Особливості російсько-української війни на берегах Туманного Альбіону.
Повномасштабне вторгнення російських окупантів триває вже п’ятий рік. Але наснага українців у Сполученому королівстві Великої Британії і Північної Ірландії не вичерпуєься. На різноманітних локаціях вони регулярно проводять масові публічні акції, щоб увага світової спільноти до найбільшої на континенті після Другої світової війни не згасала. Що викликає захоплення, а що навіває сум?
Лондон – гігантське місто. Географія маршрутів тут вибудувана таким чином, що без громадського транспорту фактично не обійтися. На першому місці – метро з великою кількістю напрямків, у порівнянні з яким київський метрополітен – це як немовля і зріла людина. Ефективні двоповерхові автобуси – також ніхто не скасовував, вони сумлінно виконують свою роботу навіть у найвіддаленіших куточках цього мегаполісу.
Легендарний лондонський Біг Бен і класичні червоні двоповерхові автобуси.
До речі: водій метро отримує на рік 70 тисяч фунтів стерлінгів і має 50 діб відпустки. А його колега за кермом автобуса – 35 тис. Помножте цей заробіток на офіційний курс валюти щодо гривні, і зрозумієте вагомість цієї роботи: 1 фунт стерлінгів – щонайменше 59 грн 39 коп.!
Щоб дістатися на український мітинг в центрі Лондона – спочатку потрібно їхати автобусом. Саме там серед інших пасажирів і чується український голос жінки пенсійного віку, яка розмовляє телефоном із незнайомою абоненткою.
Одна зі станцій метро.
Коли вийшли біля станції метрополітену, розговорилися. Це наша землячка з Любешівщини. Пані Ліза (ім’я з етичних міркувань змінене) вже тут тривалий час, адаптувалася, оскільки живе поміж численних родичів та знайомих. 65-річна жінка дуже комунікабельна, тож за якийсь час дізнаємося чимало цікавих деталей. Вони важливі, щоб зрозуміти, якою різношерстною є українська діаспора в Об’єднаному королівстві Великої Британії і Північної Ірландії.
В Лондоні живе від початку Великої війни. Тут у неї не тільки племінниця, а й інші родичі. Приміром, демобілізувавшись із ЗСУ через сімейні обставини, приїхав племінник. І – влаштувався на роботу водієм до… російської мережі магазинів. Пані Ліза в цьому нічого поганого не вбачає, адже переконана, що «британські росіяни» ненавидять свого владіміра путіна чи не більше, ніж українці. В цьому наша землячка переконана ще й тому, що товаришує з літньою росіянкою, яка перебралася в Лондон із мокви. Та, мовляв, теж проти кремлівського режиму.
Ділиться іншою радісною новиною: дуже довго вважався зниклим безвісти, і раптом повернувся з російського полону ще один її родич. До неволі молодий чоловік важив понад 100 кг, повернувся, схуднувши від голоду в катівнях на 40 кг… Чи залишиться він на Волині, чи також приїде в Лондон, вона ще не знає. А що законне право на демобілізацію після звільнення з полону такий військовослужбовець має, пані Лізі це підтвердив.
Ну і ще один штрих, зазвичай притаманний більшості волинян із Полісся в прикордонні з Білоруссю: навіть тут, у Лондоні, де чимало українських православних церков, пані Ліза ходить у… російську православну церкву, яку вважає не тільки єдиноканонічною, а й прогресивною. Мовляв, одне зло в рпц – це «патріарх кірілл», якого духовною особою вважати не можна, але терпіти треба, то він же ж «патріарх»!
Часу переконувати землячку з Любешівщини в хибності її тих чи інших переконань було мало, але він був використаний, як то кажуть, за призначенням. Щоправда, когось у віці 65 років у чому переконати, погодьтеся, фактично неможливо.
Власне, оця роздрібленість та різновекторність притаманна фактично всім українським громадським організаціям, які функціонують у Лондоні загалом та на Острові зокрема. Їх багато, вони всі різні, дуже часто між собою взагалі не контактують, а інколи навіть ворогують.
Дивуватися? Не варто. Бо і понад 100 років тому для українства ці процеси були визначальними. Після краху УНР чимало наших достойників емігрували, і навіть там, на чужині, представники еміграційного уряду, петлюрівці та гетьманівці між собою спільної мови, володіючи українською, не знаходили. Як згодом і бандерівці, мельниківці та бульбівці…
Пояснити це можна просто: вони не мали за спиною потужної країни, яка могла б стати об’єднавчою основою для всіх. Але Україна в нинішньому статусі існує з 24 серпня 1991 року, і за цей час державні мужі різних епох повинні були б запровадити потужний механізм ефективної взаємодії з закордонними українцями, а не тільки використовувати їх для збору чергової гуманітарної допомоги…
Споруда українського консульства в Лондоні.
Власне, це глобальна проблема, яку однією публікацією не вирішиш. Але що органи вітчизняної влади повинні посилити співпрацю з діаспорою, то це очевидний факт. І перебування на черговому українському мітингу та запланована на початок травня антиукраїнська акція російських та британських ворогів нашої держави це підтверджують.
І ось станція метро «Вестмінстер». Прямо на виході – натовпи туристів, які безперервно фотографують легендарний Біг Бен. В цьому урядовому кварталі британської столиці на всіх найвизначніших будівлях – українські прапори. В тому числі і на споруді міністерства оборони, біля якої цього квітневого дня пообіді відбулося одразу два мітинги.
В’їзд до резиденції британського уряду.
Буквально навпроти резиденції Кабінету Міністрів на Даунінг стріт, куди стороннім вхід заборонений, але куди кортеж із Президентом України Володимиром Зеленським в’їжджає через головні ворота.
Більший за кількістю людей і під суворим наглядом поліції проводить іранська опозиція, яка закликає США та Ізраїль нарешті покінчити з тоталітарним і репресивним режимом аятол та повернути до влади спадкоємного шаха Резу Пехлаві.
Іранська опозиція вимагає ліквідації режиму аятол.
Поруч – українці, які представляють громадські організації «Лондон Євромайдан», «Підтримай Україну!» і «Британсько-українська допомога». Або й просто пересічні наші співгромадяни, які ні в які об’єднання не вступили. Видно подружні пари: найбільш екзотична – жінка-українка та темношкірий чоловік із Африканського континенту з синьо-жовтим стягом у руках.
А ще вирізняється жінка з білоруським прапором. Ця Святлана, ходить до українців регулярно, бо інші «сябри» громадською активністю навіть в еміграції не вирізняються…
Ятка з українськими сувенірами.
Неподалік – пересувний пункт для торгівлі сувенірами, серед яких навіть наші сірники в традиційних паперових коробочках.
Незнайомій людині, навіть із посвідченням українського журналіста, люди відкриваються неохоче. Прізвищ не називають. І це можна зрозуміти: п’ята колона рашистів не байдикує навіть на берегах Туманного Альбіону…
За спинами цих співорганізаторів антиукраїнських акцій стоять російські спецслужби.
Чергове свідчення – антиукраїнська провокація, яку «болотяні агенти» спільно з місцевими ортодоксами запланували провести 2 травня біля споруди українського посольства: будуть виливати помиї брехні щодо загибелі в 2014 році в Одесі групи російських бойовиків, яких підпалили в будівлі профспілок на Марсовому полі українські футбольні ультрас. Або вони взагалі самоліквідувалися, як багато окупантів на фронті під час безвихідних ситуацій.
Учасники і співорганізатори.
Тому з незнайомцями британські українці обережні. Наприклад, молода жінка, яка тримала в руках синьо-жовтий стяг, лише розповіла: раніше мітинги проводилися ледь не щодня. Згодом – тричі на тиждень. Від 24 лютого 2026 року – щонеділі. Чому? Причини очевидні: війна триває надто довго, і в українських емігрантів накопичилася психологічна втома. По-друге, і британці вже звикли до цієї проблеми, а все нові світові кризи відвертають увагу на актуальніші теми. Наразі, наприклад, спецоперація США та Ізраїлю проти фундаменталістського режиму в Ірані.
На урядовою будівлею – синьо-жовтий стяг.
До речі, процедура отримання дозволів на подібні публічні акції в Великій Британії, набагато простіша, ніж в Україні. Організатори за тиждень до зібрання письмово повідомили відповідну поліцейську дільницю про час і місце зібрання та орієнтовну кількість учасників. Як каже Михайло з Тернопільщини, який опікується оргзаходами та безпекою, попередньо визначили число до 50 людей, і дійсність підтвердила очікування: більше не прийшло.
Українські мітингарі.
Лондонські правоохоронці, до речі, вже звикли до «української присутності», тому фактично за подіями тут не спостерігають. Уся увага прикута до іранців. Їх більше, вони емоційніші.
Але українці продовжують виходити на мітинги, і, принагідно, знаходячи спільну мову з іншими народами, які прагнуть позбавитися московського ярма: тож чимало іранців підходили до наших співвітчизників і запевняли, що москва – це наше спільне зло, котре потрібно подолати.
Наші невтомні співвітчизники вміють і брати участь в інших масових акціях: наприклад, 26 квітня в британській столиці знову Лондонський міжнародний марафон, де і українці вийдуть на старт, можливо, навіть представники ЗСУ, і збиратимуть чергову гуманітарну допомогу для всіх складових Сил безпеки та оборони.
Патріотична атрибутика та справедливі вимоги потребують нових невтомних рук.
Щодо росіян, то вони зазвичай не наважуються здійснювати якусь активну протидію українським зібранням. Чи то бояться британської поліції, чи вже не підтримують путінську хунту? Але зовсім вони не роззброїлися. Тому навіть у Лондоні в публічних місцях потрібно бути обережними. І ніхто не дивується, коли, наприклад, бачить Надзвичайного і Повноважного Посла України генерала Валерія Залужного в супроводі потужної охорони: війна триває, ворог не дрімає…
Володимир ДАНИЛЮК.
Фото автора та з відкритих джерел.