Нещодавно виповнилося 72 роки Кенгірського повстання. Це був найбільший факт масового спротиву політичних в’язнів сталінського ГУЛАГу, який карателі втопили в крові. І серед мужніх борців був волинський священик і бандерівець Омелян Суничук. Але навіть у Незалежній Україні червоні судді не знайшли підстав для реабілітації. Він, важко хворіючи, дожив свій вік на Полтавщині. Не визнаний, невідомий. Але – нескорений. Українець, православний священик і повстанець…
Автор ФБ-сторінки «Історія УАПЦ» Андрій Ковальов, посилаючись на дослідження Лесі Бондарук і Володимира Борщевича, розповів про унікальну долю непересічного волинянина Омеляна Суничука.
Омелян Силович народився у с. Більче Дубенського повіту на той час Волинського воєводства Другої Речі Посполитої 1 травня 1923 р. у селянській родині.
Мати Ксенія – селянка, батько Сила – колишній офіцер російської царської армії часів Першої світової війни. У сім’ї виховували троє дітей – старший Володимир із 1921 року, а молодша Ольга народилася у 1930-му.
Початкову освіту майбутні отець здобув у рідному селі, згодом продовжував навчання у школі в Радомишлі. Десятирічку довелося закінчувати в м. Луцьку у 1941 році. У цей час він став членом Організації Українських Націоналістів бандерівського спрямування, яка вела боротьбу за створення Української Самостійної Соборної Держави.
Зрозуміло, що патріотичний юнак знав про розстріл комуністами і енкаведистами в’язнів Луцької тюрми 23 червня 1941 р. і, вочевидь, був присутнім на масовому похованні жертв москви, яке відбулося 30 червня.
А ще Омелян Суничук став свідком, як гітлерівці знищували євреїв з луцького гетто:
«В Луцьку було 28 тисяч євреїв, 23 тисячі розстріляли. Їх вивозили десь близько 8 кілометрів за Гнідавою, і там розстрілювали у великих ямах. Сам не бачив, але бачив, як вели їх. Чоловіки середнього віку зібралися і кинулися на конвой, який їх оточував. Частково їх постріляли, але багатьом вдалося втекти».
За гітлерівської окупації Омелян Суничук навчався на Пастирсько-богословських курсах Української Автокефальної Православної Церкви при Свято-Троїцькому соборі у Луцьку, які заснував владика Полікарп (Сікорський) – тимчасовий адміністратор Української Автокефальної Православної Церкви на визволених землях України.
Коли нацисти почали вивозити українську молодь на роботу в рейх, протоієрей УАПЦ Микола Малюжинський довідувався через знайомих про можливі облави й попереджував семінаристів. Не раз їм доводилося втікати під час навчання до річки Стир… Німці почали слідкувати за отцем Миколою Малюжиським і після провокації совєцького терориста ніколая кузнєцова, у липні отця німці заарештували і розстріляли. Тіло мученика німці спалили.
Слід нагадати: кадровий співробітник нкгб ссср ніколай кузнєцов діяв у складі спецзагону чекістів під командуванням полковника держбезпеки дмітрія мєдвєдєва. Лігво червоних карателів знаходилося в цуманському урочищі Лопатень між с. Берестяне і Журавичі.
ніколай кузнєцов під виглядом офіцера вермахту пауля зіберта, в основному, в Рівному не тільки займався шпигунською діяльністю, але й тероризмом. Під час одного з атенатів він викинув біля трупа жертви портмоне, куди заздалегідь було вкладені документи, що могли навести гестапівців на представників ОУН і УПА, запідозривши саме українських націоналістів у цьому вбивстві. Розрахунок московських провокаторів справдився: гітлерівці здійснили масові репресії, десятки українців було розстріляно в тюрмах Луцька, Рівного та інших міст. Микола Малюжинський став однією з цих незліченних жертв…
У жовтні 1942 року Омелян Суничук повернувся в рідне Більче, допомагав батькам по господарству. Саме в цей період активно формувалися перші відділи Української Повстанської Армії для боротьби з окупантами. Друзями Омеляна були брати Дмитро і Микола Казвани з сусіднього села Охматків Демидівського району. Вони пішли в УПА.
Під час одного із боїв у передвеликодню суботу 1944 р. енкаведисти оточили загін Української Повстанчої Армії, у лавах якого перебував Омелян Суничук. Після жорстокого бою повстанців залишилося небагато. Наш герой отримав наскрізне поранення правої ноги, а ліву зачепило уламком. Після цього командир наказав Омелянові Суничукові вийти з підпілля і легалізуватися.
У 1944 р. він одружується із Леонідою Никончук, а 8 червня єпископ Курський Пітірім (Свірідов) висвятив його в диякони. На початку серпня того ж року єпископ Крем’янецький Іов (Кресович) рукоположив диякона Омеляна Суничука в ієреї. Передбачалося, що отець Омелян служитиме у селі Охматків Демидівського району. Однак, вже 6 серпня владика видає наказ про відрядження священика на тиждень у Більче. Отець в автобіографії зазначав, що не зміг прийняти парафію через загрозу власному життю… Надто багато люей в рідному селі знали, що він воював в УПА…
Протягом жовтня 1945 і до середини грудня 1946 року отець трудився у клірі Луцького собору. Напевно, у цей час українські підпільники поновили зв’язок iз ним.
Совєцькі карателі часто викликали отця Омеляна на допити. Як неблагодійного. А повстанці доручили передавати НКВДистам дезінформацію, видаючи її за правдоподібну.
Після служби у штаті собору отця переміщають у Затурці на той час одноіменного району.
На початку 1949 р. єпархіальна влада призначила отця Омеляна настоятелем храму у с. Пірванче на Горохівщині.
Уповноважений у справах Російської церкви у Волинській області, кадровий чекіст міхаіл діденко у своїх звітах неодноразово називав отця «політичним керівником крайового проводу українських націоналістів». Сам Омелян Суничук згадував, що становище погіршилося після того, як здався окупантам один із командирів українського підпілля на Волині. Він знав про працю священика на користь українського руху опору… І зрадив багатьох патріотів… Тож 1 квітня 1949 р. Омеляна Силовича заарештували. Сталінський режим засудив його за статтями 54-1а, 54-10 та 54-11 совєцького Кримінального кодексу на 25 років каторги.
«У внутрішній тюрмі дуже били, – згадував о. Омелян, – підвішували за руки, саджали в карцер, я просив у Бога смерті…»
У публікації зазначається, що наприкінці 1949 р. українського душпастиря привезли в Екібастузького концтабору. Щоб священик не міг духовно підтримувати каторжан, його на православні свята навіть ізольовували до карцеру. Але отець Омелян продовжував на каторзі своє пастирське служіння. За це його перевели з концтабору Екібастуза до «Стєплагу» у Кенгірі в Казахстані. У 1954 р., уже після смерті іосіфа сталіна та масової амністії для кримінальних злочинців, у цьому концтаборі в’язні підняли повстання, протестуючи проти свавілля адміністрації, вимагаючи звільнення. Протягом сорока днів, з 16 травня по 26 червня, каторжани, серед яких 47% були українцями, не тільки контролювали табір, але й налагодили його оборону. Лише за допомогою танків та автоматників режим придушив повстання, втопивши його у крові.
Отець Омелян Суничук став одним з лідерів Кенгірського повстання. Він брав активну участь у підготовці та проведенні повстання, входив до його керівних структур. За це він заплатив вибитими зубами, поламаними ребрами. Термін ув’язнення отцеві продовжили на рік.
У червні 1956 р. справу Омеляна Суничука переглянути, і термін ув’язнення скоротили. Після 21 липня настало довгоочікуване звільнення. Та повернутися додому не дозволили. Відправили на поселення у далекосхідний Хабаровський край рф на острів Бандарина. Через два тижні він довідався, що є дозвіл повернутися додому, але не було на це грошей. Земляки, які й там підтримували один одного, спільно зібрали Омелянові Силовичу кошти на квиток до Луцька. А це – понад 11 тис. кілометрів дороги залізницею!
Коли нарешті він дістався до Луцька, його відразу викликали у КГБ і наказали за 24 години залишити Україну. Довелося працювати у рудниках і на шахтах на Сході.
А 1958 р. за наказом спецслужб отцеві влаштували «нещасний випадок» – обвал породи у шахті. Ніхто не вірив, що він виживе, особливо не хотіли у це вірити у КГБ. Але отець щиро молився, і залишився живий, хоча назавжди став інвалідом другої групи. Особливо серйозних пошкоджень зазнав головний мозок, що спричинило часткову втрату пам’яті.
За деякою інформацією, у 80-х роках Омелян Суничук із дружиною переїхали у місто Комсомольськ (нині – Горішні Плавні) Полтавської області. Тут їм купили квартиру їхні донька і зять.
За іншими даними, аж до 1997 року отець Омелян мешкав у Джезказгані (Казахстан) неподалік того самого Кенгірського концтабору. У 1997 р. переїхав в Україну. Тоді ж подав прохання про реабілітацію до СБУ. Відповідь українських силовиків була такою:
«Омелян Силович! Повідомляємо, що постановою президії Волинського обласного суду № 44-к-134 від 20 квітня 1995 року, керуючись ст. ст. 2,7 Закону України від 17 квітня 1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», Ви визнані засудженим обгрунтовано і реабілітації не підлягаете. Підстава: арх. крим. справа № 8997. Заст. начальника управління СБУ у Волинській області П. І. Житар [підпис). 12 лютого 1998 року. № С-6».
У цьому сегменті слід зауважити: генерал-майор Петро Житар із 1994 р. був не заступником, а начальником УСБУ у Волинській області. Петро Іванович згодом перевівся на службу в іншу область, після відставки зайнявся активною патріотичною та краєзнавчою роботою. Але в тому старому листі слово «шановний» у зверненні до Омеляна Суничука не використав…
А от чим керувалися судді, які відмовили Омелянові Суничуку в реабілітації, оголошуючи своє рішення «іменем України», за яку він усе своє життя молився і боровся?
Важко хворіючи, він дожив свій вік на Полтавщині. Не визнаний, невідомий. Але – нескорений. Українець, православний священик і повстанець…
На жаль, фактично нічого знають про нього на рідній Волині й досі.
Підготував
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото «Радіо Свобода», інформресурсу «Історія УАПЦ», порталу «Безсмертний барак» та з архіву: патріотичний малюнок головного художника УПА Ніла Хасевича; таким був Омелян Суничук; похорон сталінських жертв Луцької тюрми, червень 1941 р.; ніколай кузнєцов (пауль зіберт) у центрі з німцями та поляками; церква Святої Параскеви в смт Затурці; радянський концтабір «Стєплаг»; гірник у шахтному забої добуває вугілля.