У 2024 році виповнилося 80 років від часу заснування волинського профспілкового руху. А 1 серпня цьогоріч буде 35 років від Дня створення Федерації профспілок Волинської області. Уже впродовж багатьох років її очолює Іванна Дубинка-Філозоф. З нею зустрілися журналісти “Волинської газети”.
– Іванно Анатоліївно, йде 10 рік російської агресії супроти України, третій рік повномасштабного вторгнення. А ще ж чорним крилом над світом і Україною пройшлася пандемія. Профспілки тим не менше вистояли. Але якою ціною це далося? Як найбільш демократичній федерації волинських профспілковців живеться і працюється у час війни?
– Війна внесла свої корективи не тільки в роботу профспілок, але й у життя всіх людей і кожної галузі зокрема. І профспілки осторонь не стояли і не стоять. Звичайно, що надаємо і надавали допомогу, коли було дуже багато переселенців, коли всі їхали десь за кордон, на Польщу, то були такі, що транзитні, зупинялися у нас в готелі «Профспілковий», а були такі, що і жили по два, і по три місяці. То налічується більше двох тисяч людиноднів, в які проживали у нашому готелі переселенці. Там були і старші люди, і молоді, і дітки маленькі. Проживали вони безкоштовно, харчувалися безкоштовно, це все було за рахунок профспілки. Не тільки обласної, нашої Федерації профспілок, але й велику допомогу надавала Федерація профспілок України. Це все проплачувалося ними. На ці всі потреби було використано більше 1мільйона 200 тисяч гривень. Надавали і весь необхідний посуд, і постіль, і одяг, і памперси, і ліки. Все, чим могли, всім допомагали. Потім всі переїхали, але і до сьогодні кілька жіночок пенсіонерів у нас живуть в готелі, але сплачують ціну не як за готель, а за квартиру. Теж намагаємося, чим можемо, допомогти і підтримати їх. І звичайно, що кожного місяця, окрім тогно, що в нас вираховують військовий збір, ми одноденний свій заробіток завжди перераховуємо на допомогу ЗСУ. Крім того, минулого, 2024 року більше 8 мільйонів гривень профспілкових коштів також пішло на потреби ЗСУ. Зокрема, галузеві профспілки перераховували кошти нам на Федерацію профспілок області. Ми купували дрони, шини, передавали безпосередньо на передову. За гуманітарну допомогу, за харчування, за спальні мішки, і все, що було необхідне хлопцям, тут і нема про що говорити, тому що перерахувати цього всього просто неможливо. А так всі хвилюємося, допомагаємо, переживаємо.
Кожна галузева профспілкова організація стежить за своїми членами, які знаходяться на передовій.
– Скільки профспілкових організацій зараз на Волині?
– Зможу сказати це після того, як зберемо статистичні звіти. Час для профспілкових організацій не з найкращих, декотрі припинили свою діяльність. Тих, хто не здають звіти, ми виключаємо. Тому така інформація буде у цьому місяці. Минулого року ми охоплювали профспілковим членством понад 60 тисяч працівників діючих підприємств Волинської області різних галузей. На сьогодні таких даних ще не маємо і розуміємо, що буде великий вихід із профспілки, а це пов’язано з підняттям цін на все, з 5-ти відсотковим військовим збором, тому що люди сьогодні рахують кожну копійку. Не знаю, чи варто писати про це у пресі, але цими роздумами ми ділимося із вами.
Це теж наше життя…
– А якщо повернутися до переселенців. З яких областей їх було найбільше?
– З Донецької, Херсонської, Запорізької, Харківської областей.
– Як вони відгукувалися про нас, жителів Волині?
– Зазвичай, добре. Але, як і всюди, бувають різні люди. Одні сприймали нашу допомогу з вдячністю, іншим її було мало, а декотрі навіть казали: «Ви нам должни…Ето із за вас ми потєрялі усьо».
– Але чому? Ось нещодавно батьки написали скаргу на вчительку, що вона навчає їх дітей українською.
– Я читала про цей випадок. Це в Дніпрі вийшли з плакатами «Ти бандерівка».
– То чому маємо про такі випадки не писати? Десятий рік війна. Ми пам’ятаємо імперське гасло «росія закінчується там, де закінчується російська мова». Це стало й формальним приводом до анексії Криму, захоплення Донецька і Луганська, а 24 лютого 2022 року –повномасштабного вторгнення… Це також наша історія, яку маємо записати, передумати, пережити, бо росія повсякденно закидає нашу країну ще й фейками.
– Були такі, що дякували… – дипломатично мовить на це Іванна Анатоліївна. – Є такі, що дуже дякують і плачуть. Пригадую випадок. Приїхала жінка прямцем із подвір’я. Вона поралася біля господарки десь у хліві. У цей час росіяни почали бомбити їх село і вона, як була у тих галошах, що вдягнула до свиней, навіть в хату не забігла, тільки вскочила в автобус і приїхала сюди. Без нічого…
– Іванно Анатоліївно, чи є в цей військовий час належна увага до профспілок з боку наших можновладців, уряду, депутатів?
– На жаль, профспілки сьогодні лишаються поза увагою держави. Влада намагається побачити нас тільки через призму нашого майна. Вони бачать тільки наше майно. Усі хочуть, щоб профспілки були як у Франції і Німеччині. Добре. А чи не хотіли б надати такі ж соцстандарти і соцпакети, як там?
– Власне, ми й говоримо, що профспілки завжди були на захисті інтересів людей, які своєю працею створюють економічний потенціал держави.
– Так. Це правда і всі про це добре знають. Проте жодному керівникові сьогодні профспілка не потрібна, бо це завжди якісь претензії і вимоги…
– Але ж ми усі сьогодні рухаємося у Європу. Демократичний світ без профспілок, захисту прав людини неможливий… На перший погляд може здатися, працюючий люд, їх соціальні вимоги ніби й не цікаві роботодавцю, але без цього завтра сам працедавець буде не цікавий європейському співтовариству. Хоч задля справедливості, маємо сказати, що відсутність у працедавців інтересу до людей, які своєю працею побільшують їх статки, стосуються далеко не всіх, бо знаємо таких промисловців, аграріїв, підприємців, які по максимуму дбають про своїх працівників. А як з цим на рівні України? Ви ж спілкуєтеся зі своїми колегами з інших обласних федерацій?
– Пишемо звернення і до Верховної Ради, до Кабінету Міністрів про те, що ми не стоїмо в опозиції до вас, ми хочемо співпрацювати, треба відновити ті закони, які в нас працюють. У нас всі ці закони хороші, тільки когось вони стосуються, а інших – ні.
– Депутати не забувають про свої інтереси – і зарплатню, і соцпакети, і всілякі пільги, і відпочинок за кордоном. Є з ними якийсь діалог у частині, щоб ці високі стандарти вони поширили на профспілковців, власне на увесь наш народ? Профспілки також мали б мати хоча б такі права, як депутати…
– Коли в Києві у нас проводилися навчання, дискусії, то там на високому рівні усі говорять про те, що профспілки потрібні. Зокрема, керівництво Асоціації міст України каже, що ви потрібні у кожному регіоні, тому що незабаром Україна почне відбудовуватись. І звичайно, що на це будуть виділятися кошти наших іноземних партнерів, а жодна іноземна компанія не буде працювати з підприємцями чи роботодавцями, у яких немає профспілкової організації. Усі вони зацікавлені тільки в тому, щоб була профспілкова організація. Ніхто не дасть коштів, поки на підприємстві не буде створена профспілка. І десь всередині, ніби й усі про це розуміють, але навіть не можу сказати чому таке ставлення сьогодні до профспілок. Так, ми хочемо відновити справедливість, роботу тристоронньої соціально-економічної ради, яка працювала у нас в області. Сьогодні вона затихла, стоїть. Чомусь закони у Верховній Раді приймаються односторонньо, тобто не має соціального діалогу між владою, роботодавцями і профспілками.
– Іванно Анатоліївно, і наші колеги про це пишуть, і ми зустрічаємо випадки, коли заможні люди, власники великого бізнесу намагаються завести у Верховну Раду своїх депутатів. Профспілка має багато виборців, може вимагати від обраних «слуг народу», кажемо це про всіх депутатів, аби вони чули і втілювали у життя наші надії. Чи є Верховній Раді депутати, які розуміють важливість профспілок, дослухаються до їх лідерів, активу, членів первинних організацій, можуть лобіювати ваші законні інтереси?
– Є такі. Хоч профспілки і відокремлені від політики, все-таки є депутати-представники Федерації профспілок України у Верховній Раді. Це, зокрема, Вадим Євгенович Івченко – депутат Верховної Ради України VIII–IX скликання від ВО «Батьківщина». Також Сергі́й Яросла́вович Ру́дик – народний депутат України VIII та IX скликання. З березня 2022 року – військовослужбовець ЗСУ, полковник. Кандидат історичних наук. Він обраний шляхом самовисування по в.о. № 198 у Черкаській області. Заступник голови Комітету ВРУ з питань аграрної та земельної політики. Із червня 2020 року – Представник Федерації профспілок у ВРУ, з серпня 2023 року – голова Української всесвітньої координаційної ради. Делегат Об’єднавчого собору ПЦУ, голова партії «Команда Сергія Рудика. Час змін!». Звичайно, Федерація профспілок України звертається до них, щоб вони відстоювали наші інтереси, але ми розуміємо теж, що вони залежні також і від партійних інтересів.
– Можливо, й незвичним для Вас видасться наступне питання. Віримо, що буде Перемога, настане мир і спокій, з’являться кошти, а де взяти таких людей, які уміють мислити по-державному, як Ви? Які знають життя людей, яким вірять, до яких звертаються. Це ж також великий наш людський потенціал, яким потрібно дорожити. Не всі можуть так реалістично, подекуди й критично і конструктивно мислити, вболіваючи за кожну конкретну людину, колектив, галузевий напрямок. Для прикладу, покликання жінки – народжувати дітей, а для цього потрібно подбати про «соціальний пакет породілі й дитини», забезпечити державний супровід бодай до повноліття чи й до часу, коли держава захоче вже дорослого юнака чи юнку мобілізувати для захисту країни. Недобре, коли можновладці і багатії ділять багатство країни між собою, забуваючи про свій народ. Ось прийшла до нас війна і згадали про усіх чоловіків… У мирні часи їхня доля можновладців мало цікавила… А фактично профспілки, так склалося, клопоталися про бідніший люд, відстоювали їх інтереси. Вдасться вам зберегти це мислення?
– При умові, що до профспілкового руху долучиться молодь. Велика надія саме на молодь. Але знаючи про те, що їх дуже багато за кордоном, чи захочуть вони повертатися сюди на мінімальну заробітну плату, на оці соціальні стандарти, які сьогодні у нас існують? Хоча є, напевне, такі молоді люди, які не виїжджали, залишились тут, працюють або ж служать у лавах Збройних сил України. Вірю, що такі люди є і вони мають прийти і в профспілки, і до влади. Завжди так не буде. Олігархат не має керувати нами, простими людьми. Хоч би й такий роздум із сьогодення щодо заробітних плат. Дуже багато інформації у всіх ЗМІ про те, що найважливішу роботу зараз виконують наші захисники, які стоять на нулі, які кожного дня, кожної години і хвилини ризикують своїм життям і отримують по 100-120 тисяч гривень. Проте наші очільники, скажімо, чи то “Укрпошти” чи “Укрзалізниці” й інших державних інституцій мають заробітні плати більше мільйона. Не годиться так. Під час війни найбільші заробітні платні мають бути у наших хлопців, що захищають країну зі зброєю на переднім краї.
Дивує мене те, що, повертаючись сюди чи то без рук чи без ноги, потребуючи дороговартісного лікування, батьки і ті хлопці просять в людей допомоги, бо самі не можуть дати ради. Як це? Я готова допомогти. Але я не можу дати 100 чи 200 тисяч. А де держава? Ви забирали здорових хлопців! Якщо вони залишились живими, то ви маєте брати їх під опіку. Ви маєте їх лікувати.
– І родині, і дітям наших воїнів мала би бути пожиттєва компенсація за ці поранення, каліцтва і втрати…
– Дуже багато несправедливості. І ми це бачимо. Такої корупції, свавілля, як зараз, такого ще не було. Нас завжди кликали на наради при голові облдержадміністрації, нас, маю на увазі профспілки, включали у якісь наглядові і громадські ради, які створюються. На сьогодні, не знаю, чи це приходять керівниками люди, які взагалі не знають, що таке профспілки, чи це люди, які думають: «Навіщо воно нам?»
– Іванно Анатоліївно, що можете сказати про міжнародну співпрацю – з поляками, німцями, представниками інших країн? Ви ж із ними зустрічаєтесь, ділитесь досвідом, щось вони навіть передають і для фронту…
– Звичайно, що на початку війни ця допомога була дуже великою. Допомагали всі профспілки зі всього світу. Не стояла осторонь і міжнародна організація праці, про те, що ви сказали. Допомагали від рушників, ковдр і до мила, зубних паст і харчування. Коли у нас жили переселенці, для них прийшла допомога, де були і пральні машинки, і мікрохвильовки і чайники. І обігрівачі. Це все була міжнародна допомога. Нам дуже допомогли наші міжнародні партнери з інших країн. Не стояли осторонь, питали нас, що вам треба, і навіть я виїжджала на кордон із Польщею, тому що ми найближче. Винаймали автобус, щоб перевантажити гуманітарну допомогу з їхнього автобуса, який стояв на польській стороні, у наш і перевозили до Луцька, а звідси вона вже йшла далі.
– Й Іванна Анатоліївна особисто носила коробки, займалася вантаженням? – дивуємось.
– Так, – усміхається на те наша співрозмовниця. – Й таке бувало не раз і не два.
– Цей потік допомоги зменшився може й через те, що наші закордонні партнери побачили, що багато її розкрадається. Багато випадків, коли волонтери привозять, а її скидають десь і вона місяцями чи й роками лежить десь на складах, а то й під відкритим небом. Там і дитячі речі, й одяг. Таке сьогодення, мабуть, і застопорило трошки наших зарубіжних партнерів?
– Вони ж також мудрі. Дають, дають, а звіту ніякого нема. Ніхто не знає, куди і до кого воно потрапляє. Будемо бачити, як все буде складатися.
Зараз велику надію покладаємо на Трампа, Америку, що воно десь там припиниться. Але чи буде воно так?
Дуже шкода, що гинуть хлопці. Дуже шкода!
– А хто у вас чоловік?
– Він директор Крупівської гімназії, Мирослав Філозоф.
– Коли вже заговорили про вашу половинку, то хотілося б дізнатися і про все сімейство…
– У нас двоє діток. Син Віктор Дубинка – учасник АТО, перша хвиля мобілізації, йому буде 32 роки, живе у Горохові, працює у лісовому господарстві, а донечка Соломія Філозоф – студентка Тернопільського фахового кооперативного коледжу, невдовзі їй виповниться 16 років. Є в нас невістка Юля і внук Сергій, якими тішимося безмежно.
– А ось ці «подаруночки», звідки вони? – звертаємо увагу на корпуси мінометів, що стоять, ніби які охоронці, біля столу очільниці федерації профспілок.
– Це з Чугуєва… Ми возили туди гуманітарну допомогу, дрони і безпілотники. Ось. Це нам передали навіть не хлопці, а воїни-дівчата…
– Як часто вам доводиться бувати на Сході?
– Раз у місяць.
– Іванно Анатоліївно, були у вас на президії, бачили керівників галузевих профспілок. Про багатьох писали, знаємо особисто по роботі, за інтер’ю… Дуже серйозні і відповідальні люди. Якось довелося бачити, як голова профспілки працівників лісового господарства Павло Матіюк вивчав новий трудовий договір із реформованим ДП «Ліси України». Було багато зауваг і пропозицій, знаю, що й дискутував за певні пункти, відстоюючи інтереси людей, які присвятили своє життя роботі у лісовій галузі – будь то робітники, інженерні працівники, лісівники чи вже й ветерани. Це ж усі так у вас вболівають за людей… Розкажіть про членів Президії…
– У нас дуже згуртований колектив. Не можу когось виділити окремо. Всі завжди готові прийти на допомогу, порадять і підкажуть…. Тож назву усіх очільників галузевих профспілок – Лупашко Віталій Іванович, Калініна Надія Олегівна, Матіюк Павло Миколайович, Ковальчук Олена Яківна, Тишко Павло Васильович, Гущенко Світлана Василівна, Рацька Ірина Анатоліївна, Грановський Василь Григорович, Шахраюк Віталій Федорович, Лоцман Костянтин Анатолійович, Сабурова Ольга Миколаївна, Папенко Тетяна Анатоліївна, Юзефович Роман Віталійович, Романюк Олена Федорівна, Андріюк Валентина Степанівна, Тимощук Леонід Олексійович, Сагаль Софія Анатоліївна. Додам, що за ними стоять голови первинок, скарбники, актив, профспілкові колективи.
– Журналісти і профспілки мають бути сміливими. Мусимо спільно привертати увагу наших депутатів, можновладців до актуальних, а подекуди і дуже болючих питань життя наших краян. У нас з’явився новий очільник облдержадміністрації Іван Рудницький. Він відкритий для діалогу з журналістами, громадськістю, думаємо, і профспілкові виклики будуть ним сприйняті з належною серйозністю.
– Я була на зустрічі з Іваном Львовичем. Для нього це нове питання. Розповіла про профспілковий рух в Україні, про нашу діяльність на Волині. 60 тисяч членів – це немало. Яка ще організація має стільки членів?
Будемо сподіватися на конструктив з боку і обласної військової адміністрації.
– Дякуємо за відверте і щире слово, вболівання за профспілковий рух, долі наших військових, волонтерів і працівників трудових колективів. Бажаємо, щоб Ваші думки були почуті, влада, законодавці повернулися обличчям до профспілок, трудових колективів, бо Перемога настане, і в Європейський союз країні потрібно буде йти з сильними профспілками.
Володимир ПРИХОДЬКО,
Сергій ЦЮРИЦЬ.
Фото авторів.