Понеділок у кабінеті голови Горохівської міської ради розпочинається з короткої летючки. Настрій в усіх мажорний. Світ відзначає День народження українського пророка Тараса Шевченка, православі згадують сорок святих мучеників Севастійських. І ще одна особиста подія в родині очільника громади – день народження його молодшого брата Романа. Але колектив уже живе ювілеєм самого Віктора Годика, в котрого 10 березня Золотий ювілей…
На ранкові летючці, втім, йдеться про поточні справи, завдання на всі прийдешні дні і найгарячіше – ранкове вшанування Тараса Григоровича. І поки міськрадівці, освітлені спілкуванням, в доброму настрою полишають кабінет голови, його господар ще встигає переглянути і підписати чималенький стос документів. А за кілька хвилин перед 9-тою вдягає пальто і прямує до погруддя Тарасові Шевченку. Мабуть, це одне з найкращих із понад сімдесяти відомих творінь знаного українського скульптора-монументаліста, заслуженого діяча мистецтв України, а ще голови благодійної організації «Чорнобривці України», уродженця села Новостав Горохівського району Василя Рижука. Свого часу воно й “познайомило” нас з щойновообраним головою Горохівської міської громади Вітором Годиком.
Шевченко – у містечку
Василь Андрійович або ж Василь-Чорнобривець, як його ще називають в Україні, тоді затаїв образу на міську владу за неповну виплату обіцяної винагороди за зроблену роботу. І хоч стосувалося це попередників, які запевняли, що боргів перед митцем нема, новообраний голова Горохівської міської ради Віктор Годик до копійочки виплатив скульптору заявлену ним суму. Це при тому, що прийняв самоврядний виконавчий орган з чималими боргами і сам, як керівник, перебував у неабиякій скруті, але до митця віднісся з пошанівкою. Відтак взявся особистим коштом облагороджувати пам’ятник Кобзарю, про яке мріяло не одне покоління горохівчан. Ми з колегою, нині вже покійним Володимиром Приходьком, були по-доброму подивовані людяністю і далекоглядністю на той час одного з наймолодших голів місцевого самоврядування України.
З тих пір, а було це у 2009 році, промайнуло чотири скликання. Всі ці рази жителі Горохівської громади, яка щораз побільшувалася, довіряють кермо саме йому – людяному, мудрому, незаангажованому, дбайливому господарю із життєвим кредом: “Бути чесним з людьми і з самим собою, дбати про добробут громади і кожного її мешканця, хліборобську Горохівщину ввести в коло найшановніших самоврядних територій України і Євросоюзу”.
Віч-на-віч з Кобзарем
Все це промайнуло у пам’яті, допоки з будинку рад, із гори йшли повз Кобзаревий бюст на простору площу – до меморіалу Героїв. Здається, їх тут сотні… Сотні загиблих… Тільки з Горохівської громади. Живі воюють на фронтах, дивляться в очі смерті, а ці, вже убієнні українські Герої – завжди віч-на-віч з Тарасом Григоровичем Шевченком. З портретів зоріють очі ще живих воїнів… Віталій Палій, Олексій Кашуба, Андрій Кислюк, Дмитро Редчук, Василь Сокол, Богдан Сак, Сергій Кущішин, Олександр Коцюбинський, Сергій Заріцький, Віталій Прус, Ігор Сімончук, Сергій Матвіюк, Валентин Боско, Михайло Качан, Дмитро Редчук, Володимир Шоцький, Василь Макаров, Олександр Юрчук, Дмитро Чижик, Артур Ключкович, Василь Бідула, Костянтин Смірнов, Віталій Прус, Дмитро Міцевський, Ігор Біда, Андрій Глез, Назар Кравчук…
…Згадався цей ще довоєнний майдан. Багатолюдний. Вирує, промовляє… У синьо-жовтих і чорно-червоних стягах, у партійних штандартах, в паморанчевих стрічках… За Ющенка, проти Януковича, на захист студентів, Єврмайдан… Ці ж хлопці стояли тут живі, мріяли про мирну процвітаючу Україну… З ними пліч-о-пліч всі ці роки був і міський голова… Він їх провідував на передових фронтових позиціях, зустрічав і “на щиті”, шукав у час смутку потрібні слова, які тільки міг сказати їхнім матерям, батькам, дружинам, дітям…
Ось такі буремні чотири каденції Горохівського міського голови… Небавом буде 17 років, як він ділить і щастя, і горе зі своїми співгромадівцями.
Віктор Годик стає в центрі площі…Біля нього – колеги-міськрадівці. На хвильку здається, що з Вічності прийшли і стали ліворуч і праворуч воїни-герої… А ще далі, обабіч них, вишикувалися містяни – по правий і лівий бік, по центру.
Отака містична і водночас по-людськи дуже сердечна ранкова подія в Горохові відбулася 9 березня – в 212-ту річницю народження Тараса Шевченка і в день пам’яті святих сорока мучеників або ж на Сорок святих, як кажуть у народі.
…Хвилиною мовчання, разом зі всією Україною, вшанували пам’ять загиблих Героїв, заспівали Славень України, а відтак і вшанували українського пророка Тараса Григоровича Шевченка. Захід пройшов під символічною назвою «Кобзарю, знову до тебе ми приходимо». Його модерувала Світлана Погудіна, кобзареві вірші сердечно продекламував вихованець клубу “Діалог” Горохівського будинку дитячої і юнацької творчості Олександр Заєць (керівниця Світлана Сов’як).
Жити по совісті
…Тарасу було лиш 26, коли побачив світ його Кобзар. Доля Шевченка не завжди була привітна до нього, все ж він став Генієм, якого шанує увесь світ.
Віктор Годик у 22 став наймолодшим в Україні Мирненським сільським головою, у 33 – очолив знану громаду в Україні Горохівську міську громаду, в яких свого часу, дорогою з Берестечка, міг побувати і Тарас Шевченко, адже він двічі приїздив на Волинь. Біблія і Тарасів “Кабзар” – настільні книги Віктора Леонідовича. Звертається до них за мудрістю, розрадою і порадою. А взагалі то він ще той книголюб. Якось котрась колега-журналістка поцікавилася: “А можна зазирнути у сейф голови?” – Будь ласка. Он ключі… – усміхнувся господар.
Відкрила медійниця сейф і ахнула від здивування – іконка і книги, багато книг зберігав і досі зберігає там міський голова. Ось такий скарб від справжнього будівничого України у приклад можновладцям і посадовцям, усім нам.
– Жити потрібно по совісті… – роздумує уголос Віктор Леонідович і зізнається: “Найбільше не люблю обману…”
У цей приїзд нам хотілося поговорити з ним про знакові події і значимі досягнення ювіляра, але він, з притаманною йому скромністю, раз-по-раз повторював: “Хотілося б зробити більше… Я не кращий за інших…” І хоч “Волинська газета” всі ці роки постійно писала про Горохівську громаду, добрі справи міського голови, а подекуди і дуже складні рішення, мудрість і принциповість, державницьке мислення, хотілося деталізувати на 50-річчя добросправи. Втім, про це зміг дізнатися наш колега-журналіст, редактор “Горохівського вісника” Олег Дідик, інтерв’ю якого з ювіляром також подаємо у сьогоднішньому числі “Волинської газети”.
Думками із воїнами
Того дня було відчутно, що Віктор Леонідович думками з нашими воїнами. Кілька разів повторив: “Мені соромно, що я не воюю”.
– Хтось же має дбати й про громаду. А Ви ж ще стільки робите для фронту… – мовили на те. – Ось скільки військових шевронів у вас на столі. Так просто військові їх нікому не дають…
Та цей аргумент не розвіяв душевного сум’яття нашого співрозмовника.
– Шеврони з багатьох підрозділів, військових частин. Я неодноразово проїхав увесь фронт. Для мене вони дуже цінні. Ось 118 бригада, моя 95-та і багато-багато інших.
– З чим їздили до військових?
– Везли дрони, зарядні станції, все, чого вони потребували, на що дали запити. Все це закупляли і везули в конкретні військові підрозділи. Субвенції також передаємо. Важаю, що їхати до них – за честь. Коли там побуваєш, то розумієш, яка в них атмосфера. Там все чітко, правильно, вони знають, що роблять. Це тут – сумніви, якась брехня, підлість, там нічого подібного нема. Там є віра, що вони роблять все правильно. Є віра в Перемогу… Вони свідомі того, що захищають не тільки власні сім’ї, а всіх нас, всю нашу Україну. Там побувати – за честь! – наголошує. – Низький їм уклін за те, що вони роблять для нас, бо це основне. Зараз все має акцентуватися на тому, що сьогодні йде війна і хтось віддає життя, і ми не маємо права так просто нехтувати навіть хвилиною того спокою чи комфорту. Ми стараємося зараз робити акцент на підтримку людей, які працюють, потребують якоїсь допомоги, особливо ж – нашим воїнам, захисникам, їхнім сім’ям, рідним, близьким. Це дуже важливо. Ми спрямовуємо суттєві суми, щоб їх підтримати.
Бути гідним людської довіри
– Вікторе Леонідовичу, Ви дуже скромно про себе відгукуєтеся, але ж люди все бачать і стільки років довіряють Вам головну посаду в громаді. Отже є за що… Наскільки важливий для вас виборець, друзі, з якими працюєте?
– Кожен виборний посадовець повинен розуміти, я це завжди казав і буду казати, що без людей він ніхто. Ми шукаємо хороших, добрих, лояльних до себе людей. Насправді це хибний намір, бо лояльні до тебе люди можуть бути з тобою нещирі. Коли є хороша конструктивна критика, ти робиш якісь мудрі висновки, аналізуєш свої вчинки, розумієш, що нічого особливого не різнить тебе поміж людьми. Хіба тільки те, що люди тобі довірили, покладають на тебе якісь надії, обов’язки. І ти маєш розуміти, що на тобі безмежна відповідальність, бо тобі довіряють. Довіру важко заробити, але її дуже легко втратити. Тому й кажу, для мене кожна людина, кожен житель громади, всі, хто зі мною, – дуже важливі. Бо я розумію, якщо ти хочеш займати якусь посаду, повинен бути гідний її. І якщо ти хочеш бути серед людей, повинен бути гідний тих людей. І коли ти розумітимеш, що є люди, які набагато розумніші за тебе, у тебе буде все гаразд. Завжди казав і буду казати, навіть з точки зору посадовця, що дуже хотілося б, і так є, працювати з розумнішими за тебе людьми. З ними набагато простіше, легше. Ти знаєш, чого вони варті, і розумієш, що в тебе з ними може бути тільки нормально. Я ж відчуваю безмежну відповідальність перед кожним. Я розумію це, усвідомлюю, знаю. І буду завжди вдячний всім, хто мене підтримував, хто покладав на мене якісь надії, бо це правильно.
– На вашу долю випала можливість творити Україну, про яку мріяв Тарас Шевченко, яку хотіли б мати діди і прадіди…– розпитували ми. – Непрості і бурхливі роки становлення української Незалежності, політичних протистоянь, ковіду і великої війни…
– Прожиті роки пробігли швиденько. Раз і вже їх нема – тільки в спогадах і лишилися… Їх не так аж багато, щоб можна було про щось там говорити, підводити підсумки… Роки пробігли… – мовить, злегка посмутнівши. І тут же внутрішньо всміхнувся спогадам. – Можна по-різному судити про прожите. Були хороші часи, були і важкі. Але ті часи були підсильні нам… Ми могли вирішувати ті чи інші проблеми, допомогати тим, хто цього потребував… Щоб аж так сумно було за прожитим, сказати не можу. То були хороші роки. Завжди буду вдячний людям, які довіряли мені, давали можливість працювати на благо громади і її людей. Це велика відповідальність. А разом з тим і набутий досвід, втілення певних задумів, усвідомлення того, що ти така ж сама проста людина, яка повинна служити, допомагати і розуміти, що ти нічим не кращий за когось. Ти ніколи не маєш права казати, що хтось гірший чи не такий, маєш усвідомлювати, що для тебе всі одинакові і повинен робити все для того, щоб нікого ніколи не обманювати. Це найперше і фундаментальне.
Березневі іменинники родини
– Вікторе Леонідовичу, коли підходимо до знакових дат, згадуємо про тих, хто дав нам життя, виховував, навчав, підтримував. Кого згадуєте?
– На жаль, батька в мене не було. Мама Людмила Володимирівна виховувала нас трьох одна. У мене є ще старша сестра Валентина, яка пролживає у Мирному, і молодший брат Роман, якому 9 березня виповнилося 44 роки. До речі, у нашій родині багато березневих іменинників. У діда з бабою по маминій лінії було п’ятеро дочок. У трьох із них – Тамари, Катерини і моєї мами Людмили – дні народжень були 1 березня, у мого молодшого брата Романа – 9 березня, в мене – 10. На жаль, мама не дожила до мого ювілею. Вона дала нам життя, завжди підтримувала, допомагала, переживала за нас, як і кожна мама. Працювала у господарстві і дояркою, і різнорубочою. І ми з маленьких років їй намагались допомагати, чим могли. Багато чого було на моїх плачах. Доводилось все робити. Тобто, звичайно, згадуються ті рідні і близькі, які підтримували, допомагали з дитинства. Хороші, добрі люди, сусіди, знайомі, рідні, близькі. Моє життя складалося, як і в кожного. Шкільні друзі, вчителі, служба в армії, навчання у Горохівському сільськогосподарському технікумі, Львівській національній академії імені Степана Гжицького, відтак – Національній академії державного управління при Президентові України. Робота, сім’я. З дружиною Орисею Миколаївною виховуємо двох доньк: Іринці вже 25, вона здобула у Львові вищу освіту, зараз працює у Луцьку, молодша Вікторія ще навчається у школі…
– Щоб Ви хотіли порадити молодшим поколінням?
– Щоб ніхто нікого не обманував, бо на обмані далеко не заїдеш.
Основне – це ж чесність, відкритість, відвертість і розуміння, що все має бути по справедливості, порядно. Любі обставини мають будуватися на довірі.
І тому, перш за все, молодь повинна розуміти, що тільки з довірою можна буде йти по життю чесно і відкрито. І можна буде досягати любих вершин, бо для кожної людини досягнення якоїсь вершини має своє значення. Тобто, кожен бачить вершину в чомусь. Один хоче мати якісь посади, інший – бути заможним, ще хтось просто хоче бути чесною, доброю, порядною, розумною, мудрою людиною і до того йде. У кожного є своя мета… Для людини вершина – це щось особисте й індивідуальне. Хочу порадити кожному, хто собі вибирає якусь вершину, щоб вона була наповнена такими цінностями як доброта, мудрість, порядність, бажання прийти на допомогу, справжність.
Саме такі цінності, на моє переконання, мають бути в кожної людини, яка хоче досягти якихось вершин. Ким би і чим ти не був, які б посади не займав, потрібно бути хорошою, доброю людиною, бо доброта завжди є чеснотою.
…Покидаючи будинок міської ради, зустріли вчителя музичної школи Ігоря Каська.
– З головою разом працюємо в такому колективі, який називається «Миттєвості життя», – мовить Ігор Олександрович. – Від хороша людина, приділяє велику увагу місту, його благоустрою. А ще, крім того, опанував такий музичний інструмент як саксофон, грає з нами в ансамблі «Миттєвості життя». Дай йому, Боже, багато років життя.
Таких слів, попри свою скромність, у ці дні ювіляр почує багато.
Ось такі далеко неповні роздуми викликала наша зустріч з ювіляром на Шевченків день. Дивовижна скромність, людяність, інтелект.
Їхали вуличками затишного європейського містечка, на які заглядалось з з блакитної височіні золоте сонечко. Прийшла весна і в наш край. Прийде і Перемога. З такими людьми буде в нас гарне майбутнє.
Сергій ЦЮРИЦЬ.
Фото Віктора РАЙОВА та Горохівської міської ради.