Чому на дорозі між Луцьком і Дубном стоїть чорна глиба, що вшановує чекістів, винних у масових розстрілах беззбройних людей?
У схожі на нинішні червневі дні 2012-го на перетині дороги Луцьк – Дубно з міжнародною трасою Київ – Чоп неподалік с. Панталія Дубнівського р-ну кипіли реставраційні роботи. Чоловіки різного віку «наводили марафет» біля мармурового монумента чорного кольору. Його фрагментарні частини, щоправда, виглядали доволі дивно, бо поєднували у собі речі, котрі зліпити докупи фактично неможливо. Бо вгорі було викарбувано православний хрест, нижче – слова «Вічна пам’ять спочилим». Ще нижче – п’ятикутну зірку, а вже потім – текст із написом: «На цьому місці 26 червня 1941 року прийняли свій останній бій із німецько-фашистськими загарбниками бійці Червоної Армії, співробітники Дубенського райвідділу Народного комісаріату державної безпеки та райвідділу міліції».
Як же на 21-му році Української Незалежності (тобто звільнення нашого народу від тоталітарного рабства!) буквально за кілька десятків кілометрів від Луцька міг з’явитися подібний об’єкт, що спершу виріс тут далекого 1966-го?
«З метою збереження пам’яті про героїзм воїнів, які вступили в бій з фашистськими загарбниками в перші дні війни та виховання у молодих співробітників шанобливого ставлення і поваги до подвигу захисників Українського народу керівництвом управлінням СБУ організовано зустріч із ветеранами та очевидцями тих страшних подій», – мовилося у прес-релізі УСБУ у Рівненській області з нагоди урочистостей біля цього пам’ятника.
Але кому було потрібно втягувати рівненських працівників СБУ, які, за словами першого начальника облуправління тоді ще Служби національної безпеки України у Волинській області генерал-майора Анатолія Деменкова, «мундирів інквізиторів ніколи не приміряли», в цю доволі сумнівну акцію? Бо одна справа – вшановувати борців із гітлерівськими окупантами. Зовсім інша – відроджувати з небуття тих, хто в червні 1941-го р., незадовго до панічної втечі, розстріляв в’язнів у дубнівській тюрмі, а потім потрапив у німецьку засідку!
Як ще торік повідомив порталові «Четверта влада» колишній викладач історії Національного університету водного господарства та природокористування, а нині голова Благодійної місії «Православне діло» священик Віталій Поровчук, саме працівники НКГБ (російською «Народного комиссариата государственной безопасности», – авт.), відступаючи, розстріляли всіх в᾽язнів місцевої тюрми. А вони переважно були «політичними»… Гіркота усвідомлення трагедії, що сталася в цій катівні, посилюється ще й тому, що серед 738 ув’язнених – чимало волинян! Окрім цього, сталінські садисти розправилися з беззбройними людьми в м. Дубно за таким самісіньким сценарієм, як здійснили свій злочин і в Луцьку…
Моторошні деталі масового убивства цивільного населення в Дубнівській районній тюрмі УНКВД Рівненської області допомагає відтворити журналіст рівненськї газети «Волинь» Ігор Марчук:
«Хронологія трагедії, яка тут сталася 24-25 червня 1941 р., відображена в доповідній записці її начальника на ім’я начальника тюремного управління НКВД УРСР А. Ф. Філіппова, датованій 28 червнем 1941 р.
Отже, начальник УНКВД у Рівненській області лейтенант держбезпеки Клімов дав розпорядження (телефоном!) у разі неможливості евакуації намічений до відправки на Схід контингент в’язнів (засуджених і тих, хто перебував під слідством за контрреволюційними статтями) знищити, а решту – звільнити.
О 20 год. 24 червня розпочалося знищення визначених в’язнів, яких нараховувалося 320 осіб. Однак розстріл не був закінчений, оскільки супротивник продовжував наступ на місто. Закритими в камерах залишилося близько 60-70 осіб. О 22 год. 30 хв. особовий склад залишив в’язницю і вирушив до Рівного. Звідси зробимо висновок, що 24 червня розстріляли 250-260 осіб, розстріли проводилися безпосередньо в камерах і що тіл ніхто не прибирав, а значить, серед них могли бути поранені.
Згідно з архівними джерелами, 25 червня вранці, під час руху до Рівного, особовий склад в’язниці №2 зустрівся з керівництвом Дубнівського РО НКВД і НКГБ, яке прямувало в Дубно «для розвідки». До них приєдналися 10 працівників в’язниці, які й доповіли про ще не доведену до кінця справу виконання «по першій категорії» в’язнів. Тоді ж уранці ця вся команда пішла добивати в’язнів, про що дізнаємося з німецького донесення, написаного по гарячих слідах.
З’явившись уранці 25 червня в дубнівській в’язниці, чекісти на чолі з начальником РО НКГБ Я. Д. Винокуром продовжили розстріли уцілілих і поранених в’язнів, що підтверджують майже всі ті, кому вдалося врятуватися.
Після вступу в Дубно німецьких військ родичі забрали тіла рідних і поховали на місцевих цвинтарях, решта тіл була похована на в’язничному подвір’ї.
Ось що побачили представники німецької Таємної військової поліції 27 червня 1941 р., коли частину вбитих уже вивезли і поховали: «Картина, яку побачили ті, хто зайшов у в’язничні каземати, була жахливою – її неможливо описати словами. Всюди лежали розстріляні та знівечені багнетами тіла стариків, чоловіків, жінок та дівчат приблизно 16-річного віку. Всього виявлено більше 100 тіл. Деякі жінки, побачивши те, що сталося з їхніми родичами, билися від розпачу та жаху головою об стіни в’язниці. Через спеку у приміщеннях тюрми неймовірно смерділо»…
Колишній дубнівський міліціонер Павло Білоусов, як стверджує портал «Історична правда», на допитах заявив, що райапарат НКВД й НКГБ на чолі з сержантом Черевком і старшим лейтенантом Винокуром потрапили від вогонь вермахтівців за таких обставин: «Винокур швидко сів у легковик і поїхав на Рівне. Від’їхавши 1,5 км від Дубно, у видолинкові ми побачили, що машину Винокура почали обстрілювати німецькі солдати. Одночасно по наших машинах німці вели вогонь із кулеметів.
Черевко скомандував зайняти оборону. Бій тривав 15 хвилин. Політрук Челнаков був поранений і практично першим здався німецьким солдатам. Коли німці всіх оточили, начальник міліції Черевко запропонував і нас усім здаватися».
Чому ж так сталося, що і м. Дубно, і майже всі більш-менш великі населені пункти на лінії Дубно – Луцьк наприкінці червня 1941 р. потрапили під масований удар німецької армії? Вся справа в тому, що за планом «Барбаросса» саме на цю територію нашої країни й був націлений основний удар окупантів групи «Південь»! В авангарді рухалися підрозділи сумнозвісної 6-ї Армії під командуванням тоді ще генерала Паулюса (здався в полон під Сталінградом у чині фельдмаршала, – авт.). Але бійці Червоної Армії не здавалися, про що свідчить серія хоча й безрезультатних, але доволі потужних контрударів механізований корпусів: 8-го, 9-го і 22-го, котрі дійшли аж до м. Берестечка. Втім наступ із боку Луцька та Млинова на Дубно завершився для німців успішніше. Саме з цього боку їхні передові загони й підійшли до роздоріжжя, де намагалися в бік Рівного втекти «чекісти» з руками, що були по лікті в крові безвинних людей…
Як бачимо, доля виявилася однаково трагічною для всіх тих, кого на Волині гітлерівський та сталінський режими кинули у велетенську м’ясорубку боїв першого етапу Великої Вітчизняної». Більшість червоноармійців, які намагалися тримати оборону, або загинули, або потрапили в полон. Нехай за півтора року, але свою смерть на полі бою знайшли й ті, хто їх переміг біля Дубна та Луцька. Особливий сум – за жертвами, яких співробітники НКГБ, НКВД і «совпартактив» розстріляли у в’язницях. Але з якого дива ставити та відроджувати монументи сталінським опричникам?
…Коли 15 жовтня минулого року Президент України Віктор Янукович відповідним указом призначив генерал-майора Віктора Козлова на посаду начальника УСБУ у Рівненській області (у 2003 р. Віктор Євгенович був на чолі облуправління СБУ на Волині, – авт.), мало хто знав про істинні причини саме такого кадрового рішення. Після історії за участю попереднього керівництва спецслужби сусідньої області в облаштуванні пам’ятника співробітникам сталінського НКГБ, які розстріляли в’язнів тюрми в м. Дубно, а потім випадково потрапили під вогонь німецьких автоматників, мотиви стають зрозумілішими.
Бо одна справа – вшановувати солдатів, які зі зброєю в руках вступили в нерівний бій із нацистськими агресорами в перші дні війни, і зовсім інша – вшановувати причетних до людиноненависницьких злочинів.
І приклад органів влади Волині та військовослужбовців Луцького прикордонного загону, які спільними зусиллями гідно облаштували монумент на честь справжніх героїв, котрі загинули на заставі біля с. Ягодин у перші дні боїв у червні 1941 р., є визначальним.
Бо у нас, на щастя, не вміють плутати праведне з грішним.
Володимир ДАНИЛЮК.