УВ ИРІЇ
Покидають
поети цю землю
праведно-грішну.
А, можливо,
як птахи,
лишень
відлітають до вирію?
Олег
ПОТУРАЙ. «У вирій». 1980.
Я зумисне використав у заголовку більш архаїчну назву
цього раннього вірша Олега Потурая, знаючи,
як він кохався в рідній мові, щоразу знаходячи в ній щось нове, мов рідкісні
дорогоцінні перлини. Мислю, що якби це було написано не в «радянські»
вісімдесяті, а в часи незалежності, то поет з великою імовірністю міг би озаглавити свого вірша «Ув Ирій». Та він майже п’ять років у вирії, в нього вже не запитаєш…
Коли в середині двотисячних я повернувся на рідну Волинь,
а згодом поселився у Луцьку, ми з Олегом відновили зустрічі, перервані майже на
три десятки років. Ми були однокурсниками на факультеті журналістики
Львівського університету імені І.Франка, на початку сімдесятих років минулого
століття жили у Львові в одному гуртожитку і навіть певний час ходили разом в
університетську літературну студію. Вірші, які Олег читав на одному з засідань
студії, запам’ятались мені, а деякі стали
пророчими.
В молодості ми не були друзями, та в зрілі роки, коли
доля знову звела нас у Луцьку, відчули якусь спорідненість душ, усвідомили
схожість наших поглядів на творчість, моральні та історичні засади. В офісі Волинського
осередку Спілки письменників, який у той час очолював Олег Потурай і який тоді
ще знаходився в старій будівлі на вулиці Лесі Українки, ми провели багато
вечорів у дискусіях про українську культуру і літературу зокрема, нашу історію
і сьогодення. Ніколи не забуду одну вечірню розмову наприкінці 2013 року. Тоді вже у нас було передчуття великих змін у
країні і ми намагались спрогнозувати їх розвиток ближчим часом. Я нарікав на
руйнівні дії українських владців і оліхархів, які знищували молоду незалежну
республіку і могли привести до її втрати. Олег погоджувався. «Але не це, –
раптом гнівно сказав він, ніби озвучуючи давно наболіле, – зараз найстрашніше.
Вже незабаром Росія почне анексію наших східних територій, забере Крим. Путін
розв’яже справжню війну проти
України…». Я хотів щось заперечити, та передчуття, що Олег каже правду, ніби
ввело мене в словесний ступор.
Олег Потурай вже не раз дивував мене своїми
передбаченнями. Як розповідав він сам, його мама була з роду волинських віщунів, могла навіть розганяти хмари чи
закликати дощ. Тож коли він подарував мені свою книгу «Про що віщують наші
сни», я вже не дивувався, що про більшість розміщених у ній
пояснень снів розповіла йому мама. Та, мабуть, і передала
частину своїх знань. Коли хрестили мого молодшого сина Матвійка, Олег, його хресний
батько, поклавши руку на голівку сина,
мовив слова, які вже зараз починають справджуватись. Шкода лише, що татусько
Матвійка, як називають у нас хресних, цього вже не бачить.
Протягом останніх прожитих років Олегу не писалось. Хоча
у нього був великий і різноманітний творчий доробок, як людині глибоко творчій
йому хотілось більшого. Це певною мірою гнітило його, як і важкі хвороби
колишньої і нинішньої дружин, зрада друзів, проблеми з позаміським будинком, у
якому, добудувавши, Олег збирався творити у тиші і спокої. Та, гадаю, найбільше
гнітила його доля рідної України, недалеке майбутнє якої він бачив
охопленим війною з підступним північним сусідом.
Незадовго до трагічної смерті Олега Потурая дав я йому
прочитати рукопис мого нового роману і попросив запропонувати заголовок. Олег,
як завжди, уважно прочитав, вніс кілька доцільних правок і запропонував
заголовок. Роман про кохання літнього чоловіка і молодої жінки містить ключовий
вислів, що для творчості і кохання не існує небосхилів. Тож Олег написав
олівцем на титульній сторінці рукопису:
Коли зникають небосхили. Під такою назвою роман і побачив світ. З авторською
присвятою Олегу Потураю. На жаль, вже тоді, коли він відійшов у засвіти.
Пам’ять про Поета живе у його
слові. І чим це Слово талановитіше, тим більший вік йому відміряно серед людей.
П’ять років тому ми з поетом Володимиром Місюрою запропонували Волинському
музично-драматичному театру імені Тараса Шевченка інсценувати поетичну драму
Олега Потурая «Присмерк», в основу якої лягли події, що передували з’їзду
європейських монархів у Луцькому замку майже 500 років тому. За фінансової
підтримки Луцької міської ради драма «Присмерк» була поставлена режисером
Іляшенком у достить короткий термін і уже кілька років іде на сцені Волинського
музично- драматичного театру. Сподіваюсь, що попри війну драма Олега Потурая
буде на луцькій сцені і у 500-річницю з’їзду європейських монархів у замку
Любарта, яку ми будемо святкувати 2029 року. І, як мріють лучани, саме у його стінах.
Коли Україна вже буде в Євросоюзі. Символізуючи історичну
спадковість нашої європейськості, про яку
талановито нагадав у своїй поетичній драмі «Присмерк»
Олег Потурай.
Юрій ЗИЛЮК,
член Національної Спілкиписьменників
України.
Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.