У переддень «первомая» волинські червоні подали до Луцької міської ради заявку на проведення мирного зібрання. Зауважили, що збереться 600 осіб.
Безпосередньо 1 травня комуністи у чисельності трьох десятків чоловік під звуки духового оркестру пройшлися ходою від вул. Ковельської через вул. Лесі Українки до Центрального парку культури та відпочинку ім. Лесі Українки. Не забралося обіцяних шести сотень прихильників ідей Леніна, Сталіна та решти компаній навіть у парку. Загалом – 80 чоловік. Стільки нарахували правоохоронці. Щоправда, комуністи наголошували: не менше сотні.
– Погода підвела, сьогодні холодно, – відповів на запитання про кількість учасників зібрання один із партійців.
Контингент – переважно пенсіонери. Дехто навіть покинув усі домашні справи й приїхав святкувати День солідарності трудящих із сіл.
– Я з Лаврова приїхав, – розповів літній чоловік. – Приїхав празновати. Хіта зараз добре живеться? Нема роботи. А в радянські часи в селі було де робить, а в городі квартири давали. Добре було! Жили! Правда, мого дядька розкуркулили, все забрали, навіть коні. Але – то Сталін нєгадяй.
У нинішніх комуністів – свій перелік негідників. До нього входять представники влади, котрі «не приходять святкувати День солідарності трудящих».
Щоправда, свято пройшло доволі сумно. Не додавали оптимізму навіть старі радянські пісні. Промови коло мікрофону зводилися до одного: лише комуністи здатні вести народ до світлого майбутнього. Та чи здатні?
Антураж дійства – доволі плачевний: жменька людей. Більшість у старенькому й скромному вбранні ще радянських часів. Натомість волинська партверхівка – у добротних, а відтак і недешевих костюмах, сорочках та блискучих туфлях. Урешті і одні, і інші трудящі розійшлися… в різні боки. Певно, у кожного прошарку комуністів – свій шлях до світлого майбутнього.
Світлана ГОЛОВАЧУК.
Фото автора.