Редакція «Волинської газети» новий рік розпочинає публікацією уривків нового роману відомого українського романіста

1
Року 6831-го від дня сотворіння
світу за церковним календарем і 1323-
го від Різдва Христового у невеликому волинському селі Біличі неподалік
стольного княжого града Володимира
посеред холодної ночі на межі зими
й весни, кричала жінка. Вона кричала
від нестерпного болю, який, як їй здавалося, роздирав усе тіло. Насправді ж боліло внизу – жінка мала народити дитину. 

– Тужся, Федосько, тужся, –
наказувала повитуха, а по місцевому бабниця, стара Онисія. 

– Ну ж бо,
сильніше. Старайся. 

Феодосія-Федоська, як усі казали на неї в селі – тужилася, старалася,
вона хотіла, аби біль швидше закінчився і дитина з’явилася на світ, і водночас боялася цього. Боялася знову народити дочку, дівчинку.
– Родиш ще одну пискуху – уб’ю,
– сказав їй чоловік Стратон. 

Він, звісно, вимовив інше, брутальніше слово, яке починалося на ту
ж літеру. 

Федоська знала – убити не
вб’є, але поб’є напевно, як уже трапилося, коли народила другу молодшу
доньку Василинку. Василинці тепер
йшов п’ятий рік, а старшій Одарочці
– сьомий. Обидві вони, як і їхній батько, були випроваджені того вечора
бабницею Ониською з хати. 

Перейми
почалися ще звечора, невдовзі після
заходу сонця, невідомо було, скільки
триватимуть, а чоловікові, тим більше дітям, не годилося бути при тому
присутніми. 

Тоді в чотирнадцятому
столітті, як і споконвіку, аж до кінця
століття двадцятого так вважали –
присутність чоловіка при пологах не
тільки небажана, неприродна, а ще й
шкідлива для дитини. 

– Ходімо до хліва, – сказав
Стратон. 

Дівчатка слухняно подибали
за батьком.
Стратон ліг на сіно, яке ще лишилося від минулого року, вкрився
старим кожухом й майже відразу заснув. Він за день наробився, викорчовуючи пні на майбутньому полі. То
був край лісу, ділянка, на яку Стратон
мав князівний привілей. Якщо вивільнить землю од кущів і дерев, поле належатиме йому. Там сіятиме жито чи
пшеницю, віддаючи частину врожаю
до князівського столу. 

Стратон хотів мати більше землі.
Він мріяв до тих чотирьох моргів¹, що
вже мав, до старості додати ще хоча
б стільки ж, а може й удвічі більше.
А тоді передати все надбане синові.
Він хотів мати одного сина, лише одного, але сина. Бо між двома чи трьома треба було б ділити землю. А дівкам, як виростуть, віддавати шматки
тієї ж землі як посаг. Тому Стратон і не
любив дочок. Користі з них не було
ніякої, хіба робота на полі. А син помагав би йому корчувати, як батько,
навчив би його орати землю і бути
справжнім господарем.
Але для цього Федоська мусила сьогодні народити сина.
Якщо з’явиться ще одна слабосила істота з діркою між ногами,
жінка отримає доброго лупня. А
йому б цього не хотілося, все ж він
по-своєму любив Федоську. А якщо
й не любив, то відчував – ця жінка
таки йому потрібна. Вона була з роботящої сім’ї. Стратон вперше побачив її, коли прийшов до родичів
у сусіднє село. Щось йому наче підказало — ця дівка варта його уваги. 

Вона була невисока зростом, але
міцна. Така може багато чого потягти – і біля хати, і в полі. А варто було
зустрітися з ї ї очима, щоб відразу побачити там захоплення незнайомим
сильним, високим парубком і відданість. Так, відданість, готовність служити. І наче запрошення всередину
свого єства. Не бажання спати з ним,
а щось більше. 

Стратону здалося на
мить – зараз от-от вийме якусь дорогоцінну річ і скаже: то твоє, бери,
я призначала цю річ тільки тобі і берегла тільки для тебе. Не себе, а цю
мою річ. Це найдорожче. 

Стратон у відповідь глянув суворо й випробувально.
«Ти будеш моєю», – сказав його
погляд. 

Дівчина спалахнула й сором’язливо опустила очі. Якось так, наче кинула свій погляд йому під ноги. 

Він зробив навіть крок-другий,
щоб потоптатися по ньому. По тіні
цієї дівчини.
Вона й стала тінню поряд з ним,
своїм чоловіком і повелителем. 

Час
від часу Стратон зганяв на ній свою
злість. Завтра він теж це зробить,
якщо не буде сина. Але може й буде…
Може… Дай то Боже…
З цією думкою Стратон і заснув.
Йому приснилися дерева, багато дерев, які мусив зрубати. Вони
вставали перед чоловіком, що міцно
стискав сокиру в руках. Дражнилися,
що не спроможний їх зрубати. Наближалися, простягали своє гілляччя. 

Володимир ЛИС.

Продовження у наступному
номері