В ході постійних мобілізаційних скандалів та суперечок про нові норми бронювання поза активною увагою в медіапросторі залишаються 2 цікаві суспільні групи: ув’язнені чоловіки та депутати місцевих рад. Сьогодні поговоримо про майже 10 потенційно бойових бригад, які відлежуються на нарах у безпеці.
Законодавчі зміни, запроваджені Кабміном і Верховною Радою у першій половині 2026 року, обійшли увагою ці дві категорії. Вони й надалі не підлягають мобілізації та можуть спокійно існувати своїм життям за спинами тих, хто втрачає життя і здоров’я на передовій, або захищає понад півтори тисячі кілометрів кордону з ворожими сусідами – Білорусією та Придністров’ям.
І виникають питання: «А за які такі заслуги вони мають цю безстрокову бронь?», «Чому замість них вакансії у війську знову і знову мають заповнювати бусифіковані роботяги?».
У бажанні знайти справедливість, увагу привертають не лише ці суспільні групи. Просто про них забувають аналітики, блогери, інтернет-активісти та різні «борці за правду». Бо широкий загал краще чіпляє бронь «ментів» і прокурорів, але то трохи інша тема, про яку багато говориться. А от про мобілізацію «зеків» і місцевих «депів» говориться мало.
Тож почнемо із категорії засуджених.
Повномасштабна російсько-українська війна розвіяла західну концепцію малочисельних, добре озброєних, добровільно набраних професійних армій. Вони ефективні лише в локальних конфліктах та у протиборстві з чисельними, але технологічно-відсталими противниками.
У нашому ж випадку потрібна і професійна, і добре озброєна, і масова армія, що робить необхідною примусову мобілізацію. Вся масова армія професійною бути не може, але кожен у ній виконує свої певні функції. Не дарма захист Батьківщини є конституційно-визначеним обов’язком громадян. Всіх громадян! Там не виписані ніякі категорії «особливо цінних» громадян, які повинні сидіти в тилу. Тому без мобілізації держава не виживе.
Тож потреба в людях стоїть гостро, так само як і питання справедливої «броні». Під неї повинні підпадати особи, важливі для функціонування державного механізму, економіки, інфраструктури, без яких не втримається тил. Також критично важлива функція – догляд за хворими людьми, котрі цього потребують. Чи виховання трьох і більше дітей – важливо в умовах нинішньої депопуляції нашого народу.
А які критично важливі функції виконують ті, хто щось вкрав, когось покалічив, убив і відбуває покарання? Відповідь очевидна. Крім того, вони не заробляють там коштів на своє утримання, працюють далеко не всі і не в обов’язковому порядку, сидячи на нещасному «дірявому» бюджеті України. До Сил оборони залучаються виключно добровільно! І щоб їх охороняти, також побтрібно чимало військовослужбовців… Така ось «справедливість».
За даними Google, станом на 2026 рік тюремні строки в Україні відбувають понад 20 тис. чоловіків. Це мізерно мало на фоні тих 2-х мільйонів, хто є у розшуку за порушення правил військового обліку станом на середину 2026 року. Такі дані дає Google, спираючись на нещодавній аудит Міністерства Оборони, озвучений ще міністром Михайлом Федоровим. Але з такими цифрами ще треба розібратися, бо багато хто там числиться помилково. Постійно виникають казуси, коли люди мають «бронь», а їх затримує ТЦК та СП, бо числяться в розшуку. Або шукають по хатах тих, хто давно служить в Силах оборони.
Щодо засуджених же – все просто: вони та їх особові справи на місці, вони готові до ВЛК, про кожного ясно, чи може служити, чи ні.
Кожен діючий солдат чи офіцер Сил оборони вам скаже, наскільки важливим для підрозділу є кожне відділення в десяток людей. А тут готові тисячі потенційних новобранців навіть за мінусом непридатних і тих, хто втече.
Але цей людський резерв не задіяний завдяки законодавчо втіленому стереотипу, що засудженим не можна давати в руки зброю, бо зросте рівень злочинності у військах і у прифронтових регіонах, а деякі підрозділи деградують.
Цей стереотип минулого мирного часу давно спростований реаліями війни, в яких багато підрозділів досить ефективно використовує колишніх в’язнів. Вже напрацьовані дієві методики їхнього бойового навчання і морально-психологічного перевиховання. Тисячі добровольців із українських в’язниць стали іншими на фронті й принесли велику користь державі.
Та час добровольців минув не лише «на гражданці», а й у тюрмах. Майже всі добровольці пішли. Фронт поповняє мобілізація, і ще одна заброньована категорія у понад 20000 ув’язнених зменшує її ефективність і нівелює справедливість.
Це не применшує гостроти інших питань про справедливість призову. Але проблеми війни і здійснення тої ж справедливості вимагають перегляду законодавства про звільнення від військового обов’язку не за заслуги, а за злочини.
Мало того: багато хто з військовослужбовців, здійснивши СЗЧ, йде на явні кримінальні злочини, щоб отримати термін позбавлення волі і з колонії гарантовано не повернутися на фронт, а вціліти за чужими спинами і колись «вийти на свободу з чистою совістю»!
Але ж не може бути так, що одні пересидять війну у тюрмах (а це вже, до речі не ті жахливі радянські тюрми, про які знято сотні фільмів і складено тисячі пісень блатного шансону) і вийдуть на волю радуватися життю за рахунок тих, хто втратив життя чи здоров’я у «лисячих норах» на передовій.
Ця дика несправедливість мусить бути усунута. Враховуючи надважливість теми мобілізації, законодавці постійно готують до розгляду різні нововведення. До них варто долучити і проект змін до Закону № 3687-9 про умовно-дострокове звільнення осіб для їхньої участі в обороні країни, де передбачити наступне:
примусову мобілізацію ув’язнених на рівні з іншими категоріями населення, за винятком засуджених на пожиттєво і зрадників;
спростити процедуру отримання умовно-дострокового звільнення в’язнями, яких мобілізують.
Особливий час вимагає особливих підходів для виживання країни. Тому прошу вважати мою статтю публічним зверненням до діючих депутатів Верховної Ради України від Волині, і я надіюся, що хтось із них спробує вирішити дану проблему.
Сергій КІЧИЙ,
політолог, військовослужбовець Сил оборони України.
(Далі буде).
Ілюстративні фото ТСН і «РБК-Україна».