Всіх підряд, хто уникає призову за мобілізацією, записувати у вороги держави не можна. Часом у людини складаються особливі життєві обставини, а хтось не витягне в армії в силу банально фізичної слабкості. Наприклад, придатна людина, хоч обмежена – служити ніби може. А по-факту від бронежилета навпіл зложиться, не пробіжить і 10 метрів. Та зраз не про них.
Поговоримо про особливу суспільну групу ідейних ухилянтів, яка сформувалася десь на четвертий рік війни і стала дуже помітною в інформаційному просторі.
Наскільки вона чисельна – питання відкрите. Статистики точної немає навіть по СЗЧ. Але проблема в тому, що ця суспільна групка є дуже криклива і помітна у соцмережах.
Ворожі спецслужби явно спонсорують і розкручують рейтингових блогерів, які пропагують ухилянство, дезертирство, «пацифізм» (ідея засудження будь-якого насильства і будь-якої війни, в тому числі оборонної або національно-визвольної). Тут же даються детальні інструкції протидії ТЦК та СП, втечі з армії, незаконного переходу кордону.
Добратися до феесбешних блогерів, які «гадять» в інтернеті, ховаючись у благополучних західних країнах – важко. Не все так просто в інформаційній війні…
Але цей шум стає в рази сильнішим завдяки «корисним ідіотам» із числа наших співгромадян, які «ллють воду» на цей антиукраїнський «млин».
Випадки невмотивованого застосування сили в процесі мобілізації до громадян трапляється, і їх треба розслідувати. Суспільний резонанс сприяє цьому, але далеко не в кожному випадку мобілізований є безневинною жертвою, а ТЦК та СП виступає в ролі «дияволів».
Зрештою, хто правий, хто винуватий – повинно встановити службове розслідування, або й слідство. Цьому сприяє також офіс уповноваженого із прав людини. Він гостро реагує на подібні речі, адже за свою діяльність звітується перед європейськими партнерами.
Водночас, в інформаційному просторі маємо стабільне виставляння «тецекашників» абсолютним злом, схвалення масових бійок з військовослужбовцями та поліцейськими з груп оповіщення, виправдання кожного ухилянта і навіть убивць військовослужбовців, підбурювання до СЗЧ.
Це є не лише однобоким підходом до складної та болючої проблеми, а й різновидом антидержавної діяльності в інформаційному просторі.
Так само й практична організація нападів, масових бійок з ТЦК та СП і поліцією є нічим іншим як організацією безладу, дестабілізацією ситуації, підривом обороноздатності країни в тилу.
Так-так, ні більше – ні менше. І це не просто висловлення своєї думки в демократичній країні, не реалізація права на публічний протест, як декому здається. Це – підбурення до анархії і заворушень в тилу, де-факто тилова диверсія.
Здається – це поодинокі локальні випадки, які не впливають на стійкість Сил оборони в цілому. Але разом вони зливаються, ніби маленькі струмки, в один потік і підривають обороноздатність країни.
Як наслідок – частина громадян не бачить смислу продовжувати боротьбу і принципово не хоче долучатися до загальнонаціональної війни за виживання. Вони перетворюються на аналог «ватників» чи «ждунів», тільки в українській етнічній обгортці.
В умовах важкої боротьби за виживання не лише держави, а й національної ідентичності загалом, наше суспільство стоїть у таких жорстких рамках, що між деякими протилежними поглядами суспільних груп не може бути мирного співіснування.
Державницькі й антидержавницькі погляди не можуть мирно співіснувати в народі, який бореться за виживання. Це історично-доведена аксіома.
Народ, який толерує ідеї, направлені на розклад його із середини, на послаблення його оборонного потенціалу – програє боротьбу і зникне з карти світу. Це супроводжуватиметься мільйонними жертвами й трагедіями, що, знов-таки, доведено історією.
За таких умов носіями взаємовиключних думок є дві умовні суспільні групи, на які поділився наш народ.
З одного боку – активне середовище громадян, реально залучених до оборони країни та члени їхніх сімей (військові, волонтери, медики, рятувальники, працівники інших сфер, котрі не дають країні впасти у прірву).
З іншого боку – умовне середовище егоїстів, думаючих лише про власне виживання і благополуччя за будь-яку ціну, ігноруючих державні інтереси. Такі люди й ведуть активну кампанію проти мобілізації.
Їм байдуже, що не жертвуючи частку власного благополуччя для державного інтересу, не можливо забезпечити перемогу і виживання цієї держави. Більше того йдеться не лише про виживання держави як бюрократичної структури. Йдеться про виживання української нації як-такої.
На п’ятому році війни бачимо, що дві вищевказані суспільні групи, кожну з яких об’єднують свої погляди й переконання, все-більше віддаляються одна від одної. Вони не розуміють і не можуть розуміти одні одних, бо в кожної з цих груп своя правда і своє бачення реальності.
Вони вже не можуть вести між собою дискусію, як у мирному демократичному суспільстві. Вірніше, дискусії ведуться, але призвести до конструктиву вони не можуть, бо одні є державниками, а інші де-факто антидержавниками, хоч часто прикриваються благими ідеями прав людини.
І коли антидержавні ідеї виходять за рамки допустимої дискусії – вони повинні присікатися всіма можливими засобами. Того вимагають складні обставини, бо якщо програємо цю війну, то українську націю знищать, а історія з мільйонами жертв повториться.
Сергій КІЧИЙ,
військовослужбовець ДПСУ за мобілізацією.
Ілюстративне фото порталу «Арміяінформ».