До думки написати цю статтю мене спонукала ініціатива Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти щодо прийому журналістських робіт у рамках конкурсу «Голоси зниклих», присвяченого проблемі зниклих безвісти осіб в Україні.
Рішення втілити цю думку в життя прийшло після чергового прийому громадян, до якого був залучений у силу своїх функціональних обов’язків.
Є декілька факторів, які остаточно підштовхнули до цього.
Передусім – нерозуміння більшістю суспільства того, що серед нас живуть десятки тисяч представників сімей, чиї рідні зникли безвісти під час бойових дій, або на окупованих територіях. Хотілося донести цю інформацію і нагадати, що на це варто зважати.
Ще один фактор – тотальне нерозуміння такого відчуття, як невизначена втрата. Часто навіть психологи не здатні допомогти цим людям. Адже, щоб у чомусь допомогти, потрібно самому мати певний досвід. В даному випадку цей досвід трагічний, коли люди роками живуть і не знають, чи живий їхній син, чоловік, брат, коханий або люблячий батько. До цих людей потрібен інший підхід і більше розуміння у будь-якій сфері.
І ще одна реальність, про яку варто говорити – багато зниклих, як свідчить досвід, на жаль, загинули. І велика ймовірність того, що багатьох так ніколи і не вдасться знайти. Усі органи державної влади та суспільство мають бути готовими до того, що ці родини нікуди не зникнуть. Вони будуть відстоювати свої права і продовжуватимуть шукати правду ще багато років.
На жаль, є багато зниклих безвісти жінок. Але в цьому тексті акцент все ж зроблю саме на чоловіках.
Нещодавно мав нагоду відвідати захід, організований матерями та дружинами зниклих безвісти військовослужбовців. Була можливість виступити і ще раз пояснити, що саме держава робить для того, щоб знайти їхнього рідного або отримати бодай якусь інформацію про нього.
Після цього заходу я отримав особисте повідомлення від матері зниклого безвісти солдата.
«Щиро дякуємо за Вашу постійну, невтомну підтримку родин Захисників та за Ваш професіоналізм і чуйне серце, відкрите для людського болю».
Після цього ще раз переконався – цим людям потрібно допомагати і надалі.
Для них важливо, щоб їх чули, щоб про них знали і не забували. Часто, спілкуючись із ними, відчуваєш прикрість від того, що максимум, що можеш для них зробити, – це підтримати словесно. Але, на жаль, існують непоодинокі випадки, коли ці люди змушені оббивати пороги різних установ і стикаються не те що з підтримкою, а навіть із небажанням їх вислухати.
Багаторічний досвід слідчої роботи навчив комунікації з різними людьми. Можливо, це не випадковість, але так склалося, що вже третій рік одним із напрямків моєї роботи є питання осіб, зниклих безвісти за особливих обставин.
Мене визначено одним із тих, хто безпосередньо залучається до прийомів рідних зниклих безвісти осіб, до групових зустрічей із такими родинами, з об’єднаннями родин, а також до участі у зустрічах і заходах, що проходять в інших органах, де порушуються ті чи інші питання цих родин.
Цим текстом хочу поділитися досвідом з точки зору людиноцентричності. Не на прикладі якогось окремого зниклого, його автобіографії чи життєвої сімейної історії, а з точки зору родин. Саме вони в центрі – батьки, дружини, діти, сестри та інші родичі.
Безумовно, кожен із понад дев’яноста тисяч зниклих безвісти в Україні захисників і захисниць заслуговує щонайменше на журналістську статтю, книгу або навіть фільм.
І особисто знаю багато таких персональних історій.
Чого лише варта історія військовослужбовця Національної гвардії України, бійця підрозділу «Хартія» Антона Бондаренка з позивним «Бандерас», командира відділення взводу оперативного призначення.
У вересні 2025 року він зник безвісти під час виконання бойового завдання на Харківському напрямку, захищаючи незалежність і територіальну цілісність України.
Зі свідчень побратимів стало відомо, що він загинув від удару ворожого дрона. Лише через деякий час безпекова ситуація дозволила здійснити пошукові роботи і евакуювати тіло.
Згодом завдяки ДНК-експертизі вдалося ідентифікувати його серед загиблих.
Зі слів людей, які його знали, відкрилася ще одна світла і гідна людина, про яку раніше не знав. Людина, життя якої забрала агресія російської федерації.
Антон був інтелектуалом і філологом. Любив мову та літературу, досліджував і перекладав старі тексти. Знав латину, англійську, французьку та іспанську.
До того як пішов добровольцем на фронт, працював перекладачем і гідом для іноземних журналістів на війні. Був із забезпеченої родини, певний час жив у Європі. Але не міг спокійно дивитися, як ворог нищить Україну. І повернувся.
Вів власний проєкт «osvitarnya» та однойменний Telegram-канал «Освітарня», схожий на особистий щоденник. Там писав про українську мову, літературу, історію, війну і службу.
Людина любила життя.
Бачив одне з його останніх відео. Там він сказав фразу латиною, яка тепер звучить як заповіт:
«Якщо тебе щось боронить добре жити, то добре вмерти нічого не боронить».
Йдуть найкращі…
Насправді таких історій тисячі. Ми втрачаємо гідних людей. Україна і суспільство втрачають настільки гідних людей, що самі не завжди здатні це усвідомити. Ми стаємо біднішими.
Це ті люди, які могли б принести ще багато користі Україні і світу в майбутньому.
Інформації про Антона багато у відкритих джерелах. Тому це той випадок, коли, на мою думку, не варто запитувати дозволу у рідних на подібні згадки.
Але мета цієї статті поставити в центр саме родини зниклих.
«Жоден представник органу державної влади не зможе зрозуміти чи відчути те, що насправді відчувають ті, хто живе з відчуттям невизначеної втрати, якщо сам не має такого досвіду».
Цю фразу сказала одна жінка на особистому прийомі. І вона права.
Але варто зауважити, що так само можна сказати і про родини, у яких рідний загинув на війні, про тих, у кого рідний у полоні, про тих, хто знає, що рідний загинув і чекає репатріації, а також про тих, хто знає про повернення тіла рідного і чекає на ідентифікацію – на момент, коли потрібно з’явитися на впізнання або дізнатися результати ДНК-експертизи.
Усі ці люди різні. І їх десятки тисяч серед нас.
Всім важко переживати відключення світла, відсутність води і тепла. Але більшість навіть не замислюється про те, що є люди, які до цього всього мають ще невизначену втрату.
Вони живуть у таких самих умовах, але з великим тягарем на серці. Ці люди перебувають у постійному пошуку правди та інформації. Вони переглядають відео розстрілів наших полонених на ворожих каналах у надії знайти там свого зниклого рідного і водночас не побачити його серед них.
На жаль, саме в такому стані люди часто стають мішенню для ворожих інформаційно-психологічних операцій або шахраїв, які прагнуть нажитися на їхньому болю. Власна вигода в цьому випадку – це прояв цинізму і моральної ницості.
Мама, про яку згадав на початку, сама журналіст. Впевнений, вона впізнає себе, коли прочитає цей текст. Так само, як, можливо, і інші, про кого згадаю далі.
Насправді у всіх родинних історіях є багато спільного.
Варто сказати, що наші люди мають унікальну здатність об’єднуватися між собою. Більш ініціативні об’єднують навколо себе інших – за різними принципами.
Хтось з одного міста чи громади. У когось рідні служили в одній військовій частині чи бригаді. Дехто об’єднується за напрямком зникнення. Навіть за принципом одного слідчого чи органу, який здійснює розшук.
Але водночас є й відмінності. І тут все не так просто.
Війна триває з 2014 року. І вже з того часу є багато родин, які похоронили своїх рідних, і багато тих, які досі їх шукають.
Якщо говорити про період після повномасштабного вторгнення збройних сил рф у нашу державу у 2022 році, то з тими родинами, у яких рідні зникли безвісти в перші роки, специфіка спілкування зовсім інша.
Ці люди вже багато знають. Вони самі здатні допомогти і розповісти алгоритм дій різних органів, пояснити, хто які права має. На відміну від тих, хто відносно недавно отримав сповіщення про зникнення безвісти свого рідного.
З першими, з точки зору досвіду, спілкуватися найважче.
Тривалий час пошуку рідного і відсутність будь-яких результатів люди інтерпретують не лише через призму того, що маємо справу з цинічним і підступним ворогом. Часто звучать і слова про те, що, м’яко кажучи, недопрацьовують державні інституції.
У кожного своє відчуття справедливості. Це стосується і родин, у яких є інформація, що їхній рідний перебуває у полоні.
Десь людину вдається повернути відносно швидко. А десь уже чотири роки ворог принципово когось не віддає.
Окремо варто зупинитися на батьках зниклих осіб. Їх зазвичай взагалі не цікавлять різні гарантії чи виплати. Вони хочуть знати лише одне – долю свого рідного.
Матері більш емоційні і сентиментальні. Серед них є різні. Прості, звичайні жінки, є й більш досвідчені та активні, які вже добре розуміють, як працює система і як відстоювати свої права. Тати зазвичай уже посивілі і більш стримані. Часто доводиться бачити, як їм важко на душі, але як вони з усіх сил намагаються не піддаватися емоціям. Після зустрічей з ними маю честь за нагоди тиснути їм руку. Завжди раджу звертатися за інформацією і гарантую зворотній зв’язок.
Окрема категорія – дружини зниклих героїв.
Здебільшого це жінки середнього віку, які мають дітей шкільного або дошкільного віку. Більшість із них за характером не менш бойові, ніж їхні чоловіки.
До всіх складнощів побуту, інколи непростих стосунків із батьками зниклого чоловіка та інших життєвих обставин додається ще й психологічне навантаження спілкування з дітьми.
Старшим дітям якось можна пояснити, де їхній батько. А от із молодшими значно складніше.
У мене є колега, у якої чоловік зник безвісти під час виконання бойового завдання. На момент початку нашої спільної роботи у 2023 році її молодший син ще ходив у дитячий садок. Станом на сьогодні це вже школяр початкової школи. Чудова дитина.
Якось колега привела його до себе на роботу, і я запросив його у свій кабінет, щоб показати колекцію шевронів на патч-дошці. Серед них є і шеврон бригади, де служив його батько, а також нагрудна нашивка з його прізвищем.
Пообіцяв особисто причепити цей атрибут на форму його батька, щойно той повернеться.
Та чи повернеться?
Колега вже четвертий рік не втрачає на це надію, весь час живучи в невизначеності.
Я не психолог. Але навіть якби був ним, уявлення не маю, як спілкуватися з дитиною про батька, про якого навіть не знаєш, чи він живий.
Окрема категорія – діти, які шукають батьків. Це молоді хлопці і дівчата, які паралельно з навчанням і власним молодим життям чекають звістки про своїх батьків.
Більшості з цієї молоді не до розваг, культурних заходів, вечірок чи дискотек. Усі ці аспекти нормального молодого життя у них відібрала росія. Відібрала разом із батьками.
Їх шкода по-своєму.
Усі розуміють, що багато, якщо не більшість, зниклих насправді загинули. А отже, багато з цих молодих людей ніколи не отримають життєвих батьківських порад. Не буде кому провести їх під вінець або кому залишити поняньчити онуків…
Рідні брати. Найстрашніше в цій історії – коли в одній родині зникають або гинуть двоє і більше рідних братів. Тут навіть не знаю, що сказати. Одні емоції. Повага батькам.
Рідні сестри. Нещодавно на прийом за попереднім записом прийшла сестра зниклого військовослужбовця. І фактично під час прийому їй стало відомо, що її брат, молодий хлопець, ідентифікований серед загиблих. Саме цього дня слідчим була винесена постанова про ідентифікацію тіла.
Фактично на місці довелося з’ясовувати, в якій області і в якому морзі перебуває тіло. І поки цим займався, довгі хвилини дівчина була поруч. Я мимоволі спостерігав за її рухами і почервонілими очима.
Я розумів, що саме ця молода дівчина невдовзі має принести страшну звістку іншим членам родини. У той момент було настільки паршиво на душі. Сказати, що її було шкода, – нічого не сказати.
До цього бачив її не вперше. Вона часто відвідувала різні зустрічі і акції в надії знайти брата.
Мимоволі я її обійняв. Кажуть, співчуття – це найдешевше, що можна дати. Тоді це було єдине, що міг зробити.
З прийому вона пішла у супроводі голови об’єднання родин. Був певен, що з нею все буде добре, що далі є кому її підтримати.
Така підтримка від об’єднань родин насправді це те, що нас відрізняє від наших ворогів. І саме тому ворог не має жодних шансів перемогти.
У мене в друзях у Facebook є дівчина – молода мама і дружина, яка шукає свого брата. Щороку в день його народження вона публічно вітає його і обіцяє знайти його. Вона створила громадську організацію, щоб допомагати іншим родинам у пошуку зниклих. Щиро радіє кожному поверненню наших захисників з полону, але щоразу серед звільнених вона з болем не знаходить найдорожчого – свого брата.
Колега з іншого відомства про свого брата, якого шукала понад пів року, щоб попрощатися, говорить так:
«Чоловік передусім захищає свою сім’ю. У 2022 році він відвіз мене та свою родину у безпечне місце і не став чекати, поки росіяни дійдуть до батьківського дому. Освічений, із чудовим почуттям гумору. Умів швидко мислити, приймати рішення, любити життя і дарувати настрій. Добрі очі та ямочки на щоках. Таким він і приходить у снах. Тепер він – моє небо».
Варто порушити ще одну сторону цих історій – коли ховають героїв, повернутих «на щиті» з поля бою або після репатріації, яких довго чекали та ідентифікували серед убитих росією.
На жаль, трапляються непоодинокі випадки, коли родини стикаються з болючими і принизливими ситуаціями. Наприклад, коли священники, які залишаються пов’язаними з московською церквою, відмовляють сім’ям провести чин поховання в окремих храмах.
Але це вже інша історія. Бог суддя цим людям у рясах, якщо, звісно, у них ще залишилося щось людяне.
На тему зниклих безвісти під час бойових дій та на тимчасово окупованих територіях можна сказати ще багато з точки зору досвіду роботи в Управлінні з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин (Секретаріаті Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин) Міністерства внутрішніх справ України. Але саме ініціатива Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти стала чудовою нагодою ще раз нагадати про тих людей, які живуть поміж нас. Про родини і сім’ї, які шукають інформацію про зниклих рідних.
І саме про них ця стаття.
Дмитро БОГАТЮК,
начальник відділу Управління з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин (Секретаріату Уповноваженого) МВС України.
Фото пресслужби МВС України.