Дмитро Телішевський: “Мої дитячі університети лісівництва”

Дмитро
Телішевський: “Мої дитячі університети лісівництва”

Газетну
вирізку зі статею ” Мої дитячі університети лісівництва” Дмитра
Телішевського редакції надав заслужений лісівник України Василь Кіндратович
Максимчук. У день 100-літнього ювілею думки Дмитра Телішевського не втратили
свого шарму і такі ж цікаві, як і за його життя. Передруковуємо цю публікацію.

Я
був здивований, коли рік тому отримав листа від Санкт-Петербурзького
науково-дослідного інституту лісового господарства Росії з проханням взяти
участь у підготовці збірника на тему «Сільські ліси: минуле, сьогодення,
майбутнє».

Довго
міркуючи, як відреагувати на цю пропозицію, думками повернувся в далеке
дитинство і в деталях пригадав усе, що довелося бачити і разом із батьком
робити по веденню господарства у приватному батьківському, а також у
громадському лісі мого рідного села.

Всі
свої спогади я вислав у Санкт-Петербург і був приємно схвильований, коли
отримав відповідь від редакції із вдячністю за цікаву розповідь про тогочасне
ведення господарства у сільському лісі з надією на подальшу нашу співпрацю, а
також і сам збірник «Сільські ліси Росії: минуле, сьогодення, майбутнє», в
якому на п’яти сторінках були опубліковані мої спогади про сільський ліс
рідного села.

Враховуючи,
що у нас подібні питання ніхто не піднімав, хочу ознайомити зі своїми спогадами
і волинян, масиви сільського лісу яких розкинуті на великих площах краю.

В
часи мого дитинства перспективи розвитку селянського лісу з врахуванням історичного
досвіду Західної України полягали в наступному.

В
Галичині, де проходило моє дитинство, ліс завжди відігравав важливу роль у
житті селян. Деревина вважалася основним будівельним матеріалом, бо сільські
хати й інші господарські будівлі здебільшого були дерев’яними. Ліс також давав
селянам дрова. У період його вегетації населення заготовляло гриби, ягоди,
лікарські рослини, і це було великою допомогою для раціонального харчування й
оздоровлення.

До
1848 року, коли в Австро-Угорській імперії (їй тоді належала Галичина)
відмінили кріпосне право, лісовими масивами володіли поміщики, які проживали у
великих містах (Парижі, Лондоні, Відні, Варшаві), а їхні садиби або віддавалися
в оренду (переважно євреям), або ж там господарювали пан-ські управляючі, які
дозволяли селянам користуватися дарами лісу. Аграрну реформу 1848 року було
проведено в інтересах поміщиків. Майже всі ліси й пасовища стали належати їм.
Однак, щоб продовжувати попередній спосіб життя, поміщикам доводилося продавати
орну землю і ліси, а цю ситуацію використало сільське населення. За допомогою
банківської іпотеки, яку ми, на жаль, досі не можемо запровадити, багато
сільських громад придбали у приватну власність лісові масиви як для потреб
села, так і окремих селян. Моє рідне село Беньківці Рогатинського району
Івано-Франківської області (колишня Станіславщина) викупило у поміщика лісовий
масив площею близько 400 га поряд із селом. Громада вела лісове господарство на найвищому рівні з суворими правилами
збереження лісу і його відновлення. Це ж стосувалося і лісів, що належали до
особистих володінь селян. Масив моїх батьків площею 4 га був для мене першим
лісовим університетом. Тут росли букові та дубово-грабові насадження природного
походження.

Протягом багатьох років у селянських лісах ніхто не
займався штучною лісопосадкою. Ранньою весною селяни оглядали стан лісу, кожне
деревце і приймали рішення про перспективу його росту на найближчі роки. Стиглі
й перестійні дерева, крім насінників, позначалися спеціальними знаками для їх
вирубки, яку проводили лише після закінчення вегетаційного сезону. Це
відбувалось, як правило, вже при сніговому покрові з метою недопущення пошкодження
підросту. Місця під санітарні рубки відводилися тільки весною, а вирубка велася
лише зимою. Догляд за молодими насадженнями (освітлення, прочистки) – лише
ранньою весною, до початку гніздування птахів. Такий режим ведення господарства
забезпечував нормальний стан і розвиток масивів.

У період вегетації лісу дозволялося лише збирання грибів,
ягід і лікарських рослин. Випасання худоби в лісі, де на неї налітали комахи чи
інші шкідники (а це часто призводило до падежу), ніколи ніким не
практикувалося: кожен селянський двір і все населення села мали для цього
спеціально створені штучним способом угіддя. Ранньою весною, до початку
випасання худоби, сільські пасовища очищали від пошкоджень кротами та іншими
тваринами, підсівали спеціальні лугові трави, удобрювали й боронували. Все це
забезпечувало високу ефективність пасовиськ.

Згадую своє дитинство, коли мені доводилося виганяти
домашню худобу на пасовисько поряд із селянським лісом, а також із лісовим
масивом, що належав громаді села. Ми, пастушки, всією душею тоді сприймали
чарівні звуки весняного співу птахів, захоплювалися гармонією лісу. Єдиним
бажанням було пройтися стежинкою до джерела і напитися цілющої води.

Зима була основним періодом для рубки помічених ранньою
весною дерев, які використовувалися як для опалення, так і для спорудження житла.
Нікому й на гадку не спадало будувати з деревини, заготовленої у літній період
під час вегетації і сокоруху. Всі знали, що вона недовговічна і споруда з неї
швидко розвалиться. Ціна такої деревини була в кілька разів нижча, ніж
заготовленої взимку.

До речі, в Галичині, крім індивідуальних селянських
лісів, якими володіли заможні селяни, були ще так звані громадські. Майже все
село мало у своїй власності громадський лісовий масив, яким управляли сільські
ради, і для цього спеціально виділяли кваліфікованого працівника лісівничого,
якого утримували на внески мешканців. Всю працю у громадському лісі виконували
селяни, які мали свій інвентарний номер у сільській управі. Ведення господарства
було таке ж, як і в індивідуальних лісах. Але заготівля деревини проводилася
силами всіх селян під керівництвом спеціально створеної громадським комітетом
комісії.

Заготовлену деревину складали у спеціальні однакового
розміру купи за кількістю дворів, за рахунок яких велося лісове господарство й
утримувалась охорона лісу. Купи нумерували. Розподіляли продукцію
жеребкуванням: номер жеребка відповідав номеру купи. Після огляду кожним
селянином своєї власності починалися переговори про обмін жеребками (відповідно
до потреб кожного господаря). Жеребкування ставало дійством, подібним до свята
закінчення збирання врожаю.

Можна стверджувати, що до 1939 року, тобто до того часу,
коли галицькі землі приєдналися до союзу (хоч це справедливо – не могла ж
Україна бути розділеною кордонами двох держав), й індивідуальні селянські ліси,
і громадські лісові масиви були в ідеальному стані і щодо збереження лісу, й
щодо ведення в ньому господарства. Вирощена лісова продукція мала великий попит.
Селянські особисті і громадські ліси кишіли дичиною, полювання відбувалися на
селекційній основі з суворим дотриманням міжнародних правил відстрілу диких
парнокопитних. Мисливські трофеї високо цінувалися на міжнародних аукціонах, а
це такожбуло великим
джерелом прибутку для власників громадських та особистих селянських лісів. А от
у масивах поміщиків у деяких випадках не було культури й ефективності ведення
господарства. Пояснюється це тим, що вирубки поміщицьких лісів проводилися
комерційними структурами багатьох європейських: країн у період вегетації лісу,
що призводило до його деградації.

З введенням у 1939 році в практику радянського лісового
законодавства лісове господарство Західної України втратило право власника.
Лісові масиви – індивідуальні, громадські й поміщицькі, – які населення
оберігало протягом багатьох віків, за короткий час були знищені й затравлені
худобою. Жодні нові закони, які зараз приймаються, не дадуть позитивних
результатів, поки ми не відновимо «статус-кво» селянських і
громадсько-сільських лісів, які були джерелом благополуччя сільського
населення.

Розв’язання цього питання на сучасному європейському
рівні не лише врятує наше лісове господарство від того повного знищення, а й
активно сприятиме відновленню села, про що багато пишуть і говорять, «а віз і
нині там».

Було б недопустимим позбутися приватних лісорам (про що
писала газета «Волинь»), бо кожна приватна лісорама – це не тільки нові робочі
місця для наших знедолених селян, які їдуть у найми за кордон, а й поява нових
господарів, які будуть оберігати ліс і раціонально його використовувати.

Позитивне вирішення цього питання дозволить більш ніж 200
тис. га бездоглядного лісу знайти свого господаря. Це буде «помаранчева
революція» в лісовому господарстві України.

Дмитро
ТЕЛІШЕВСЬКИЙ,

Заслужений
лісовод України, кандидат сільськогосподарських наук,

 м. Луцьк.