
агресія. Мабуть, нема випадковості у тому, що
пані Світлана, у якої направду світла та сонячна
душа, завітала до нас саме сонячного дев’ятого
січневого дня. Небесне світило засяяло яскравіше та заусміхалося-заграло всіма промінцями.
Якщо відверто, ми навіть встигли заскучати за
цією симпатичною та мудрою волинянкою, в арсеналі якої кілька поетичних збірок, безліч авторських пісенних творів, покладених на власноруч
написану музику.
«Волинська газета» та й інші видання нашого краю неводнораз писали про цю неординарну постать та її сина Василя – учасника Майдану
та Антитерористичної операціі, під час якої отримав поранення. Наведу невеликий уривочок з
розповіді «Варшаву співом підкорити…» мого колеги, заступника головного редактора часопису
Сергія Цюриця, що побачила світ три роки тому.
«Світлана Григор’єва народилася в Одесі,
звідти родина повернулася до батьківського
краю (він народився у с. Ромашківка Ківерцівського р-ну), оселилися у смт Цумань, що на Волині.
Тут Світлана продовжила навчання у 9 класі. Навчаючись у Цуманській середній школі, стала дописувати до Ківерцівської районної газети. Працівники пророчили їй кар’єру журналіста, а вона
вступила на історичний факультет Луцького педа гогічного інституту імені Лесі Українки, разом із
майбутнім чоловіком – фізиком і математиком,
до речі, однокласником Цуманської десятирічки
– Степаном поїхала вчителювати до Залізницької ЗОШ Любешівського р-ну, де пропрацювали
десять років. Потім була інспектором обласного відділу народної освіти облвиконкому, тоді –
методистом Інституту післядипломного навчання. Прилучилася до поетичної, а відтак і пісенної
творчості, стала співачкою. Наприкінці 90-х доля
покликала її до Варшави. Історик, поет, співачка,
добре знаючи англійську, віднайшла своє місце
у столичному бомонді сусідньої держави». Там
проживає і досі.
– Я ж не сиджу, – скромно мовить наша редакційна гостя, – працюю та ще займаюся волонтерством. Напевно, більше користі принесу там, ніж
тут. У Польщі ми маємо українські волонтерські
центри, куди звозимо всю допомогу, в тому числі одяг, продукти, гроші. Усе це ми відправляємо
в Україну. Більшість зібраного після відповідного
сортування, своєрідної селекції, відправляється
на фронт. Частина потрапляє внутрішньо переміщеним особам, яких війна зірвала з насиджених
місць і які змушені шукати прихисток в більш безпечних регіонах. Зрозуміло, що це трагедія. Але
водночас виносимо звідси і позитив. Люди переконуються, що ми є однією дружною нацією і
завжди готові простягнути руку допомоги один
одному. Без такої єдності нам важко, а може й
неможливо було б протистояти кровожерливому ворогу, що прагне знищити нашу державу.
– Правду кажуть, що біда згуртовує, розтоплює лід у душах людей, робить їх добрішими і
навіть щедрішими.
– Воно так мало б бути. Але все залежить від
особистості, характеру та вдачі кожного з нас. До
чого веду. Я вам зараз розповім, а ви вже думайте, варто чи не варто це оприлюднювати. Коли
напишете, я вам зателефоную, то разом потім
прочитаємо та узгодимо все. Згода?
– Пані Світлано, хороша пропозиція приймається відразу без будь-яких обговорень.
– Обрисую загальну таку ситуацію, яка зараз склалася в Польщі. Ви ж знаєте, що населення цієї дружньої нам країни завжди проявляло
толерантність та повагу до тих українців, які ще
раніше, у передвоєнний період, приїхали до них
працювати. У західній Європі завжди бракувало
робочих рук. Так є і тепер. До того ж платять тут
набагато більше, ніж в Україні. Так ось, до чого
я веду. Більшість наших громадян, які заїхали в
Польщу, відразу почали працевлаштовуватися,
а також підшуковувати житло. Адже матері привезли з собою і дітей. Тож їх, зрозуміло, треба годувати та одягати. Так поступила, зокрема, і моя
невістка Ольга, яка доглядає свого маленького
синочка, а мого внучка Давидика.
– Гарне ім’я, хай росте здоровенький та щасливий і ніколи не знає війни.
– Дякую вам. Як би було добре, аби ця війна стала останньою на нашій планеті. На жаль,
не завжди наші бажання співпадають з реальністю. Ми дещо відхилилися від теми. Людина, яка
працює, почуває себе більш впевнено в матеріальному плані та захищеною. Їй не треба щось
випрошувати. На превеликий сором, трапляються й такі серед наших співвітчизників. Але це ще
пів біди. Біда в іншому, що у Польщу наїхало чимало чоловіків на дорогих іномарках. Працювати вони й не збираються. Дивишся на дородного
здоровання, який прогулюється з малесеньким
цуциком і навіть не хочеться вірити, що це громадянин України. Враження таке, що це якась
олігархічна еліта. Працювати вони навіть не збираються. Жодного з них ніхто не бачив у волонтерському центрі. Зрозуміло, що це поляків обурює. Понапиваються і горланять на всю. Сусіди
неодноразово викликають поліцію, аби втихоми рити горланів. Поляки прямо запитують, а чому
ці молодики не захищають свою державу і нічим
не допомагають. Таке враження, що нам треба
більше, ніж самим українцям.
– Не буде гріха, коли назвемо їх просто чужинцями чи безбатченками, які випадково опинилися в нашій державі.
– Це істина, в яку не хочеться вірити. Я не уяв ляю, як у такий складний період воєнщини можна нічого не робити, а лише вигулювати собак у
парку. Згодом вони битимуть себе в груди і на
всі голоси кричатимуть, які вони патріоти. Словом, горлопани.
– До того ж у більшості, мабуть, російськомовні?
– Це факт незаперечний. Диву дивуєшся, де їх
стільки набралося? Якщо ти вважаєш себе українцем, то тоді не «штокай». А це ж у транспорті
їх тільки й чути. Поляки, українці стараються говорити в пів голоса. Російськомовний мусить на
всю глотку. Навіть не задумується, що це мова
вбивць та ґвалтівників, які прийшли нищити твоїх батьків, братів та сестер. Не так просто буде
нам збудувати свою унітарну державу, де в пріоритеті переважатиме однакорінна нація. Зізнаюся чесно, що колись я і сама писала вірші російською мовою. Тепер, відверто, мені навіть бридко
її слухати. Впевнена, що не тільки мені. Тепер світова цивілізація зрозуміла, яким гнилим є нутро
московітів. Вони ніколи не визнавали і не визнають ніяких цінностей. «Вбий, пограбуй – і насолоджуйся життям». Таким є гасло цих нелюдів.
Воно не зміниться, хто що б не робив і не казав.
Щоб позбутися бур’яну, його треба вирвати з коренем. Дискримінації не повинно бути. Відносно
мови також. Але це тільки в тому випадку, коли
є взаємоповага та взаєморозуміння між націями
та державами. Про наших північних напівдикарів
подібного не скажеш. Це ніяка не образа. Такою
є сьогоднішня реальність. Коли ти приїхав у Європу, то повинен мати елементарну людяність,
повагу до тих людей, які тебе прийняли і які допомагають твоїй державі. Поляки зараз досить
категорично сприймають москальську мову. Ви
ж самі знаєте, що московію вони завжди сприймали за свого ворога.
– Чи не ця така неадекватна позиція українських втікачів призводить до різних стихійних
бунтів з боку поляків?
– Напевно, першопричина і в цьому. Я стараюся, чим можу допомогти твоїй державі, а ти
і вухом не поведеш. Через те і втрачаємо імідж
серед наших партнерів, які від початку повно масштабного вторгнення так активно почали нам
допомагати. Коли перед вами розкрили обійми,
то поводьтеся як люди, а не дикарі, які нарешті
покинули дрімучу тайгу.
– Пані Світлано, подібне явище ми спостерігаємо і тут, особливо вечірньої пори у закладах
громадського харчування з продовженим робочим днем. Далеко не всі позбулися звичок предків татаро-монгольського періоду.
– Я ще додам. Знаєте, що обурює поляків.
Деякі надали квартири приїжджим за половину
вартості. А вони там цілу ніч влаштовують мало
не п’яні оргії. У поляків такого не заведено. А ці на
всю співають московитську попсу. Втихомирити
таких співунів вдається лише за допомогою поліції. Картина, як бачите, не дуже приваблива. Через таких горе-українців усіх починають стригти
під одну гребінку. Отак народжується неприязнь.
Світла Григор’єва своєю чергою робить усе
можливе, аби її не було. Її з повним правом можна назвати послом доброї волі, який намагається
будувати міцні мости тривалої дружби між обома сусідніми країнами.
Не можемо не сказати і ще про один нюанс
волонтерства Світлани Василівни. Кожного року
вона приносить сама або передає через чоловіка
Степана кілька тисяч гривень на підтримку свого улюбленого видання. Ми дуже цінуємо таку
увагу і завжди вдячні за неї.
Володимир ПРИХОДЬКО.