Відверта розмова з депутатом обласної ради Іваном Миркою. Про війну. Про владу. Про людей. Про допомогу ЗСУ. Про совість і відповідальність. І ще на інші важливі для усіх волинян теми…
Під час засідання профільної депутатської комісії.
– Іване Івановичу, розпочнемо з, можливо, найбільш резонансних подій. У Львові російський найманець, батько полеглого на фронті Захисника України, розстріляв екс-спікера парламенту, одного з лідерів двох Майданів, чинного народного депутата України від «Європейської Солідарності» Андрія Парубія. Ви побували на велелюдній церемонії прощання… Що думаєте про цю трагічну історію, які висновки суспільству та владі потрібно зробити?
– По-перше, російська федерація веде відкриту агресію проти української нації. Ніхто з українців не може почуватися в безпеці. По-друге, не батько полеглого на фронті, а ниций моральний виродок і манкурт в кращих традиціях кагебешного терору здійснив операцію по ліквідації. По-третє, весь «цирк» ще попереду.
Кожен має робити висновки в залежності від суспільного статусу. Це також серйозний удар по авторитету наших спецслужб. А також ворог – антиукраїнець – у тому числі через «цирк» у суді і умовно «телеграм каналах» ще довго буде розігрувати цю карту маніпуляцій. Андрій Парубій –титульний представник нації та ще й опозиціонер. Це, на мою думку, було легко прорахувати, бо саме Майдан зупинив рашистський бліцкріг в захоплені України в 2013 році. Андрій Парубій був на вістрі Руху опору. Такого не пробачають. І за це вбивають…
Але Майдан уже все… Ви тільки гляньте на декого, хто ходить відзначати Майдан і майданівців! Їх уже самих чекає «новий Майдан». Цю тему теж гріють в Україні. А нам насамперед треба ворога здолати і державу зберегти.
Зазначу, що для мене це величезна особиста втрата, і це втрата для нашої нації. Ми були близькі по духу і провели багато спільної роботи. Андрій Володимирович заслуговує на присвоєння звання Героя України. Як не за життя, то хоча б посмертно. Це буде чесно та показово.
– Відомо, що з перших днів повномасштабного вторгнення рашистів в Україну Ви активно допомагали військовим частинам. Продовжуєте цим займатися і зараз, хоча в багатьох інших волонтерів ентузіазм уже охолов… Що мотивує, звідки берете ресурси?
– Самий більший ресурс – це особиста самопожертва і підтримка рідних. Вільний час, тяжка праця, здоров’я – це все що можна спрямувати на волонтерку. Разом працюють такі ж самісінькі друзі і колеги, ми горнемось одне до одного. Хтось вже змучився, відійшов. Зразу на його місце з’явилися інші. Є потужна підтримка наших данських друзів. Підтримка однокласниці з Польщі, швагра, мами однопартійця з Італії… Всіх людей із великими патріотичними серцями і не перерахуєш! Я пишаюся нашим невеличким міжнародним волонтерським колективом, а також нашими друзями-симпатиками, які завжди підтримають.
Разом із волонтерами з Данії привезли чергову партію квадроциклів та автомобілів для Захисників України.
– У 2006 році Ви закінчили Національний транспортний університет (місто Київ) за спеціальністю «Автомобільні дороги та аеродроми», у 2019 році – Національну академію державного управління при Президентові України, здобувши кваліфікацію магістра зі спеціальності «Публічне управління та адміністрування». Починали трудову діяльність на підприємстві «Шлях» робітником, потім були директором «Єврорембуду» та ТзОВ «Ліхтнер-Буд». Тобто, знання та досвід роботи в галузі є. А якщо врахувати, що з червня 2014 року працювали директором Департаменту інфраструктури та туризму Волинської облдержадміністрації, то і в галузі державного управління… Чому тоді залишаєтеся в бізнесі, якому зараз дуже важко, а не йдете в «коридори влади»?
– Я там, де можу реалізувати себе найкраще. А у владу треба заходити командою. Я ж у 2018 році написав заяву про звільнення з облдержадміністрації у зв’язку з незгодою проходження державної служби у нових умовах. Потім ліквідовували успішніший і злагоджений департамент… Я в цій «фігні» брати участі не хотів і не міг…
Ветеран війни Іван Лавренчук (справа) після лікування і відновлення вернувся на рідне підприємство «Шлях».
– Ви – лучанин, закінчили тут гімназію №4, а в 2022 році ще й Луцький державний технічний університет за спеціальністю «Промислове та цивільне будівництво». Як лучанин, як депутат, скажіть, що потрібно робити для захисту та розвитку Луцька насамперед? Особливо в сфері будівництва, в тому числі і дорожнього? Чи не пора, як мріяли Антон Кривицький і Микола Романюк, уже приступити до спорудження нового мосту від вул. Глушець через річку Стир у напрямку траси Луцьк-Ковель?
– Знаєте, Ви мене зараз добряче за живе торкнули!.. І Антон Федорович, і Микола Ярославович були у мене в кабінеті, в облдержадміністрації, у мене, ще такого порівняно юного і недосвідченого, були з прекрасними ідеями і настановами. Скільки ми з Миколою Романюком встигли зробити для Луцька! А як ми буквально «вгризалися» в об1їзну через Рованці!.. А з Антоном Федоровичем – у з’їзд із об’їзної до вулиці Карбишева… А як ми сполучали Луцьк із Жидичином… Працювали системно, крок за кроком. Який це плюс, не переказати. А потім вони пішли… Виникли інші обставини, і проєкти масштабної інфраструктурної роботи згасли.
Так, сьогодні немає всіх коштів на побудову цього шляхопроводу, але в стратегії, в плані, у виділенні землі це треба негайно зробити. Сьогодні на вулиці Ковельській і прилеглих за дня не проїхати: суцільні «корки». І ситуація буде тільки ускладнюватися. Саме цим повинне жити місто насамперед. Маємо працювати на перспективу!
– У Вас не виникало відчуття, що, особливо під час «губернаторства» попереднього начальника обласної військової адміністрації Юрія Погуляйка, роль і значення найвищого органу представницької влади Волині значно знизилися? Навіть фінансовий ресурс в облради вже забрали. Для чого тоді взагалі існують органи місцевого самоврядування? Яка взагалі роль депутатів?
– Місцеве самоврядування – це та влада, яка в першу чергу адекватно та дієво відреагувала на війну. І зараз саме вона насамперед «закриває» багато прогалин у забезпеченні та спорядженні наших воїнів. Навіть після того, як їй постійно врізають повноваження та фінансову самостійність! Я не хочу розводити полеміку, скажу коротко: місцеве самоврядування має бути прописане в Конституції України як окрема гілка влади. І не варто скидати всі проблеми нівелювання місцевого самоврядування щодо нашої обласної ради виключно на Юрія Погуляйка. Тим паче, що його вже давно немає на Волині. А у нас, Волинян, є свої давні і мудрі традиції: це вселяє оптимізм.
Створення сухпайків для ЗСУ у волонтерському хабі.
– Після виборів і досі Ви – член фракції «Європейська Солідарність» в обласній раді, працюєте в постійній комісії з питань міжнародного співробітництва, зовнішньоекономічних зв’язків та інвестицій. По-перше: чи взагалі не заважає облраді поділ депутатів на фракції та групи? По-друге, як оціните здобутки області саме в галузі міжнародної співпраці? По-третє, що області потрібно від західних союзників насамперед?
– Болюче питання. Бо я вважаю, що не зміг себе реалізувати як депутат так, як планував. Мабуть, воєнний стан цьому причиною… Дійсно, на початку «повномаштабки» співпраця облради з військовими частинами і ТЦК та СП була дуже помітною. Військові навіть виступали в стінах ради, ми обговорювали актуальне, ухвалювали рішення разом… А зараз цього немає. Як так? Чому цього немає в порядку денному?
Ви знаєте, місцеве самоврядування – це те місце, де міжпартійна боротьба може переходити в міжпартійну єдність. Додати б лиш трішки міжособистісної культури і самопожертви… Розумієте, я дуже люблю людей, вони в переважній більшості прекрасні, здатні на неймовірні речі. Тому мрію про єдність, про громадянське суспільство, а не населеня, яке в безпорадності воліє то ставити царя, то скидати його…
Тож вважаю, що робота депутатської комісії, керівництва ради та профільних управлінь є недостатньо ефективно злагоджена. Найбільше ж я хочу, щоб на всю силу запрацювала міжнародна технічна допомога, скерована на євроінтеграцію в розрізі прилеглих прикордонних регіонів. Щоб отримати економічний ефект, щоб вливалися інвестиції в область, щоб збільшувалася маса грошей в економіці. Щоб кожна громада була спроможною. І щоб ці проєкти були орієнтовані на нашу економічну, соціальну і безпекову стійкість, а не якісь «вау-будови» в час війни.
– З грудня 2014 року Ви є членом ГФ ОГП «Самооборона Волині». Ця структура ще існує? Яка її роль і значення? І що взагалі думаєте про діяльність різноманітних тилових громадських організацій, коли дуже велика кількість свідомих активістів воюють на фронті, а багато хто вже й віддав життя на полі бою?
– На сьогодні я є головою ГФ ОГП «Самооборона Волині». Всі попередні голови вже служать у війську, як і майже всі активні члени, що залучені були до заходів із публічної безпеки у співпраці з Національною поліцією. Невеличка кількість самооборонівців із певних вагомих причин не були мобілізовані. А переважна більшість сьогодні в самих гарячих точках фронту. Сьогодні ж самооборонівці залучені до заходів публічної безпеки вже як ветерани війни. Для них одягнути форму – це дуже важливо… Ми згадуємо наших полеглих на війні побратимів весь час. На жаль, їх уже багато. Тому ми, які залишилися, виконуємо поставлені задачі воєнним станом у тісній співпраці з Луцьким районним управлінням поліції ще з більшою наснагою.
Як голова «Самооборони Волині» вручає відповідний шеврон ветерану Івану Качану, який попри складні наслідки для здоров’я виходить на чергування.
– Вас дуже часто можна побачити на різноманітних культурно-мистецьких заходах навіть серед співорганізаторів. Це хобі, покликання, стан душі?
– Я люблю творити. Креслити, проектувати, писати вірші і тексти, тішитися талантами близьких людей. Мистецтво – це те, чого сьогодні в часи війни має бути більше. Бо гучна музика і сміх умовних «дискотек» добиває понівечені війною родини. А мистецтво – навпаки – збирає їхні уламки. Саме під час війни я видав свою збірку поезій і підтримую своєю присутністю, допомогою усім, хто теж творить.
Майстеркласи писанкарства, які Іван Мирка проводить щороку на Горохівщині для інвалідів, студентів і т.д.
– Ви з дружиною виховуєте двох дітей. Ким і де Ви їх мрієте побачити років за десять?
– Ми вже доросла сім’я, усі повнолітні. І у 2022 році однозначно вирішили бути разом в Україні. Це головне, що ворог хотів у нас відібрати: Україну. Йому це не вдалося. Ми багато працюємо разом і разом волонтеримо. Ми творча сім’я, не обділена талантами до мистецтва. І я мрію, що через десять років ми будемо разом в Україні жити по українськи!
Іван Мирка з дружиною та дітьми.
– Дякую за відвертість, успіхів!
Інтерв’ю вів
Сергій ШРАМЧУК.На фото: Іван Мирка у своєму офісі (стартове фото).