27 червня 1943 року на додачу до спецзагону терористів НКВД СССР під командуванням полковника «госбєзопасності» дмітрія мєдвєдєва в Цуманських лісах Волині біля с. Берестяне долучилася до окупаційних сталінських підрозділів ще одна банда червоних карателів. Сюди прибуло ціле з’єднання сумських партизанів на чолі з партійним секретарем і генерал-майором сидором ковпаком. Разом вони сіяли смерть не лише для гітлерівських окупантів, але й для мирних українців…
Як це не дивно, на честь ковпаківських головорізів в одному з лісових рекреаційних пунктів між селами Пальче і Дерно колишнього Ківерцівського району з ініціативи місцевих ветеранів-комуністів хтось спорудив обеліск… Бовваніє він серед дерев і досі. Ковпаківці тут перемогли і декомунізацію? Бо в урочищі Лопатень, яке було колишнім лігвом мєдвєдєвських убивць, цей процес уже успішно завершився.
Отже, дещо про історичні факти. «Вікіпедія» свідчить, що копаківський загін чисельністю до 3 батальйонів піхоти і з наявністю гармат у ніч із 24 на 25 червня прибув із північних районів рівненського Полісся. Подолали залізничну колію Рівне – Сарни та вийшли біля с. Корчин на берег річки Горинь. На іншому березі виявився добре укомплектований та озброєний повстанський загін під командуванням «Гонти».
сидір ковпак, розуміючи, що от-от з’являться німці і в пух і прах розіб’ють його воїнство, вирішив пробиватися силою і навіть висунув кілька гармат для обстрілу позицій УПА. Але комісар з’єднання сємьон руднєв переконував, що краще вступити в переговори та домовитися. Оскільки більшість бійців підтримала саме комісара, сидір ковпак після крупної сварки відступив… В результаті курінь командира «Гонти» погодився без бою пропустити ковпаківців на Волинь, а натомість червоні окупанти віддали раніше полонених повстанців.
А вже 27 червня біля села Берестяне ковпаківці увійшли у взаємодію з командиром спецзагону НКВД СССР «Пабєдітєлі» полковником «госбєзопасності» дмітрієм мєдвєдєвим. Новоспечений у кремлі генерал-майор дізнався, що в цьому районі відсутні крупні військову формування гітлерівських окупантів, тому сидір ковпак вирішив вийти з лісів та прямувати до Карпатських гір рівниною.
Прориватися через Волинь у напрямку колишнього Острожецького району Рівненщини вирішили на ділянці залізниці сполученням Луцьк – Рівне між селами Пальче та Дерно. Жодного пострілу ніхто не здійснив, бо тут німців чи мадярів узагалі не було…. А щоб прикрасити цей епізод та згодом отримати ордени та медалі, як завжди, у звіті в москву вдалися до приписок. Мовляв, на одній тільки колії ковпаківці у ніч на 29 червня 1943 року підірвали аж 5 ешелонів з живою силою та технікою німців! Хто хоч трохи розуміється в логіці руху рухомого залізничного складу, той розуміє: це було фактично неможливо ні тоді, ні навіть зараз. Одночасно стільки поїздів між невеликою кількістю станцій рухатися не може.
Так чи інакше, це «очковтіратєльство» і стало формальним приводом для якоїсь «ради ветеранів Ківерцівського району», щоб у часи віктора януковича встановити в рекреаційному пункті біля місця переходу ковпаківців пам’ятний знак та відтворити спотворену інформацію.
Бо навіть сам «двічі гєрой» у мемуарах під назвою «Від Путивля до Карпат» про кількість знищених ешелонів гітлерівців сказав так:
«Строго дотримуючись цих законів партизанського маршу, ми за місяць пройшли 600 кілометрів: обігнули Рівне з півночі, повернули на південь між Рівним і Луцьком, пройшли Тарнополь і взяли напрямок на захід, на Дністер. По дорозі 12 німецьких ешелонів зійшли з рейок, 13 залізничних і шосейних мостів були підірвані»…
Тобто, навіть якщо за цілий місяць на маршруті протяжністю 600 км нібито вдалося знищити 12 ешелонів, то хто повірить, що тільки на перегоні між Рівним і Луцьком за одну-єдину ніч їх ліквідували цілих п’ять?
Але путінській пропаганді ніяка історична правда не потрібна. Головне, щоб сталінські міфи поширювалися серед українців і навіть набували монументальних форм, як у вище згаданому рекреаційному пункті!
А хто такий, власне, сам сидір ковпак?
Член ВКП(б) з 1919 року. У добу національно-визвольних змагань в Україні воював в «красной арміі», очолював більшовицький диверсійний загін, що боровся з військами українського гетьмана Павла Скоропадського. Потім навіть був бійцем кавалерійської дивізії васілія чапаєва (той, до речі, в Першу світову воював на Волині і навіть був поранений неподалік Цуманського перехрестя!).
З липня до листопада 1921 року майбутній генерал-майор був більшовицьким військовим комісаром у м. Великий Токмак на Запоріжжі, потім – воєнкомом Павлоградського округу нині Дніпропетровської області.
Затим створював воєнізовані сільськогосподарські артілі, де селяни перетворювалися на кріпаків, а в страшному 1937 р. став навіть головою Путивльського міськвиконкому на Сумщині.
Що сидір ковпак завжди працював на чекістів, підтверджує і той історичний факт, що в 30-их роках минулого століття він успішно закінчив спецшколу НКВД СССР з підготовки організаторів партизанської і підпільної диверсійної боротьби.
Зрозуміло, що коли «другі совєти» в 1941 р. швидко драпали на Схід, то сидір ковпак із купкою компартійних апаратнчиків і енкаведистів утік в ліси Путивльщини та створив там основу бандформування, з яким і почав застосовувати на практиці отримані в спецшколі «знання».
Чи заслуговують він та його підручні на повагу та шану?
Звичайно, що ні! Бо основною метою так званого «партизанського руху» була не стільки боротьба з нацистами, як знищення української ідентичності та волелюбності і спроба повернути сталінський окупаційний режим!
В уже згадувані книзі «Від Путивля до Карпат», перша редакція якої побачила світ у 1945 р., сидір ковпак згадував, що відбувалося напередодні його рейду в Західну Україну. Загін стояв біля глухого села Мілашевичі:
«На одному з літаків до нас прилетів начальник українського штабу партизанського руху генерал-майор тимофій строкач (кадровий чекіст, – ред.) Він привозив ордени і медалі нагородженим за відзнаку в боях. Тут, у дубовому гаю Полісся, урядові нагороди отримали кілька сотень воїнів і полководців, серед яких були й усі путівляни, які починали свій військовий шлях у Спадчанському лісі. Це був радісний день. Всі наші думки були звернені до товариша іосіфа сталіна. Коли вручали нагороди, кожен з нас думав: це його турбота, його увага, наш батько, який відправив нас у далеку і славну дорогу; Як би глибоко в тилу ворога ми не опинилися, тов. сталін буде бачити нас скрізь, він буде стежити за кожним нашим кроком, всюди ми будемо відчувати його батьківську турботу, його лідерство. І бачив я в очах своїх: скажи мені тепер, що ми мусимо йти в похід за найдальші краї, до тридцятого царства, і вони підуть, ніщо їх не зупинить – ні ріки, ні гори».
Тож 12 червня 1943 р. партизанський загін вирушив у похід на Карпати.
А щоб ідеологічно «накачати» перед вірною смертю ковпаківців, з москви заздалегідь надіслали і компартійного ревізора, третього секретаря ЦК КП(б)У:
«дем’ян коротченко пробув у нас майже два місяці, несучи тяготи, позбавлення і небезпеки партизанського життя нарівні з усіма солдатами і командирами. Наш народ став тісно пов’язаний з ним. Тепер він отримав нове завдання від ЦК партії і змушений був розлучитися з нами».
А ще сидір ковпак у сталінські часи згадував, якої ж насправді тактики він дотримувався, вирушаючи в Західну Україну:
«Де вночі марширує партизанська колона, там тиша, а вдалині все гримить і палає. Коли ви заходите в село, підбурюйте народ до бою, використовуйте для цього все: листівки, радіо, агітаторів, озброюйте місцевих партизанів, навчайте їх своєму досвіду, щоб завтра, коли ви будете далеко, за вами не згасло полум’я вогнищ, не припинився гуркіт вибухів. Ні в якому разі не можна говорити «ми – путівляни», «ми – шалигіни», «ми – глухівці», забувати назви своїх районів. Ніхто не знає, куди ми йдемо, і ніхто не повинен знати, звідки ми прийшли».
Як уже згадувалося вище, у ніч на 29 червня 1943 р. ковпаківці перетнули залізницю і рушили через волинські землі в бік Острожецького району Рівненщини. Зупинилися на перепочинок у с. Малин та навколишніх селах… Старожили ще довго лякали своїх дітей та онуків жахливими свідченнями про злочини цих бандитів. Грабуючи, катуючи, гвалтуючи і вбиваючи місцеве українське населення, ковпаківці далі просувалися в напрямку м. Дубно і на Тернопільщину.
«Героями» вони були тільки в справі гноблення цивільних людей і патріотичного елементу. Бо якщо бандерівські загони, дотримуючись угоди про нейтралітет, в бої з ними не вступали, то мельниківські боївки УПА лупили червону орду в хвіст і в гриву!
І ось, знаючи це все, ми бачимо під час російсько-української війни, ка з 2014 р. триває понад 10 років, як на території рекреаційного пункту в лісовому масиві між селами Пальче і Дерно Луцького району, який розташований праворуч від автодороги сполученням Луцьк-Рівне, невідомі особи встановили малу архітектурну форму на честь «72 річниці історичного Карпатського рейду» «героїв з’єднання Ковпака-Руднєва» – червоних партизанів періоду Другої світової війни, які діяли на території тимчасово окупованої гітлерівцями України за вказівками сталінських ВКП(б) і НКВД СССР!.
Але є чинне законодавство про декомунізацію передбачає ліквідацію подібних малих архітектурних форм!
Щоб зрозуміти, на якому правовому фундаменті бовваніє ця конструкція, редакція звернулася до органів влади. Луцька районна військова адміністрація розглянула запит щодо цієї проблематики та ліквідації (перенесення) пам’ятного знаку.
У листі №2276/24/2-25 від 13 червня 2025 року за підписом заступниці голови Луцької РВА Алли Ганіч зазначається:
«Дана мала архітектурна форма… не має статусу пам’ятки історії, архітектури місцевого чи національного значення, а також не внесена до переліку об’єктів щойно виявлених об’єктів культурної спадщини району. В історичних джерелах відсутня інформація про наявність поховань на місці встановлення монументу. Луцька районна військова адміністрація, як правонаступник ліквідованих районів, не надавала дозволу на встановлення даного об’єкту, оскільки до 2021 року територія сіл Пальче і Дерно відносилась до Ківерцівського району, рішення про встановлення даного монументу могло надаватись керівниками району, проте нормативно-правового акту чи дозволу не виявлено. Відповідно до статті 5 Закону України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» у випадку, якщо пам’ятник, пам’ятний знак не внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України або не взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності Закону України «Про охорону культурної спадщини», демонтаж (вилучення) відповідного елемента з публічного простору відбувається за рішенням міської, селищної, сільської ради військової адміністрації населеного пункту (населених пунктів), де розташований пам’ятний знак».
Після тривалого процесу з’ясування, на чиїй підвідомчій території знаходиться ця сталінська реліквія, виявилося, що після реорганізації Ківерцівського району та укрупнення сільрад це зона відповідальності Підгайцівської сільської ради Луцького району, до керівництва якої також надіслано запит про її подальші дії щодо «ковпаківської» малої архітектурної форми. А також до лісівників, які повинні в своїх архівах знайти, хто саме звертався за дозволом спорудити цей обеліск, хто погоджував напис на ньому і чому досі в процесі декомунізації ця конструкція не демонтована або не перенесена в якийсь музей радянського тоталітаризму.
Сергій ШРАМЧУК.
На фото автора і з архіву: обеліск на честь рейду головорізів-ковпаківців; дем’ян коротченко і сидір ковпак перед початком карпатської авантюри; обкладинка книги «Від Путивля до Карпат»; німецький заклик до українців остерігатися ковпаківських головорізів; червона орда, як і в червні 1943 р., суне завжди зі сходу…