Це фото у районній газеті далеких сімдесятих чомусь запам’яталося мені надовго. На третій сторінці, біля сміттєвого ящика, лежав американський безхатько з покинутою сумкою і розкиданим одягом. Підпис стверджував, що так помирають з голоду невинні робітники, де правлять акули капіталізму. А вже без слів треба було робити висновки: «Дивись, Володю, із своїми селюками, так буде з кожним, хто захоче думати і жити у світі капіталу. Молися на рідну партію з наймудрішими у світі вождями… ». Молитися не молилися, але лінії партії трималися – жовтенята, піонери, комсомол…
В радянські часи годі було й думати жебракувати чи бути неробою. Система знаходила роботу всім. Не хочеш – примушувала. І інвалідів особливо не видно було. Десь вони розчинялися – кому потрібні немічні. Цього фото я, напевно і не згадав, якби не придивився в Берліні, а хто ж там лежить нехай не на смітниках, а десь під мостами, у підвалах, а то й на тротуарі. Про голод у такій країні, як нинішня Німеччина, гріх думати. Якщо про хліб, то його щодня викидається тонами, в основному у річку Шпрею, щоб дарма не пропадав – хоч качки живилися. У так званих тафелях при кірхах та благодійних установах роздається їжі досхочу. Так, вона іноді не першої свіжості, але не прострочена у термінах зберігання, більше рослинного походження. Отже, помираючих з голоду навіть теоретично не може бути. Але ж де беруться безхатченки, алкоголіки, втрачені для життя люди. Це довга розмова. Однак опишу те, що на поверхні і зразу впадає в око.
Як для мене, демократія, європейські цінності також одна з причин розслаблення людини. Можна ж і не працювати, а мати невеликі виплати, їжу і одяг. А власний дім, автомобіль чи яхта не обов’язкові, тим більше аби їх мати, треба працювати, не покладаючи рук.
У людей є право вибору. І справжні мотиви, який шлях вибирати, заховані в душі кожного. Туди не заглянеш. І мої спостереження доводять, що кожна людина складна і суперечлива навіть у високоцивілізованому суспільстві; внутрішній її світ може бути джерелом драматизму незалежно від зовнішніх умов; духовна боротьба не зникає разом із соціальними проблемами.
Тому й робити знімків з безхатьків я точно не буду, а тим більше придумувати такі підписи, як робила радянська пропаганда. Тим не менше, заглянути у спосіб життя особливої категорії людей спробую.
У черзі за обідом
…Я вирушаю на Вольтштрассе, 47, де міститься один із берлінських центрів допомоги безпритульним. Щодня тут, у старовинній будівлі, в обідню пору безкоштовно роздають смачну гарячу їжу. Перед цим – обов’язкова молитва. Один чоловік дивиться за порядком у черзі, інший, прямо біля входу, щоб у всіх були продезинфіковані руки.
Черга рухається швидко:
– Вам суп дієтичний чи з м’ясом?
– Давайте з м’ясом.
Мені насипають велику тарілку супу, яку навіть уявно важко осилити. Махаєш руками, щоб поменше накидали, але їх норма є норма. Їжа навариста, сита – картопля, квасоля, шматочки ковбаси.
Суп це тільки початок. Поряд викладені бутерброди з ковбасою і сиром. Хліба бери – не хочу, збоку – гора яблук. На десерт сьогодні смажать свіжі млинці з «Нутеллою» чи повидлом. Для запивання чай або компот. Кажуть, що млинці готують не кожного дня. Але без них можна й прожити.
Я не голодний. Посмакував – і до виходу. Бачу, що команда навколо добряче наминає. Такої порції одного супу на добу може вистачити, щоб не голодувати. Приблизно підрахував, що їдальня обслуговує більше двохсот людей.
Та обідом тут все не закінчується. Поряд – підвал, де видають у зазначений час одяг, взуття, предмети сангігієни. Заходжу і я. Показую український паспорт. Примітив кросівки.
– Найн! – каже мені старий німець і показує на моє взуття. Воно ношене, але вважають, що я не босий, і залишають ні з чим.
Надалі я вже не експериментував. Однак бачу, що люди записуються до безкоштовного перукаря, навіть подолог надає послуги. Тисни на кнопку – і заходь у душову кімнату.
Безпритульні різні за віком – сорок – п’ятдесят років. Це тільки в одному місці їх стільки зараз зібралося. А в майже чотиримільйонному Берліні таких точок багато. Вже не кажу про тих, хто живе просто посеред неба, і невідомо де шукають їжу. Безхатьків на вулиці побачиш значно більше, ніж, скажімо, у Києві.
І це, повторюся, у країні з третьою економікою у світі, де потрібні сотні тисяч робочих рук. І вони є, але праці уникають.
Радянська школа вчила нас бачити світ у чорно-білих кольорах із акцентом, що є клас експлуататорів і експлуатованих. Останні бідують, а перші жирують. Можливо, на початку минулого століття це й мало місце. Але тільки не тепер. І таке. Радянська пропаганда бачила людину як раба, яка виконує п’ятирічку за чотири роки, вдень і вночі думає, як стати переможцем соціалістичного змагання.
Німецьке життя продумане і облаштоване. Та тільки цього, виявляється, замало.
Поки молоді
Писатиму про поляків. І нехай пробачать, але вони були найпомітніші у цій великій черзі за їжею через свою емоційність і розмовами про можливість вирватися в інше життя. Бо більшість жовто- і чорношкірих, а також німців, стоїть із опущеними головами.
Вишукується в чергу безхатченків і наш український брат. Якихось два чоловічки жваво обговорюють, як після цього обіду підуть в інші ситі місця і поживляться. Та й жіночок вистачає (мова всіх видає).
Власне, я добре почув і побачив поляків у черзі за одягом. Його ще не видавали і вони гуртувалися біля вхідних дверей. Біля названої їдальні я побачив їх добрий десяток Крутився біля них добру годину, щоб хоч трохи зрозуміти, що їх спонукало до такого життя.
В середньому чоловіки – віком більше п’ятдесяти. Зовні наче здорові, хоч косу давай. Однак одяг на них не першої свіжості, хтось уже потягнувся зранку і до пляшки пива. Стає зрозуміло, що вони вже не працюють, а пустилися берега, і використовують надані державою можливості для безтурботного виживання. Останній, хто підійшов був з косичкою, добротно одягнутий. Заговорив спочатку ламаною російською (мабуть, думав, що стоять українці), згодом розповідав землякам, що має однокімнатну квартиру і взагалі пристосувався до життя непогано. І працювати не потрібно, і там сям можна скубнути щось на проживання.
Я дивився на цю картину і з розмов чоловіків розумів, що такий спосіб життя вони вибрали не з добра. Поляків у Німеччині працює багато. За останні 20 років (з моменту вступу Польщі до ЄС у 2004 році) до Німеччини сумарно виїхало їх понад 2,5 мільйона. Поляки вважаються однією з найінтегрованіших груп мігрантів. Вони переважно заповнюють ніші, де бракує місцевих кадрів. А це – лікарі, молодший медичний персонал та догляд за літніми людьми. інженерія, сфера прибирання та послуг, сезонні роботи. Традиційно домінують у секторах з високим фізичним навантаженням та складними умовами. Нішу тих хто виїхали, тепер, напевно, активно заповнюють українці.
Я не раз зустрічав поляків на важких роботах. Ось двоє ремонтують квартиру на вулиці Панкштрассе. Я випадково опинився в кімнаті і трохи не задихнувся від будівельної пилюки. Хлопці ж дихають нею з дня у день Але високі заробітки не зупиняють – година роботи 13,90 євро брутто, а то можливі і надбавки за важкість.
Поки молоді, готові все переробити і розбагатіти. Та всі ми знаємо, що з роками все важче і важче виконувати ті ж будівельні роботи, особливо висотні. На пенсію німецькі чоловіки ідуть у шістдесят шість років. На будівництві, а я колись носив цеглу і цемент в колгоспній бригаді, не уявляю, як дотягнути до цього віку. І вже нікуди не поспішають хлопці, яких я зустрів біля їдальні. Своє відробили чи на будовах, чи інших нелегких роботах. Можна ще, звісно, знайти легшу роботу, але не має відповідного фаху. А кваліфікаційні вимого у німців високі і для багатьох із поганим знанням мови взагалі не під силу.
Сучасні наукові дослідження підтверджують і сказане вище, і дають розгорнутішу картину психічних розладів. Так і зазначається, що у сферах будівництва існує особлива схильність потягу до спиртного. В реаліях нашої колгоспної будівельної бригади це виглядало так. До обіду – напружена робота. А ближче до полудня, хтось підвернеться, кому потрібен цемент чи дошка. Тихцем передавали, а на обід вже й була баночка самогону із закускою.
Обов’язковий притулок
Пишуть, що перший і найпоширеніший ступінь до життя на вулиці – відсутність житла. І це особливо актуально на тлі кризи ринку житлової нерухомості, яка спостерігається у всіх великих містах Німеччини. Помешкання просто немає, а те, що є, – дуже дороге. Розлучення, втрата роботи, борги, хвороби, що позбавляють соціальних навичок (наприклад, наркозалежність) – і ось уже людина не має власного кута.
У той же час влада Німеччини зобов’язана надавати тимчасовий притулок тим, хто залишився без даху над головою. І вона у міру можливостей дбає, і це ми побачимо в подальшій розповіді.
За даними федерального об’єднання, яке допомагає бездомним, у 2016 році в Німеччині було зареєстровано 860000 осіб, які не мали квартири або кімнати (не обов’язково власної, але і просто зйомної). Порівняно з 2014 роком їхня кількість зросла на 150 відсотків. Половина цих людей – мігранти, які офіційно набули статусу біженця. 52000 людей – волоцюги та постійно живуть на вулиці. Свіжих даних, із урахуванням прибулих українців, знайти, на жаль, не вдалося.
Не зламатися!
Десятки соціальних центрів працює в Берліні, де люди можуть одержати безкоштовно одяг, предмети щоденного вжитку; хто на роботу, а ці до пляшки; такі або інші набори одержують соціально незахищені в Берліні.
Наш молодий цвіт нації, як відомо, двадцятирічні хлопці ринули наЗахід. І щоб подалі від армії бути, і заробити на прожиття. Точної цифри щодовсіх українців (чоловіків та жінок) у віці 18–24 років, які виїхали за кордон зпочатку повномасштабного вторгнення, офіційна статистика України не надає,оскільки Держприкордонслужба не веде публічного обліку виїздів за віковимикатегоріями. І це дивно.
Вибірково картина така. Станом на кінець вересня 2025 року, за данимипольських служб, приблизно 40000 осіб цієї категорії виїхали до Польщі.
Словацький напрямок: за перший місяць дії дозволу до Словаччини в’їхалопонад 11000 юнаків. За оцінками статистів, станом на весну 2026 рокуприблизно кожен сьомий юнак віком 18-22 роки перебуває за кордоном.
Ждуть робочу силу німці з нетерпінням. Я – біля одного зконсультаційних центрів для українців у Берліні. Моложава жіночка роздаєкартки із запрошенням на роботу і озвучує, що потрібні будівельники різнихнапрямків (маляри, плиточники, муляри), зварювальники, далекобійники. Ізнезнанням мови проблем не буде. Не маєш фаху – навчать. Ви отримуєте базовізнання безпосередньо під час виконання завдань під наглядом ментора.
Потрібні фахівці й інших спеціальностей, але необхідні знання мови.А мову потягнуть не всі.
…Кожен вибирає свою життєву дорогу… Мені ж хотілося б, щобдоля моїх земляків, українців була змістовнішою і, можливо, щасливішою. Іприходить на думку моє село, сусідський хлопець Андрій. Він поїхав у Європузразу після школи.
– Як ваш Андрійко? – при нагоді запитую маму.
– Працював у Польщі, Німеччині. Зараз в Нідерландах.Купив стару автівку, мамі прислав велосипед. При ділах і при певнихзаробітках. Але житло не світить, а дівчата-ровесниці замужем…А за селомдесятки гектарі заростає бур’янами, вирізається безконтрольно ліс напалети. Звісно, Андрій не впряжеться у плуг і не переоре землю. Потрібна іпідтримка держави, і місцевої влади. Але поки маємо те, що маємо.
І дедалі маємо все менше. Особливо людей…
Володимир ВАКУЛИЧ.
На фото з відкритих джерел і автора: соціальний центр для біженців у Берліні; а цим особам потрібна тільки пляшка; стандартний продуктовий набір для голодних.
