Нобелівську премію в галузі літератури цьогоріч отримав угорський письменник Ласло Краснагоркаї: угорський романіст, сценарист, букерівський лавреат. На відміну від горезвісного мпрем’єр-міністра Угорщини віктора орбана, він послідовно підтримує Україну в оборонній війні проти росії та критикує угорський уряд за прокремлівську політику.
Ласло Краснагоркаї відомий своїми постмодерністськими (тут суперечки тривають), меланхолійними (тут все беззаперечно) романами, серед яких – «Меланхолія опору» (1989), «Війна і війна» (1999), «Повернення додому барона Венкгайма» (2016). Одразу додам, що Ласло Краснагоркаї щастить із перекладачами: так він двічі поспіль, у 2013 і 2014 роках, забирав американську Премію за найкращу перекладену книжку (Best Translated Book Award). Перший автор, якому це вдалося, – і все завдяки зусиллям Джорджа Сіртеша і Оттли Мульцет.
Як і один з попередніх нобелівських лауреатів, австрієць Петер Гандке, Ласло Краснагоркаї багато працює з режисерами, а, точніше, з одним конкретним – майстром авторського кіно Белою Тарром. «Сатанинське танго», «Гармонії Веркмайстера», «Туринський кінь» – все це спільні роботи двох митців. Про що? Про крах попереднього ладу, музику й апокаліпсис. Як? Чорно-біло, новельно, повільно.
Журналістка «Українського тижня» Богдана Романцова внаслідок грунтовного дослідження встановила, що новий Нобелівський лавреат займає чітку проукраїнську позицію:
«Оскільки Україні доведеться ще почекати свого Нобеля (так, Сергій Жадан досі надто юний у свої 51), нас природно цікавить, що новий нобеліат каже і пише про українців. А він таки пише й каже. З-поміж останнього – оповідання «Ангел пролетів над нами» (An Angel Passed Above Us), що з’явилося у виданні The Yale Review у перекладі Джона Баткі. Це похмура історія про двох українських солдатів в бліндажі, що опинилися на межі життя і смерті, просто під густим обстрілом ворожої артилерії. Ховаючись від снарядів, солдат розповідає своєму важко пораненому товаришу про дива технологій і силу культури, переконуючи його, що медики ось-ось прибудуть і врятують їх обох. Культура, вважає оповідач, – це одна зі стратегій виживання, так само як кігті чи хвіст. А от чого нам бракує, на думку оповідача, – так це довгострокового мислення. Будуючи собор, наш предок знав, що, ймовірно, не доживе до його зведення й освячення, тоді як ми воліємо швидких результатів. Між рядків на повторі звучить та сама думка: попри фізичну загибель, можна здобути безсмертя у культурі. Раз у раз письменник попереджає, що високі технології не гарантують глибокої гуманності, тож варто лишатися на боці звичайної людини, адже вона «священна».
У розмові з британським письменником індійського походження Гарі Кунзру Ласло Краснагоркаї каже, що не може звикнути до брудної, гнилої війни, що триває на нашій території, хай до неї і почав звикати світ. Письменник жахається позиції віктора орбана, «майже безпрецедентній в історії Угорщини» і додає, що й уявити не міг, як угорське політичне керівництво обговорюватиме так званий нейтралітет у питанні російської агресії: «Що мається на увазі під словами «Це внутрішня справа слов’ян»?! – як висловився прем’єр-міністр Угорщини?! Як це може бути внутрішня справа, коли вбивають людей? І це каже лідер країни – країни, яка зазнавала постійних вторгнень протягом своєї історії. Серед інших, вторгнень з боку росіян. І ці росіяни – ті самі росіяни».
Щодо творів Ласло Краснагоркаї українською, то, на великий сором для вітчизняних видавців, маємо тільки коткі ессеї зі збірки «Світ іде».
Роман УСТИМЧУК.
На фото «Суспільного» та «Укрінформу»: Ласло Краснагоркаї; оголошення Нобелівського комітету про перемогу угорського письменника.