13 травня 1933 року не стало українського письменника-неокласика епохи «Розстріляного Відродження» Миколи Хвильового. Його смерть була наслідком терору радянської системи та стала ще одним підтвердженням: під рашистським ігом жоден українець не може проявити свою національну ідентичність!
Поет мав бунтівний характер, його двічі виганяли з гімназій, навчання він закінчив екстерном. На формування його поглядів вплинули батьки, Перша світова, в яку він воював, сім’я та поетичне оточення. А воював він у поліських болотах на Волині…
Ірина Коваленко з порталу «Zahid.net» у свіжій публікації навела дуже багато раніше невідомих сторінок біографії Миколи Хвильового, навколо якого існує досі багато міфів. Літературознавець, завідувач кафедри української літератури та журналістики Харківського національного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди Ростислав Мельників розповів «Новій українські школі» маловідомі факти про життя Миколи Хвильового та спростував найпоширеніші міфи про нього.
Батьки і родина
Його батько Григорій Фітільов був народним учителем, походив зі збіднілого дворянського роду. Через свою революційну діяльність покинув Харківський університет та вчителював у селі. У Тростянці познайомився з майбутньою дружиною Єлисаветою, донькою Івана Тарасенка, бухгалтера цукрозаводчика Леопольда Кеніга.
Батько любив випити, через це мати розлучилася з ним і переїхала до сестри на хутір Зубівка. Там мама влаштувалася вчителькою, а подружжя Смаковських (тітка з чоловіком) умовили її залишити Миколу в них «для опіки над його дальшою освітою». Крім них, Миколою опікувалися ще одні родичі мами – подружжя Савичів, які не мали своїх дітей.
У дитинстві Микола дуже любив читати, ходити з батьком на полювання. Кузина згадувала, що у перервах між заняттями читав їй напам’ять доброю українською мовою поезії Тараса Шевченка та інших українських поетів.
Миколу Фітільова двічі виключали з гімназій – Охтирської і Богодухівської. Він не ладнав з учителями. У нього був нестерпний характер і зухвале ставлення до керівництва гімназії, також він мав зв’язки із соціалістами. Іспити Микола склав екстерном і здобув атестат про середню освіту.
Він постійно мандрував, працював чорноробочим у котельному цеху Дружківського заводу, вантажником у Таганрозькому порту, на цегельному заводі біля донської станиці Іловайської, вантажником коксу в Горлівці. У Першу світову війну Микола Хвильовий три роки воював і згадував про це так:
«Три роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я ніяк не ризикну, три роки голгофи у квадраті», – через волинські болота, Галичину, Карпати, Польщу, Буковину й до Румунії.
Видання «Бабель» навело і такі спогади про фронтову молодість поета:
«Потрапив я в 325-й Царевський полк, що стояв на позиції у волинських болотах, рядовим солдатом. Із цього часу починаються поневіряння по Галичині, Польщі, Буковині, Румунії. Бої, походи, воші, «лямка» піхотинця, – все це я витримав фізично, проте морально це випробування мене надломило. Цей період свого життя я можу характеризувати як період повного духовного занепаду. Ні про яку ідейну роботу я вже не міг мріяти, тому що бачив я тільки одну безконечну «похідну» дорогу, на якій чекало мене безхліб’я, гарматний гул і сіра маса безликих людей».
Дві дружини і робота
Повернувшись із фронту, Микола Хвильовий був пов’язаний з освітою: працював у Богодухівському відділі освіти, завідував позашкільною освітою.
Був двічі одружений. У 1920 році побрався з Катериною Гащенко, а наступного року у них народилася донька Іраїда.
Микола Хвильовий переїхав до Харкова сам і жив у кімнаті гуртожитку. Коли дружина несподівано приїхала до нього, Миколи там не застала, але в його кімнаті була якась жінка. Вони розлучилися, і дружина заборонила спілкуватися з донькою. А коли вдруге вийшла заміж, дала дитині прізвище нового чоловіка. Про свого батька донька Миколи Фітільова дізналася з хрестоматії, портрет батька в якій їй показала тітка. Донька пішла доброволицею на фронт і воювала у роки Другої світової війни.
З другою дружиною, Юлією Уманцевою, Микола Хвильовий познайомився ще до одруження з Катериною Гащенко. Вона працювала в ВЧК (рос. «всєроссійская чрєзвичайная коміссія по борьбє с котррєволіцієй і саботажем») і у 1919 році врятувала його від смерті, коли Миколу Хвильового заарештували чекісти. Коли вони згодом зустрілися в Харкові, вирішили одружилися, проживали у будинку «Слово» (споруда була створена для українських митців і буквально нашпигована підслуховуючою апаратурою). Юлія Уманцева стала прототипом головної героїні твору «Кіт у чоботях». У неї також була донька – Люба. І саме їй письменник заповів авторське право на свої твори.
Коли його спіткала творча криза, він залишив роботу в редакціях, журналах, видавництвах і пішов працювати на завод, щоб перемкнутися, відпочити. Микола Хвильовий зловживав алкоголем і був невротиком.
Ще з 1919 року Микола Хвильовий став комуністом. Але Володимир Сосюра писав про нього: «Ми з тобою співці малинові», підкреслюючи, що їхній комунізм мав не червоний колір, а малиновий, як один із символів українського козацтва.
З 1921 року його основний прибуток був від літературної діяльності. Він працював у редакціях журналів «Шляхи мистецтва» й «Червоний шлях», співпрацював із видавництвами.
Найближче коло спілкування Миколи Хвильового – літератори і мисливці, зокрема, Микола Куліш, Майк Йогансен, Остап Вишня, Аркадій Любченко. Коли влада вигадувала, що записати в їхні кримінальні справи, то слідчі стверджували, що вони не просто ходили на полювання, а готувалися до терористичних актів. Саме це товариство створило Вільну академію пролетарської літератури й боролося за якість української літератури та її перспективи в європейському культурному контексті.
Міфи про Хвильового
Міф №1: Хвильового застрелили. Дехто припускає, що поет загинув від пострілу снайпера. Але Хвильовий мав суїцидальні схильності, це була не перша спроба. Тим паче, що таких версій ніколи не озвучували його близькі.
Міф №2: Хвильовий був чекістом. Насправді жодних підтверджень цьому немає. Навпаки він був в’язнем ВЧК.
Міф №3: Хвильовий ніколи не говорив гасло «Геть від Москви» – це міф. Це твердження лише випливало з його памфлетів, адже повноцінна українська культура можлива лише в незалежній від Москви Україні.
Міф №4: новела «Я (Романтика)» – автобіографічна, і письменник застрелив свою матір. Насправді ж мама Хвильового його пережила і була на похороні, які і донька Іраїда.
Міф №5: «13» було улюбленим числом Хвильового: він народився і пішов із життя 13 числа, й у передсмертній записці сам про це написав. Однак ані в поетичній, ані в прозовій творчості не спостерігається культу цього числа. Фактичною передумовою його смерті був арешт його товариша Михайла Ялового напередодні. Це був акт відчаю».
Довідка. Михайло Яловий: український поет, прозаїк і драматург. Разом із Миколою Хвильовим входив до літературної організації «Гарт», був першим президентом ВАПЛІТЕ. У травні 1933 р. його заарештували. Потім звинуватили у шпигунстві та засудили на 10 років таборів. У 1937 році Михайла Ялового розстріляли в ГУЛАГу.
У той же час комуніст Микола Хвильовий у 30-ті роки минулого століття дійсно розчарувався в російському більшовизмі і почав захоплюватися «інтелігентною Європою» та ідеями молодого фашизму, зафіксувавши це захоплення новітньою енергією та ініціативою в одному зі своїх листів.
Так чи інакше, 13 травня (а 13 грудня – день народження), Микола Хвильовий дістав револьвер і здійснив фатальний постріл у скроню…
У передсмертній записці було вказано:
«Арешт Ялового: це розстріл цілої генерації… За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий»…
Сергій ШРАМЧУК.
На фото з порталів «Zahid.net», «Бабель» та архіву.