Письменник Віктор Вербич про відомого краянина, творчого побратима

«ВІДХИЛИВ ЗАВІСУ СВОГО
МАЙБУТНЬОГО»

Завжди внутрішньо зібраний, зосереджений, уважний, він із ледь помітною
усмішкою дивився на цей світ крізь світлу,
невимовну запечаленість. Ніколи не вдаючись до поверхової пафосної словесної епатажності, показового пафосного нандриву,
він непоказово намагався сягнути глибин
суті. Несуєтно торуючи свій земний шлях,
наче бачив невидиме для нас, при цьому не
поспішаючи, будучи весь час у собі.
Можливо, Олег відчував і знав немало того, чим не поспішав поділитися й з
найближчими. У цьому сенсі навряд чи випадковою була його тривала та системна
зацікавленість передчуттями, обрисами
прийдешнього у містичному, намаганням
установити принципові зв’язки між тим, як
у сновидіннях спроєктоване майбутнє кожної людини (зазвичай чомусь ігноруємо у бібліографійого 280-сторінкову книгу «Що
віщують ваші сни?»), що побачила світ у видавництві «Терен».

«Я вручаю вам свою багатолітню працю з відкритим серцем і щирим бажанням, – зазначав О. Потурай, – аби
кожен з вас при моїй допомозі відхилив завісу свого майбутнього». 

Напевне, це побажання, яке спроможне поставати як нагадування та попередження, стосувалося і його самого. Адже
провідної неділі навесні 2015-го, під час відвідин могил рідні, він, сповнений сил і творчих планів, та наче відчуваючи наближення неминучого, показав на пагорб і сказав:
«Отут би я хотів знайти вічний спочинок».
Про це розповідав нам (Михайлові Савчаку, Євгенові Хотимчуку, Степанові Шегді та
автору цих рядків) нині вже покійний Олегів
старший брат Никодим. Наче випадково висловлене побажання здійснилося вже не вдовзі – 7 вересня 2015, після раптової смерті днем раніше в центрі Луцька (на зупинці
транспорту біля готелю «Україна», напроти
Театрального майдану), його похоронили у
рідному Бортневі. 

НА ТВОРЧИЙ ШЛЯХ
БЛАГОСЛОВИВ ДМИТРО
ІВАЩЕНКО

Це мальовниче прибузьке волинське
село в українсько-польському прикордонні
надихало поета. Воно кликало його, здається, завше. Аби дати силу торувати свій земний шлях, нагадати про світлі й трагічні миттєвості. Тут зовсім юному Олегові судилося
і зустріти своє перше велике кохання, і відчути непоправний біль втрати –дівчина-красуня, яка жила, «наче промінь у краплині,
тому й спішила мовити: «Кохаю» («Дивилась
ніч на нас…») померла внаслідок онкозахворювання), шукати прихистку у слові.
Напевне, доля Олега Потурая, як і багатьох його земляків, могла б скластися
кардинально інакше, якби не феноменальний вплив унікальної особистості. Йдеться
про світлої пам’яті Дмитра Іващенка. 

Уродженець Полтавщини, колишній викладач
Луцького державного педінституту імені
Лесі Українки, дисидент-шістдесятник, після повернення восени 1968 року з табору
№ 11 у Мордовії, отримав призначення на
посаду вчителя української мови й літератури у Поромівській середній школі тодішнього Іваничівського району. Наслідком
десятирічної праці в цьому селі (фактичного заслання в так звану прикордонну зону
з суворим паспортним контролем) Дмитра
Полікарповича стало «інфікування» любов’ю
до художнього слова багатьох випускників
цього навчального закладу, де здобували
середню освіту й діти з сусідніх сіл. 

Десятки з них відтак студіювали журналістику й
філологію в університетах, здобували фах
української мови й літератури у педінститутах. І, звичайно ж, Іващенкові учні самі пробували свої сили в творенні поезії та прози.
Серед них, вочевидь, найяскравішим і найнаполегливішим був Олег Потурай. Вірші,
написані ним – старшокласником Поромівської середньої школи, не лише друкувалися
на шпальтах районної та обласної молодіжної газет, а й у доброму сенсі подивовували
своєю лірико-філософською тональністю,
невимушеністю, оригінальністю, несподіваною як на той час технічною довершеністю
та ігноруванням «обов’язкових» тем з патетичним прославлянням партійних «вождів». 

Коли, у вересні 1970-го в Іваничах,під
час засідання літературного об’єднання
«Ластівка» при газеті «Колос», автору цих
рядків довелося познайомитися з Олегом
Потураєм, той сприймався всіма «вічними початківцями» (у тому числі – й похилого віку) як найздібніший, найперспективніший поет. Ледь устиг він дочитати вранці
написаного вірша, як присутній член Спілки письменників Петро Мах, згодом перший
очільник Волинської обласної письменницької організації, не приховуючи захоплення,
наполегливо просив працівників редакції
негайно публікувати цей текст. До речі, на
засідання «Ластівки» також час від часу навідувалися письменники Федір Малицький із Києва, Іван Чернецький з Луцька, літератори з сусідніх районів, Нововолинська, Володимира та Горохова. Хоча це об’єднання,
яке скоординовував Євген Шевчук, передовсім відвідували, звичайно, неодинарні
місцеві мешканці, зокрема, автор роману
«Василина» Пилип Коваль (тоді голова колгоспу «Перше травня»), поет, прозаїк і краєзнавець Степан Борисюк (працював тоді в
Іваничівському районному будинку культури), автор у майбутньому виданих книг віршів Василь Римарчук (тоді працював робітником-шахтарем)… 

І цей перелік можна
продовжуючи, зауваживши, що душею засідань, навіть за обов’язкової присутності
«контролера» – райкомівця, зазвичай секретаря з ідеологічних питань, був Дмитро
Іващенко. Під час аналізу прочитаних текстів
саме до його завше виваженого слова ставилися з надзвичайною увагою та шанобою.

«СТІЛЬКИ СОНЦЯ, БЕЗМЕЖЖЯ
І ТИШІ» 

У ту пору Олегові писалося невимушено-легко, пісенно. Зацитую кілька образів
із віршів, датованих 1970-м. Він, уявляючи
юну Лесю Українку, зізнається, що «навіть
стрічка за її головою – Поезія» («На стежці»).
Його ліричний герой, переповнений сяйвом
юного чуття, подумки закликає: «Ой візьми
в мене, поле, частиночку мого кохання, і побачиш – зимою на тобі весна зацвіте» («Зутужили вітри…»). Він бачить, що «юнак тримав троянду сонця» («Необачність»), чує,
як «щиро, запально, молодо дзвін у металі
регоче» («У кузні»), прагне «першу-зустрічну усмішку залюбки загорнути в душу, щоб
потім довго-довго зігріватися нею» («Зачарування»), просить серце влити «в слово
крові, щоб відгукнутись на плинке життя»
(«Заклик»). Він «перелистує ночі осінніх тужінь» («Я шукаю себе»), довіряє потенційному читачеві сокровенне: «Бо я задумою
вірші креслю, замислений стою над роками», коли «кругом стільки сонця, безмежжя і тиші» («Запис у вічність»). 

Олег Потурай у буквальному сенсі віртуозно володів технікою віршування, був обізнаний із найновішими тенденціями в літературі. Як
і загалом сприймав життя не з позиції школяра, а бувалого в бувальцях чоловіка, який,
тим не менше, не встиг розчаруватися, під даватися депресивним настроям. Коли що місяця, після завершення засідань «Ластівки», ми прямували на автостанцію, тривали
(за участі світлої пам’яті Григорія Мацерука,
Олегового ровесника, який був родом із
поліського села Бучин і навчався в Іваничівській середній школі-інтернаті) літературні
дискусії. Попереду неквапом ішов Дмитро
Іващенко. Праворуч, жваво жестикулюючи
руками, – Григорій (згодом він, проживаючи
в Чернівцях, підписуватиме свою прозу як
Григір Мацерук). А трішки позаду, потайки
випускаючи цигарковий дим у рукав пальта) – Олег, який іноді, втручаючись у розмірковування, висловлював власну позицію. 

До речі, рання цигаркова «залежність»
зіграла з ним кілька жартів. Скажімо, в лютому 1971-го, коли в переповненому автобусі з
Нововолинська ми їхали до Луцька на конкурс читців віршів із нагоди 100-річчя Лесі
Українки, Олег вийшов у Затурцях на перекур. А назад уже не зумів увійти. Це, правда, виявилося вже на автостанції в обласній
«столиці». Та цього дня керівники команди йому не тільки не висловили осуд, а, навпаки, не приховували захопленням. Адже
коли зі сцени тодішнього палацу школярів
(чи піонерів), що на вулиці Богдана Хмельницького (зараз тут центр єврейської культури), оголосили, що до виступу запрошується Олег Потурай, він якраз з’явився у
дверях. Рвучко знявши пальто і похапцем
кинувши мені, задиханий, упевнено попрямував до мікрофона.
Не бракувало й інших кумедних ситуацій. 

Цього ж таки року, здається у березні,
коли в Ковелі відбувалася обласна олімпіада з української мови та літератури (команди з інших районів ночували в гуртожитку
школи-інтернату) у так званий вільний час
ми, Олег Потурай, Григорій Мацерук і на
два роки молодший від них автор цих рядків, мандрували містом. Зупинилися біля редакції міськрайонної газети. Олег, задумливо випустивши хмарку цигаркового диму,
запропонував занести свої вірші. 

«От побачите, їх надрукують», – підтримав Григорій. 

Звичайно ж, у редакції аркушиків із нашими віршами брати не захотіли. Жіночка,
заступник редактора, прочитала імпровізовану лекцію, що зараз такий час, коли треба писати не поезію, а замітки й нариси про
село та колгоспників.
Коли, похнюплені, йшли до виходу, нас
наздогнала дівчина-кореспондентка й радісно кинулася в обійми до Олега Потурая. Виявилося, вона теж пише вірші, що обоє приятелюють зо два роки – від їхньої першої зустрічі
під час засідання літературної студії «Лесин
кадуб» при обласній молодіжній газеті. Словом, годі було вже обійтися без побачення.
Коли ж уночі Олег повернувся, двері одноповерхового гуртожитку були замкнені,
сторожа і слід прохолов. Вікно не вдавалося відчинити – стулки були прибиті до рами
цвяхами. 

«Спробую через кватирку», – гукнув Олег із вулиці. 

І спробував, «застрягши».
Хвилин з десять тривало це вже зовсім не
веселе виборсування, доки він, усміхнений,
таки потрапив до кімнати. 

Неодноразово доводилося нам разом
бувати і на засіданнях «Лесиного кадуба».
Зі студійного товариства найближчим для
Олега був поет Лукаш Назарчук, уродженець села Ворокомле на Камінь-Каширщи ні, який студіював українську філологію в
луцькому педінституті. Згодом О. Потурай
дасть таке ж ім’я своєму синові. Тоді ж ми
після засідань, ідучи до автостанції (у цій будівлі зараз – обласна філармонія), продовжували роздумувати про поезію, ділитися
враженнями від прочитаного. 

Завдяки Олеговій пораді «Придбай книжку цього автора» досі вважаю одним із найбільш «своїх»
Богдана-Ігоря Антонича (на титульній сторінці томика зафіксована дата – 20 грудня
1970 року). І загалом саме йому не лише я
завдячую опануванням теорії та практики
віршування. Тож коли Петро Цеголко, він
мешкав у сусідньому з моєю Грибовицею
Мишеві, показав свої вірші, я зізнався, що
найквафікованіше поетичні тексти спроможний проаналізувати хіба що Олег Потурай.
Зрештою, вони обоє після цього зустрілися та стали друзями. 

Утікають кудись автобуси,
Утікають кудись літа.
Хоч дороги безбожно сходяться,
Але жодна із них не та, – резюмував
1971-го Олег у промовистому вірші «Вибір».
Згодом, у книзі «Ліхтар у закутку» він замінить «утікають» на «від’їжджають», а початок третього рядка на «як на диво дороги».
Невже тоді золотий медаліст Поромівської
середньої школи, вступивши на факультет
журналістики Львівського університету, вагався щодо правильності свого життєвого
вибору? Адже ніхто з Потураєвого оточення (звісно ж, і я – в цьому числі) не сумнівався, що він передовсім поет, а здобуття
журналістського фаху – етап, «перепустка»
у літературу.
Олегові «львівські» вірші, деякі з них
він надсилав мені, виразно засвідчували
видозміну стилістики. Здавалося, в авторові вселився вимогливий внутрішній цензор. На зміну пісенній ліричності приходила
холоднувата логіка, прозорості – підтекст,
що міг залишатися нерозгаданим після першого прочитання. Тим не менше, він, пишучи вже не так інтенсивно (в шкільний період
зазвичай два, а то й три вірші щодня з’являлися з-під його пера), зрідка публікувався й у волинській періодиці. 

При цьому він
не втрачав зацікавленості творчістю земляків, захоплено сприйняв вихід у світ дебютної збірки Петра Панасюка «Краплина
літа» (на жаль, доля її автора склалася доволі драматично). Після 1972-го, коли я письмово звернувся до Володимира Щербицького, який замінив Петра Шелеста на посту
«господаря України» (насправді ж московського намісника), пишучи на основі аналізу
статистики «Друга читача» про недопустимість у контексті декларованого інтернаціоналізму наступу на українську мову, наше
листування почало «пригасати». Але суто з
моєї вини, оскільки відчував «пильне око» і
не хотів «підставляти» приятелів.
Коли 1976-го Олег, завершивши навчання в університеті імені Івана Франка, отримав
призначення у «Вільну Україну», восени ми
зустрілися в Луцьку. Він познайомив з Феодосієм Мандзюком і Євгеном Хотимчуком,
які відтоді стали й моїми друзями. Я, правда, теж не залишився у боргу, відрекомендовуючи Олегові його на кілька літ молодшого земляка (із сусіднього села Млинище)
Івана Пуклю, поета із вродженим пісенним
сприйманням буття, теж одного із найвдячніших учнів Дмитра Іващенка. 

ПОВЕРНЕННЯ 

Олега Потурая, все-таки, кликав рідний край,
тож він був готовий залишити Львів і мав надію працевлаштуватися в тодішню «Радянську Волинь». Та не склалося. Тож Олег залишився у місті Лева, де вже працював у
тамтешній обласній молодіжній газеті. Але
вже 1981-го, після отримання призначення
на посаду заступника редактора іваничівської районної газети «Колос», він таки остаточно повернувся на Волинь. Хоча перша збірка віршів («Малюнки на асфальті»),
за іронічним зауваженням автора, «дбайливо зіпсована редакторами», все-таки побачила світ у львівському «Каменярі». 

Те, що музи таки ревниві, відчув і Олег
Потурай: поезія не прощала того, що так наполегливо, вільно й підневільно, майже цілком доводилося віддавати себе журналістиці, адміністративній роботі (з 1987-го він
став редактором районної газети в Ківерцях). Його політична аналітика, публіцистика, фейлетони привертали увагу, спричинювали суперечки. Так чи інакше, відчувалося,
що Олегові затісно в районній газеті. Мабуть,
це зрозумів і він сам, прийнявши пропозицію Володимира Блаженчука, голови Волинської обласної ради народних депутатів та
облвиконкому, згодом представника Президента України у Волинській області, відповідати за зв’язки обласної влади зі ЗМІ, громадськістю. При цьому він, уже в Луцьку, не
полишав і журналістської практики, видаючи власні газети, публікуючи гострокритичні
матеріали під псевдо Орест Бережний. 

«Загалом дев’яності закарбувалися в
моїй пам’яті калейдоскопом ти нікому не
треба, – згадуватиме Олег Потурай. – Поетичну думку тоді на смерть затоптала інша,
утилітарна: «Вижити!» Пишучи вірші, можна
було хіба що красиво померти». 

Утім, така
категоричність може стосуватися будь-якого часу. Хіба творчість навіть найяскравіших віршувальників у попередню епоху,
якщо вони не обслуговували окупаційний
владний режим, оцінювалася статками?
Пригадаймо ще пасаж Бориса Олійника: 

«У
поета гроші завелись? У поета? Гроші? Та облиште!». 

Інше питання, що поет не може не
писати (виняток хіба у випадку з Ігорем Калинцем), залишаючись не так заручником
слова, скільки, може, шукаючи прихистку в
ньому. А період мовчання – часто лише епізод у життєписі. Аби не «тонути» в цій дискусійній проблематиці, нагадаємо, що в першій
половині дев’яностих, незважаючи на матеріальні чинники, Олег Потурай усе-таки видає збірку віршів «До схід сонця» та драматичну поему «Присмерок». 

Правда, згодом
теж іронічно нарікає, що «їх так само дбайливо зіпсували вже волинські поліграфісти».
Та фактично всю свою творчу енергію
(особливо в другій половині дев’яностих)
доводилося О. Потураєві спрямовувати на
функціонування газети «Луцький замок»,
яку очолював. А ще ж добавилися проблеми в особистому житті. Звісно ж, все влаштовувалося поступово. Хоча тільки-но на
життєвому обрії ставало погідно-щасливо,
як Олег, який у вище згаданому псевдонімі О. Бережний позиціонував себе як «обережний», знову створював собі проблеми.
Випад проти тодішньої облдержадміністрації «відгукнувся» втратою редакторської посади. Як згодом саркастична і чесна відповідь-порада «У панчохах» (на запитання, у
яких банках варто зберігати гроші) вартуватиме звільненням з іншої редакції, де очолював відділ аналітики. Цього домігся ображений місцевий банкір, який фінансово
контролював газету. 

О. Потурай на прожиття зароблятиме політичною аналітикою у створеному
самим же Волинському центрі політичних
досліджень, журналістикою (зокрема і як
власний кореспондент всеукраїнської газети «Селянська правда»). Знову пишеться поезія. 2005 року він видає у вимогливій
авторській редакції вибрані вірші «Ліхтар
у закутку». Зізнаючись, що «завжди погано сприймав рамки української радянської
поезії. Вона дратувала мене своїм силуваним оптимізмом і смисловими стандартами, уникати яких вдавалося небагатьом»,
поет усвідомлює, що його вірші «цілком
нормально сяють кожен своїм, лише йому
властивим світлом. Не особливо яскравим,
але чистим і щирим». 

Згодом, 2009 року, видає збірку сатири «Бакс, ату!». Відтак, 2011-го, неочікувано
навіть для близького оточення, – книгу, про
яку згадувалося на початку цієї публікації.
Йдеться про «Що віщують ваші сни» з передмовою-закликом «Зазирни в своє майбутнє». І це прийдешнє, схоже, знову ж несподівано для Олега Потурая подарує нові
виклики, адже в березні 2012 року стане головою Волинської обласної організації Національної спілки письменників України.
Очолюючи письменство, він, ігноруючи поради «штовхати» себе на ілюзорні
п’єдестали cлави з девальвованими лауреатствами, живе надіями на подальшу розбудову спілчанської структури. Він пропонує
дещо нереалістичні плани створення літературного музею у Луцьку, хоче, аби «Світязь», альманах-щорічник обласної організації НСПУ, видавався щокварталу. Наче
переступаючи через себе, налагоджує належну співпрацю і з тими письменниками, з
якими іноді конфліктував. 

Ця праця не була
«безхмарною». Спершу показово не сприймала нового очільника волинських письменників обласна влада. Відтак, ініційована ним
заява від імені Спілки щодо загрозливих політичних тенденцій розгнівала «сильних світу
цього». Тоді, вочевидь, очікуючи на фінансові дивіденди, на захист всеможних з’являється показово догідлива заява-відповідь з
образливими випадами на адресу очільника Спілки. Серед підписантів – і ті, кого вважав якщо не друзями, то приятелями, хто
під час звітно-виборчих зборів в обласній
організації НСПУ наполегливо підтримував
Олегову кандидатуру. Згодом вони, правда, так і не покаявшись, нарікали, що очікуваних грошей не отримали. 

А передчуття, здається, з кожним днем
усе відчутніше нагадувало про наближення
неминучого. Воно Дамокловим мечем зависало, зрештою, вже тривалий час: і в констатації «Нам життям відміряно так мало» у
першому розділі «Ліхтаря у закутку», і в зверненні наприкінці драматичної поеми «Присмерк»:

«Вельмишановні, я вам все сказав.
Як щось не так – пробачте». 

І все-таки він
був сповнений творчих задумів. Придбав у
волинській «глибинці» дім на узліссі, сподіваючись там працювати над своїми текстами. Та кожне життя, скільки не тривало у земному вимірі, – драма. Тож в однойменному
вірші, остаточно завершеному ще 2003-го,
Олег Потурай мимовільно осягатиме й сутність власної долі:
Що, як вийдеш з ночі, наче
З-поза спини гострий ніж,
Й ніч принишкне і заплаче,
Ставши темені темніш.
Тож стою. Мовчу. На мене
Мовчки дивиться зоря.
Місто. Тише. Сумнів. Сцена –
Жовте коло ліхтаря. 

Його земний шлях завершиться у 61-річному віці, неподалік від Волинського академічного музично-драматичного театром,
який через кілька років запропонує глядачам виставу за драматичною поемою Олега Потурая «Присмерк». Смерть не ставить
крапки у долі того, хто жив словом. Він продовжує жити у слові.