Краєзнавець, дослідник та український патріот Олег Мосієвич цими днями поширив у соцмережах цікаву публікацію. Про те, які відділ Української Повстанської Армії бандерівського спрямування у березні 1943 року атакував і взяв штурмом окупований гітлерівцями Горохів. А ще шановний автор, із люб’язного дозволу якого «Волинська газета» наводить основні фрагменти цієї унікальної історії, розповів про особисте знайомство з командиром відділу УПА, який тоді воював із нацистами – Олексієм Брисем.
Отже, весна 1’943 року. УПА щойно зродилася на Волині. Східний фронт гримить далеко від наших теренів, і ще ніхто не знає, чим закінчиться Другам світова в Європі. А українські повстанці вже почали збройну боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу.
Як відбулося знайомство з головними героями та народилася ця розповідь, Олег Мосієвич написав так:
«Колона з п’яти комфортабельних «Ікарусів» помірним темпом рухалась з Луцька в напрямку міста Кобрина (Білорусь). У ній їхали ветерани УПА з західних областей України. Всі в одностроях і з провізією на три дні. Мета поїздки – зустріч комбатантів Військової округи (ВО) «Турів»: оперативно-стратегічного об’єднання частин Української Повстанської Армії у складі групи УПА-«Північ» на теренахї Луччини, Володимирщини, Ковельщини і Берестейщини (Кобрин-Берестя).
Організовував цю поїздку Мелетій Семенюк – Голова Волинського Крайового Братства вояків ОУН-УПА і мені полковника Клима Савура.
В одному з автобусів розмістився і «Кобзарик», який мав виступити перед «сябрами» зі своєю концертною програмою. Крім «кобзариків» в нашому автобусі були і з десяток комбатантів.
Зовсім для мене неочікувано, під час руху, чую від Мелетія Семенюка:
«Підходь і знайомся – Олексій Брись».
Присів поруч, і оскільки дорога була неблизька, то і часу для спілкування з «людиною-легендою» було вдосталь.
Хто ж він – Олексiй Брись. Курiнний УПА (Горохiвщина) ВО «Турів» 1943-1944 рр. на військові псевдо «Остап», «Аркас»?
Брись Олексій Семенович народився 15 грудня 1921 року в селянській родині в Рачині на Горохівщині. В рідному селі закінчив польську школу, згодом Горохівську польську гімназію №704. Атестат про середню освіту отримав вже при «перших совєтах». І відразу ж вступив на фельдшерський факультет Львівського медінституту, де і прилучився до діяльності Організації Українських Націоналістів бандерівського спрямування. Після першого курсу почалася війна (мається на увазі, етап Другої світової, напад гітлерівців на свого союзника ссср 22 червня 1941 року, – ред.), і він змушений був повернутися додому.
За німецької окупації працював викладачем фізкультури в Горохівській українській гімназії. Гімназистам дуже подобались ці уроки, на яких завжди підтягнутий красень навчав їх патріотичних пісень:
«Ми українські партизани,
Не знаємо, що таке страх,
Ми носимо бомби й нагани,
Вовками бродимо в лісах».
І це було ще задовго до збройної боротьби з німцями!
Після закриття німцями гімназії за завданням ОУН, оскільки добре знав німецьку мову, перейшов на роботу перекладача в місцевий «уряд праці» («арбайтсамт»). Там увійшов в довіру до начальниці цієї установи фройлян Урсули Тісс, сестри дружини горохівського гебітскомісара доктора Отто Гертера, і завдяки цьому допомагав багатьом уникнути вивезення на роботу до Німеччини.
Олексій Брись був дуже красивий, підтягнутий. Знав німецьку. Мав білого коня з сідлом, хромові чоботи. Німкеня фройлян Урсула Тісс була старша від нього, але так закохалася, що в свою відпустку возила його до Німеччини.
«Я мав 22 роки, був, казали, красивим. Фройлян Урсула Тісс взяла мене з собою до Німеччини у відпустку, обіцяла допомогти зі вступом до медінституту. Вимальовувались певні, хоч і дивовижні на той тривожний час, перспективи влаштувати своє особисте життя.
Та все пішло прахом, як, певне, й мало статися. Трапився зі мною випадок, який, напевне, рано чи пізно статися мусив. Іду я вулицею і бачу: мені назустріч біжить чоловік: ізз одягу наш селянин-українець, а за ним женеться гітлерівець і з розмаху б’є його києм. Як підбігли, я вирвав у гітлерівця кия, спробував заступитися за безпомічного. Навіть вхопив німця за грудки, і в надії на заступництво фройлян Тісс закричав, що бити людину – то недобре.
Тут з’явився ще один гітлерівець. Той був в жовтій формі СД. Вона, як і гестапо, викликала в нас, українців, жах. Але відступати мені не було як, тим більше, що цього гітлерівця я бачив у фройлян Тісс. Тож і його наївно запитав, чи таки можна отак бити людину. Між тим, ображений моєю зухвалістю гітлерівець забрав у мене з рук кия, двічі ударив ним по голові і мене. Тоді я вирвав у нього з рук кия знову і потягнув ним його самого. Побачивши, що другий німець не збирається стати на мій бік, а перший нащупує кобуру пістолета, я кинув кия і побіг вулицею. Куди? Звичайно ж, до «арбайтсамту», до фройлян Урсули Тісс. Але її не було, бо пішла в місто. Розповів про інцидент співробітникам-українцям. Ті порадили: «Тікай, від гітлерівців добра не жди».
Батьківську хату в Рачині німці оточили. Всю сім’ю взяли під арешт. Німці оголосили мене в розшук. Пообіцяли десять тисяч райхсмарок грішми тому, хто доставить у горохівський гібітскомісаріат Брися Олексія Семеновича живим чи мертвим. Але зрадника не знайшлося».
Тож спочатку Олексій Брись змушений був переховуватися в родичів та в членів ОУН. Але наростання гітлерівського терору, вивезення молоді до Німеччини, підштовхнуло місцевих націоналістів до збройного супротиву проти окупантів. Молодь йшла до лісу, де гуртувалася у збройні загони. Керівництво ОУН дало цим загонам назву Українська Повстанська Армія. Горохівщина активно включилась в цей процес, і перший збройний відділ Олексія Брися восени 1942 року був сформований.
Проходили вишколи і здобуття зброї в дрібних боях. Так тривало до березня 1943 року.
І нарешті відбувся штурм Горохова. Про цей епізод бойової роботи Олексія Брися горохівчанин Олег Мосієвич зазначає такими фактами:
«План штурму міста розроблявся в штабі округи і був добре підготовлений повстанцями. Відділи «Остапа» (Олексія Брися) і «Стрільця» (П. Риська) чисельністю щонайменше 300 людей повинні були паралізувати і знешкодити основні комунікації ворога.
Вночі 21 березня 1943 року повстанські загони напали на місто. Сигналом для наступу був церковний дзвін, що пролунав від церкви. Наступ українські партизани почали зі сторони сіл Цегів та Рачин. Вибухи гранат, безкінечна стрілянина, зойки і крики злились воєдино.
Захопивши декілька установ, розігнали жандармерію. Гебітскомісаріат, інші окупаційні та каральні установи, повстанці взяли в облогу кілька об’єктів. Найспекотніший бій був біля гебітскомісаріату, де німці люто оборонялися.
Втрати живої сили противника становили 47 вбитих, бiльше сотнi поранених. Під час бою в Грабині загинуло 8 повстанців. Серед полеглих був і гімназист Олексій Єженицький із села Цегів.
Увесь загін «української допоміжної поліції» Горохова перейшов на бік повстанців. Коли почало світати, українські партизани змушені були покинути місто, адже німці по рації викликали допомогу з Луцька. З собою воїни УПА прихопили трофейну зброю, друкарські машинки, папір, медикаменти. Повстанці тоді звільнили заарештованих, у млині завантажили на підводи борошно. На стінах будинків вони залишили написи: «Смерть Гітлеру! Смерть Сталіну!».
Окупанти кинулися навздогін. Але гараж з автомобілями був заблокований механіком Олександром Янюком, тому погоня не вдалася. Розлючені гітлерівці як вияв помсти розстріляли майже всю сім’ю Янюків.
А німецька допомога з Луцька, рухаючись на бронемашинах, несамовито стріляла по всіх людях, які потрапляли на очі.
Німці такої зухвалості повстанців явно не сподівалися. Вони оскаженіли. Відразу ж гебітскомісар видав наказ такого змісту: у Горохові і районі більше, як двом українцям, на вулицях і площах не збиратися. Здати всі радіоприймачі, велосипеди. Кіньми їздити не можна. Вводиться комендантська година. За порушення наказу – смертна кара через розстріл.
Дійсно, розправи довго чекати не довелось, і вже на Вербну неділю було вбито в Горохові 11 безневинних жителів с. Скобелка.
Після цього показового розстрілу в гебітскомісаріаті збільшилося число каральних підрозділів: зросли служба безпеки, жандармерія, привезли польський поліцейський відділ – поляків зі Шльонська. Місто було повне карателів. І тоді ж в березні-квітні 1943 року вся українська поліція зі зброєю пішла в ліс, в УПА».
Шановний автор виклав ще кілька епізодів ефективних бойових дій курінного Олексія Брися з гітлерівськими окупантами, і це стане темою наступних розповідей.
Підготував
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото Олега МОСІЄВИЧА, Богдана ГОНЧАРУКА, з відкритих джерел та архівів: дослідження про діяльність ОУН та УПА на Горохівщині; невідомий відділ вояків УПА; виступ Мелетія Семенюка на Театральному майдані Луцька; Олексій Брись у молоді роки; поштова листівка міжвоєнного Горохова; легендарний повстанець у зрілому віці; гітлерівська листівка з закликом до українців Горохівщини припинити опір окупантам; у центрі міста в наш час.
Від редакції. Радянський окупаційний режим жорстоко розправився з українськими повстанцями. Мелетій Семенюк і Олексій Брись були заарештовані каральними органами ссср та засуджені на тривалі терміни позбавлення волі (Мелетій Федорович неодноразово), але зуміли вистояти навіть у катівнях ГУЛАГу та повернутися до розбудови Незалежної України.