«Всі без винятку бояться большовиків. Я чекаю подорожі, думаю пакуватись, а тим часом шаткую капусту». Рівне. 14-20 листопада 1943 р. Німецькі окупаційні війська готуються відступати, їм на зміну сунуть червоні загарбники. І легендарний український письменник і журналіст Улас Самчук зі своїм найдорожчим скарбом – коханою Тетяною Праховою-Чорною – вирушають в евакуацію.
Виїхавши, вони зберегли своє життя, але доля кінофільму «Пісня про Довбуша» режисера Івана Кавалерідзе, на зйомках якого в серпні 1941 р. познайомилися і покохалися, вочевидь, саме у м. Луцьку, досі невідома.

Улас Самчук народився 7 лютого 1905 р. у містечку Дермань сусідньої Рівненщини на Великій Волині. Знаний, насамперед, своєю участю у національно-визвольному русі, великою творчою спадщиною. Для волинян найбільш знаковою є його роман-трилогія «Волинь». А ще в період гітлерівської окупації він редагував україномовну газету «Волинь», яка поширювалася в тому числі і на території нашої області.
Історія його другого великого кохання теж має прямий стосунок до наших теренів. Спекотного серпня 1941 р. до м. Рівного приїхала знімальна група Київської кіностудії під керівництвом Івана Кавалерідзе. Улас Самчук, на той момент головний редактор газети «Волинь», познайомився з режисером та активно долучився до роботи.
Разом зі знімальною групою письменник подорожував місцями зйомок, відвідав Крем’янець, Тилявці, Дермань та Луцьк. Вочевидь, у цих подорожах, зазначає дослідниця Тетяна Бережицька в статті «Городоцький прихисток Уласа Самчука» порталу «Локальна історія», між Уласом Самчуком та Тетяною Праховою-Чорною і виник пристрасний роман, який тривав 50 років. З жінкою, як він писав, «напружено-спокійною, внутрішньо схвильованою, з чудовими великими і глибокими карими очима і свіжими, яскравими рум’янцями на алебастрових щоках».

Вона на момент знайомства з Уласом Самчуком була заміжня і мала трирічну донечку Ірину. Письменник також був одруженим, його обраниця Марія Зоц (Маруся, як він її ніжно згадував у своєму щоденнику) мешкала у м. Празі та навчалась у Карловому університеті. Розрив перших шлюбів для обох був болючим, але він став початком довгого спільного життя.
Коли на початку листопада 1943 р. червоні окупанти прорвали фронт на Дніпрі і почали просуватися на Захід, 14 листопада письменник записав у своєму щоденнику:
«Рівне. Відступ і евакуація у повному ході. Цілий день пакуємось. Тяжко і незрозуміло, чому треба кидати дорогу рідну землю. На вулицях повно машин, возів, людей, худоби. У Рівному сьогодня вибухла перша пожежа».
Проти ночі 20 листопада Улас Самчук разом із Тетяною Праховою-Чорною покинули м. Рівне. Останніми днями перед від’їздом вони спостерігали відступ німецьких військових, розстріли ув’язнених, чули вибухи й бачили пожежі в різних частинах міста. Врешті письменнику поталанило знайти товарний вагон, що рушав до Львова. Однак, там потягу не дозволили зупинитись, він доїхав до Перемишля, а звідти – до Городка. Загалом евакуація тривала для подружжя чотири доби.
Там вони знайшли тимчасовий притулок у отця Єпифанія Роздольського. А 18 липня 1944 р. евакуювалися у Німеччину і, зрештою, в Канаду.
До останнього подиху Улас і Тетяна були разом. Кохали, жили, творили і мріяли про Незалежну Україну. І шукали слідів «Пісні про Довбуша»…

Щодо Івана Кавалерідзе, то в 1941-1943 рр. він керував відділом культури окупаційної Київської міської управи, залишився в Україні, зазнав гонінь, але не був заарештований. Зумів пристосуватися до радянської дійсності і навіть отримав звання «Народний артист урср» та був нагороджений орденом лєніна.
Володимир ДАНИЛЮК.
На фото з архіву і «Локальної історії»: люди на залізничному вокзалі м. Рівного в період гітлерівської окупації 1941-1943 рр.; портрет письменника і журналіста; Тетяна Прахова-Чорна (ліворуч) і Улас Самчук серед кіногрупи Івана Каварелідзе; могила режисера на київському кладовищі.

