Він
був на піку популярності в київський період життя, не сприймав большевицький
переворот, емігрував із білогвардійцями, а потім… покаявся, повернувся в росію,
де й помер. Йдеться про великого співака Олександра Вертинського.
Народився в сім’ї дрібного чиновника. Батько, Микола Петрович, походив із сім’ї
залізничного службовця, був приватним повіреним і трохи займався журналістикою.
Мати, Євгенія Сколацька, народилася в дворянській сім’ї. Вона не
перебувала в офіційному шлюбі з батьком Вертинського, оскільки перша дружина
Миколи Петровича нізащо не хотіла дати чоловікові розлучення; він був вимушений
усиновити своїх дітей, народжених в цивільному шлюбі: старшу дочку Надію і сина
Олександра.
Діти
рано втратили батьків.
«Коли
молодшому Олександру було три роки, померла мати, а через два роки від
швидкоплинних сухот помер і батько. Брата і сестру взяли на виховання сестри
матері в різні сім’ї. Всіляко перешкоджаючи їхньому спілкуванню, тітки
повідомили Олександру явну неправду про смерть його сестри.
Гімназичні
роки провів в 1 імператорській Олександрійській гімназії (наразі це жовтий
корпус КНУ імені Тараса Шевченка), звідки він був досить швидко виключений за
неуспішність і погану поведінку, а пізніше – в 4 Київській класичній гімназії,
яку таки закінчив.
Вже
в ці роки захопився театром, виступав в аматорських виставах і, як статист, на
сцені київського театру Соловцова. На відміну від естрадних зірок початку
XX ст., що прийшли на естраду з опереткової, а то і з оперної сцени,
Олександр Миколайович вийшов з літературного середовища. Він сам писав:
«Я
не можу зарахувати себе до артистичного середовища, а скоріше до літературної
богеми. До своєї творчості я підходжу не з погляду артиста, а з погляду поета,
мене привертає не тільки виконання, а пошук відповідних слів, які зазвучать на
мій власний мотив».
Його
розвиток, як творчої особистості, його світогляд і творчий стиль почали
складатися на київських літературних зборах Софії Зелінської», –
змальовує становлення майбутньої зірки «Вікіпедія».
Шукаючи
визнання в царській імперії, Олександр Вертинський у 1910 р. виїхав у Москву.
Із 1920 р. емігрував у Європу, потім на Далекий Схід, у Китай. Там бізнес не
заладився…
1937
рік для Олександра Вертинського: запрошення повернутися в ссср було великою
несподіванкою, і він вхопився за нього. Бажаючи якнайскоріше розібратися з
боргами, він зважився вступити в ризиковане підприємство: став співвласником
кабаре «Гарденія». Але вже за місяць кабаре зазнало фінансового краху.
Тоді
ж артист почав працювати в радянській газеті «Нове життя» в Шанхаї, виступати в
клубі радянських громадян, брати участь в передачах сталінської
пропагандистської радіостанції, готувати спогади про своє життя за
кордоном. Так він намагався продемонструвати лояльність до радянської влади,
відчути себе повноправним громадянином рідної країни.
У
1943 році, написавши листа до сталінського наркома в’ячеслава молотова, він
нарешті отримав дозвіл і з другою дружиною прибув у м. москву. Проте в
подальшому зламана такими відчайдушними змінами світогляду творчість уже не
повернулася на пік популярності. Тим паче, що і в рідний Київ большовики йому
повернутися не дозволили.
Залишилися
хіба що тужливі пісні російською: «Про нас і про батьківщину», «Наше горе», «В
снігах росії», «Інша пісня», «Кітєж»…
Олександр
Вертинський помер 21 травня 1957 р. у ленінградському готелі «Асторія».
Похоронили його в москві…
Світлана
КУЛЯ.
На
фото авторки: меморіальна таблиця на честь Олександра Вертинського в київському
будинку по вул. Володимирській, 43, де він народився.