Народний депутат України з багаторічним стажем Катерина Ващук вважає себе прагматиком. Бо за багато років своєї трудової біографії вже давно навчилася відрізняти зерно від полови!
Слава Богу, ми не знаємо Катерини Тимофіївни як спікера модних політичних телевізійних шоу чи організатора блокувань та сутичок у Верховній Раді. Бо Катерина Ващук знову прийшла в парламент не популізмом займатися, а працювати: в її доробку співавторство у понад півтори сотні законів України, десятки постанов Верховної Ради, величезна кількість поправок до законопроектів, конструктивних виступів… Тобто те, чим і повинен займатися сучасний та відповідальний законотворець, який постійно тримає руку на пульсі життя і знає, чим живуть не якісь міфічні виборці, а – конкретні люди.
…НЕ СТАНЕ СЕЛА – НАС НЕ БУДЕ
– Катерино Тимофіївно, чи ви знаєте, що в облраді є подання на присвоєння вам звання «Почесний громадянин Волині»?
– Мені про це відомо. Друзі зателефонували і повідомили. Вважаю себе вічною волинянкою, але ніколи не думала, що можу бути ще й почесною. Спочатку не знала, як реагувати. А потім просто розчулилася. І не тому, що обділена визнанням чи нагородами. Їх у мене достатньо. Але цей випадок – особливий. Можливо, я й справді не даремно всі роки працювала і старалася для своєї області, раз це оцінили мої колеги-депутати обласного рівня? Хоча, звичайно, можна було й більше зробити… Але, як на сповіді перед власною совістю, скажу: все, що могла, те й робила. А що було вище моїх сил, того реалізувати не вдалося. Звісно, для мене це повідомлення дуже зворушливе. І тепер навантажую себе ще більше, бо мушу виправдати ту велику та відповідальну довіру. Не знаю, як проголосує рада, але вважаю, що навіть факт висунення на присвоєння такого високого звання вже багато до чого зобов’язує.
– Вочевидь, люди, які виступили з ініціативою присвоєння вам цього звання, оцінюють вашу роботу, насамперед, як парламентаря, котрий ніколи не втрачав зв’язку з рідним краєм. Адже належите до когорти народних депутатів, які займаються більше законотворчістю і менше – політикою. Вас знають і як захисницю інтересів простих людей, і як послідовного прихильника розвитку сільського господарства не тільки на Волині, а й в Україні. Над чим, до речі, зараз працюєте?
– Маю завдання номер один: не дати змінити сучасну систему оподаткування аграрного сектору. Це – головне всіх моїх законопроектів. Вони дуже непросто ставали законами у Верховній Раді, повірте! Але всі ці роки я оберігаю пільгову систему оподаткування для селян. Завдяки єдиному, чи фіксованому (як його ще називають), податку село хоча б виживає. Завдяки тому, що село не платить ПДВ, воно також не знімає із себе останньої сорочки. Тож в Україні завдяки цим законам залишається в селі понад 11 мільярдів гривень щорічно. Це – серйозні кошти, зважаючи на те, що дешевих кредитів селянам немає. Великих дотацій – також. Це – єдина ниточка, яка дозволяє не лише виживати, але й притягує в село інвестиції. Сьогодні можна побачити тільки поодинокі поля, які не засіяні. Вся Україна засіяна. Ми входимо в десятку найбільших держав світу з продажу хліба, у п’ятірку – з реалізації за кордон олії. Не соняшника, зауважте, а олії! Це – також завдяки моєму законові, який створив умови, щоб вивозили не сировину, а готовий продукт.
Зараз будемо старатися по максимуму, щоб село експортувало готовий продукт. Цього року селяни обігнали металургів із продажу продукції за валюту на зовнішні ринки. Коли таке було, щоб село продало більше, ніж металурги!? Отже, є очікуваний результат, є поступальний рух! Усі наші ініціативи, які стосуються підтримки тваринництва, також дали змогу спинити спад поголів’я. І як я раділа на аграрній виставці, яка нещодавно відбулася в столиці! Хотілося цілувати всіх волинян, які там були, бо найдостойніше галузь тваринництва представили саме вони, мої земляки! Я була просто гордою. І хоча не можемо забезпечити рекордних показників щодо хліба (з особливими природно-кліматичними умовами нашого Полісся!), але маємо пасовища і можемо вирощувати худобу. Тому цю систему треба зберегти.
Але є ще багато селянських турбот, які треба вирішити. Під час виборчої кампанії і зараз, перебуваючи в селах, побачила найболючіші точки. Маю на увазі соціальну сферу на селі. Ми мусимо зробити так, щоб якнайшвидше стимулювати сільську освіту, медицину і культуру. В селі мають бути дороги та освітлення. Де на все взяти кошти? Я не можу обманювати людей та обіцяти, що ми можемо будь-якою ціною видушити це з бюджету. Бо таких гігантських коштів у держказні просто нема. Але справу можна вирішувати в інший спосіб: наприклад, зараз працюю над законом, який змусить усіх, хто орендує в селян землю, поділитися з сільрадами своїми прибутками.
– Тобто вони мають заплатити за пай і, крім того, ще й підніматимуть самотужки інфраструктуру? Не боїтеся, що може бути бунт товаровиробників?
– Не буде ніяких заворушень, повірте моєму життєвому досвіду! Селянські бунти історія України знала. А от щоб страйкували люди забезпечені – цього ніколи не було й не буде. Бо ті, хто орендує земельні наділи, не втрачатимуть нічого. Пропоную в законопроекті, щоб втрати орендаря на соціальний розвиток села був в межах від 80 до 100 гривень за гектар. Я порахувала, що це дуже доступна сума. Наші волинські господарі-аграрії Віктор Шумський чи Василь Тарарай насправді тратять ще більше грошей. Для таких порядних керівників, як вони, сума витрат не зросте, і вони тільки підтримають цей закон. А от ті, хто хоче тільки побільше взяти із села, маючи сотні тисяч гектарів, а людям нічого не залишає, будуть мене «любити» «лютою любов’ю». Але я думаю, що переконаю навіть недругів та скептиків. Скажу: «Хлопці, не стане села – вас усіх не буде! А найгірше, що від цього ще й селяни постраждають…»… Треба буде – використаю інші методи впливу… Розумієте, все має якусь межу. Кошти на розвиток інфраструктури села – це не якісь астрономічні суми. Сьогодні по Україні середній прибуток – 300 доларів США з гектара, а є й більше. Волинські селяни більше тратять, бо вони займаються тваринництвом. А хто використовує руки хліборобів, думаючи тільки про себе, мають хороші прибутки. Отже, соціальний податок та орендна плата максимум становитимуть 400 гривень. Але ж орендарю залишається 2000 гривень! Хіба мало?!
Я переконую й податківців, що у випадку, якщо орендарі візьмуть на себе сільську соціальну сферу, то тоді не треба переглядати податків для великих орендарів. Адже сьогодні держава готова навантажити сільгоспвиробників додатковими податками.
Що це дасть Україні? Сьогодні маємо понад 40 мільйонів гектарів землі в оренді. Якщо запровадити соціальний податок по 100 гривень, то село отримає 4 мільярди. Це – чималі кошти, правда ж? От сільська рада здає в оренду 3 тисячі га. Візьміть по 100 гривень із гектара, і дохід у сільську раду – 300 тисяч. А ці гроші – це чи нові вікна в школі, чи Будинок культури відремонтований, чи ФАП із устаткуванням, чи відремонтована дорога і світло на вулицях. І так поволі село наше буде, як лялечка.
Коли я була головою колгоспу, то в житті не чекала від держави жодної копійки. Ми самі робили інфраструктуру. Вели газ людям, дороги. Ніколи не сиділи склавши руки і не ждали як манни небесної, що нам хтось дасть якісь кошти. Треба було – йшла в найвищі кабінети і з аргументами на руках переконувала, чим, де і коли треба допомогти. Я знала, що в моїх селях живуть люди і що це їхня земля. А я для них – найнятий ними ж керівник. Я й так пішла від них, і не стала власником… Сьогодні ж, проаналізувавши стан справ, вважаю, що треба було й колись у соціальну інфраструктуру вкладати удвічі більше коштів. Бачите, ферми в селах зруйнували, а дороги, газ, школи, садочки, медпункти – лишилися.
Добра репутація коштує дорожче, ніж тимчасова вигода
– Приємно чути, що Україна успішно торгує олією та зерном, але час від часу ми й чуємо негативну інформацію: то Франція отримала з України неякісну олію, то Росія відмовилася від споживання сирів, то Білорусь не хоче наших цукерок. Як на законодавчому рівні зробити так, щоб українська продукція була якіснішою? Багато хто вважає, що добре було би повернутися до стандартів якості, які були за радянської системи. Ви погоджуєтеся?
– Знаєте, я б сказала так: на 70% негативна інформація про погану українську якість – неправдива. Але бувають і недобросовісні люди, які діють нечесно. Адже вистачить одного випадку непорядності, щоб зіпсувати репутацію всій країні. Скільки це грошей, не отриманих Україною? Дуже багато. Мені б хотілося повернутися до жорстких нормативів якості. Але ми вступили в СОТ і рухаємося в європейському напрямку. Там – інші порядки. Тому все законодавство переводимо на норми, які існують у Європі. Ці параметри – хороші. Просто в нас залишилася ще стара ментальність: якщо суворо щось контролювати та перевіряти, то будемо дотримуватися правил, але якщо допустити маленьку демократичну слабинку, то не обов’язково виробляти якісну продукцію. Нам практику подвійних стандартів треба викорінити! Кожен товаровиробник має усвідомити, що добра репутація коштує дорожче, ніж тимчасова вигода. І поволі ситуація змінюється. Знаю дуже багато фірм, які ввели дуже жорсткий контроль за якістю та відкрили доступ для перевірки технологій виробництва. Думаю, що конкуренція на ринку до цього привчить і решту.
Інша справа, що часом під прикриттям захисту товаровиробника лобіюються деякі норми, які заважають оперативно проконтролювати якість. Судіть самі: відповідні служби повинні за місяць повідомити, що прийдуть перевіряти якість продукції. Зрозуміло, що за цей час «наведуть марафет».Я виступала проти цієї норми, ще коли пропонувалося її запровадити. Впевнена: будь-якого дня повинні мати право прийти та перевірити. Але перемогли товаровиробники. Вони казали, що я мислю старими категоріями… І що вийшло з їхнього «прогресу»? Це вилізло боком. Якщо нічого не зміниться, то будемо змушені зробити норми контролю жорсткішими. Особливо там, де виробляють продукти харчування. Але хочу сказати, що фірм, які дорожать авторитетом, більшає. За ними – майбутнє.
– Ще одна гостра проблема: захист ґрунтів. Вони виснажуються різними енергетичними рослинами, які потім експортуються. І друге – хімізація ґрунтів. Чи є якісь зрушення на законодавчому рівні, щоб навести лад у цих питаннях?
– У свій час ми прийняли закон про збереження родючості ґрунтів. Щоб це контролювати, створено спеціальну сільгоспінспекцію. Фірми, які порушуватимуть вимоги сівозміни, норми хімізації, технологію аграрного виробництва, можуть бути покарані. Проблема в іншому: ці інспекції – ще в стадії становлення. Але якщо бути абсолютно чесною, то вони зарекомендували себе не найліпшим чином. Мало того: окремі працівники – просто хабарники у багатьох випадках. Тому служба як така себе скомпрометувала. На багатьох нарадах я про це казала. А зараз ставлю питання руба: або вони почнуть цивілізовано та відповідально працювати, або – ми їх ліквідуємо та утворимо інші органи, з іншими людьми та повноваженнями.
– А не простіше написати закон, який буде виконуватися, а не створювати якісь контролюючі органи, як-то інспекції?
– Має хтось перевірити, чи виконується закон.
– А навіщо тоді прокуратура?
– Прокурори не дадуть ради. Серед них нема професіоналів у сільському господарстві. Їм можна «навішати» чого завгодно на вуха…
Як у світі? От ти не отримуєш дотації на свою продукцію, але тобі зась мати підтримку держави, якщо в тебе є порушення в технології. І дешевих кредитів тобі не бачити. Там дуже жорсткі вимоги. А нам до цього треба йти і йти. Але є ще один нюанс. Щоразу, коли захищаю тваринництво, мені кажуть: «Розумію – це економіка, експортний потенціал і якісні продукти харчування». Все назвуть гарними словами, тільки ключового поняття не скажуть: гній. А це – органіка, котра для землі дуже важлива. Бо вміст гумусу в ґрунті зменшується. Його можна збільшити тільки правильною сівозміною та органічними добривами. Своєю найбільшою гордістю вважаю те, що вдалося цілою низкою нормативно-правових актів серйозно збільшити вміст гумусу в землі. На початку мали урожайність зернових 17,8 центнерів із гектара, на завершальному етапі розквіту сільського господарства – аж 56. Але чуда не було. То все – родючість землі. Ми на цьому витягнули економіку господарства.
ЧУЖІ ЕКОНОМІКИ ГОДУЄМО
– Катерино Тимофіївно, вам не здається, що з часом не буде для кого розбудовувати сільську інфраструктуру? Сільське господарство рентабельне для крупнотоварних підприємств та великих фермерських господарств. Не всі мають здібності до фермерства, а в крупнотоварних підприємствах працю дедалі більше механізують. Тобто кажемо про зайнятість, адже погодьтеся, що сьогоднішні сільськогосподарські підприємства не потребують стільки робочої сили, як колишні колгоспи. І в результаті людям нічим зайнятися. От волинська влада продукує багато сільськогосподарських програм. Вони – хороші, але їхня місія більше соціальна, ніж економічна. Щоб люди мали чим зайнятися і, як каже голова облдержадміністрації Борис Клімчук, щоб «ішли на сінокіс, а не в буфет». Чим людей у селі можна зайняти, щоб вони, працюючи, й заробили?
– Нема єдиної формули вирішення цієї проблеми. Є різні регіони України. Проте є загальне правило: як у нас збільшується кількість тваринництва, так зростає зайнятість людей. Бо на фермі з найвищою механізацією робочих рук треба більше, ніж на полі.
Другий момент. Розвиток сільського господарства повинен стимулювати переробну промисловість. Там працівників треба ще більше. Так само слід подбати про технічне обслуговування сільгосптехніки. Я не хочу бачити тих часів, коли людина не захоче мати свого городу чи саду. Цього всього меншає, бо треба важко працювати. А уявіть собі, що можна створити механізовані кооперативи, які допомагають в обробці землі та заготовляють у селянина продукцію?! Це все – також зайнятість. І до такого треба рухатися.
Потрібно дбати і про збут продукції. Оптові ринки потрібні як ніколи. От у Києві створено великий оптовий ринок «Столичний». Спочатку іронічно до нього ставилася. А тепер ходжу туди щотижня. Мене там маса народу вже знає. Так радію, коли люди розказують, що вони гарно заробляють. Але й покупцям там можна придбати все за дуже доступними цінами!
Багато чого можна відродити. Овочівництво, льонарство, хміль, тютюн… Ну, погодьтеся, що українці все одно ж курять! То чого маємо завозити тютюн з-за кордону? Колись мене критикував такий не зовсім мудрий політикан: «Ти пропагуєш, щоб в Україні садили тютюн, а його треба знищити». Питаю: «А що, всі в один день курити перестануть? Якщо ж курять, то хай же буде хоч якась вигода державі від того, а не тільки шкода!». Цілі регіони – Закарпаття, Тернопілля і Крим – були зайняті цим промислом. Це – 170 тисяч людей. А сьогодні везуть готовий тютюн, тільки тут пакують у цигарки. Що від того Україні? Даємо роботу іноземцям, свої ж – без роботи.
Але хочу повернутися до відповіді на ваше питання щодо зайнятості на селі. В усьому світі розвинутий сільський туризм. Нам також потрібно працювати в цьому напрямку. Є багато нюансів. Побут на селі нульовий. Тут величезний прорахунок держави. Не чують. Ми бездумно платимо допомогу по безробіттю. Може, людям пора дати вудки, а не постійно рибу? Треба створювати побуткомбінати, інші заклади побутового обслуговування. Це все треба вирішувати в комплексі.
От у мене було кілька сіл у господарстві. В одному вирощували часник і мали з того добрі гроші. В іншому селі спеціалізувалися на городині. Інші – на худобі чи птиці. Кожне село мало свій напрямок. Хто, ви думаєте, постачає з Франції фуа-гра? Її ж не продукують на великих фабриках, а на малих фермах вирощують гусей для цього делікатесу. Такі самісінькі одноосібники, як і наші! Але там вирощують, а в нас кажуть, що немає роботи… Та й лікарські рослини також можна заготовляти. Чому так сталося? Думаю, занадто багато часу була радянська влада, яка ці всі питання на собі замикала, била людей по руках за «непотрібну» ініціативу, тож виробився споживацький спосіб життя. Мовляв, є влада, вона й вирішить, як мені жити. А потім штовхнули у воду того, хто не вміє плавати. І не те що рятівного круга не дали, навіть поліна не кинули… Зараз у нас час перемін. Це – складний період. Але рук не можна опускати: під лежачий камінь вода не потече.
– Ви працюєте в Комітеті з питань податкової і митної політики. Як ставитеся до ідеї запровадження податку на закордонні перекази фізичних осіб? Це дуже насторожило Західну Україну.
– Я думаю, що цей закон не на часі, і він у такому вигляді не пройде. Я цього не підтримаю. Бо знаю, що таке їхати туди та заробити копійку важкою працею в чужій стороні. Думаю, ми не пропустимо цю погану ідею через Верховну Раду.
РЕВОЛЮЦІЯ ГАРНО ВИГЛЯДАЄ ТІЛЬКИ В КІНО
– У парламенті ви сьогодні є членом фракції Партії регіонів. Довелося пережити чимало критики від земляків?
– Чим більше в кожній фракції буде поміркованих людей, тим скоріше ці фракції почнуть змінюватися в кращу сторону. Я не відчуваю диктату від Партії регіонів. Можу зараз вам показати свою картку (дістає із сумки та демонструє картку для голосування, – авт.). З її допомогою особисто голосую часто навіть не так, як більшість фракції. Мала непорозуміння з псевдоголосуванням від мого імені тільки раз. Але настояла на своєму, написала офіційну заяву, і таким чином насправді чуже, а не моє «за» було скасоване. Після цього твердо заявила колегам, що завжди мала свою думку і буду її дотримуватимуся й надалі. Розумію: є відповідальність влади і не можна пропускати популістських рішень. Проте коли ми ведемо мову про державну незалежність, українську мову, нашу культуру, то я завжди голосую. Скажіть, як я могла не голосувати за вшанування таких видатних українських постатей, як, наприклад, славетна співачка Квітка Цісик?! Я знаю та дуже шаную її пісні. Наприклад, твір «Ой, верше, мій верше» мені ще в радянські часи буквально виймав душу… І за Героїв Крут теж голосувала. І за багато інших потрібних для українців справ.
А от популізму – не підтримую. Революція гарно виглядає на мітингу. Чи в кіно. А в житті має бути тверезий розрахунок. За моїми плечима колись було біля тисячі працівників. Я хотіла, щоб у них була достойна зарплата та в кінці року додаткова премія. Тому й рахувала, а не кричала. І тепер переконана: принцип «Я хочу, і так буде» без врахування наслідків – не державницький. Треба вміти дивитися правді в очі. Хоча є такі речі, з якими ніколи не погоджуся і ніколи не сприйму.
– Залишаєтеся в Народній партії, що стала правонаступницею Аграрної партії, яку ви створювали?
– Готуємося до з’їзду. Триває оновлення партії. Твердо переконана: колись пройде період популярності радикальних політиків, а буде час прагматиків. Нема такого, щоб тільки ці праві, або ж тільки ці – істина в кінцевій інстанції. Різнополюсність добра лише для електричної лампочки. В суспільному житті Істина завжди посередині. Не можна крайніми баченнями зводити різні українські регіони лобами. Це – політиканство. На цих помилках розігруються негативні речі, а в каламутній воді ловлять рибку зовсім не романтики, а часто – негідники. От як різним людям зрозуміти, що всі вони – різні?! Десь сприймається національно-визвольний рух, а десь – герої Великої Вітчизняної війни. Але їх чомусь намагаються протиставити. Як таке можливо? Мій тато пішов в армію ще в 1940-му і пройшов усю війну. Для нашої родини День Перемоги був ледь не на рівні Великодня. Як таке можу забути? Я не зраджу пам’ять рідного батька ніколи. Про таких, як він, Наталя Бучинська співає: «Де була б ти сьогодні, Європо? Де була б ти, якби не вони?». Проте з гітлерівськими окупантами боролися й інші українці, в інших лавах. Цього теж не треба забувати.
– Але ж давно немає фашистів в Україні. Навіщо мітинги проводити?
– Я з вами згідна. З того боку – також перебрали. Але коли б’ють стареньких ветеранів, чи не дають їм покласти квіти, то це – дикість! І з нею треба боротися. Нехай ветерани крокують із яким хочуть прапором. Це – їхнє право. Знаєте, треба в цій такій різній Україні бути лояльнішими один до одного. Бо мине ще 20 років, і наші внуки із цього нашого протистояння просто сміятимуться. Треба робити крок назустріч тим і тим. Не можна казати, що ці кати, а ці – святі. В мене одна половина родини загинула під червоним прапором, а друга – під синьо-жовтим. Як мені ті однакові за кольором крові стяги примирити? Бо мені шкода і тих, і тих… Тому коли в парламенті слухаєш радикалів із двох боків, то хочеться кричати: «Люди, ми ж українці! Давайте відкинемо все, що нас роз’єднує!».
Знаєте, в політиці найбільше мистецтво – терпіння і вміння шукати компроміс. Тільки це може втримати Україну. Навіть я ніколи не уявляла, скільки є людей, які зацікавлені, щоб ми один одного тягали за чуби. Щоб не стали такою державою, котра запрацює на повну потугу, щоб була не конкурентом, а васалом… І наші радикали своєю недалекоглядністю ллють воду на чужий млин…
– У парламенті понад 10 волинян. Зокрема люди, яким ви допомагали робити перші кроки в політиці. Чи не шкодуєте про це?
– Не шкодую. Ігор Єремеєв ручним ніколи не був. Він міг порадитися, але завжди залишався самодостатньою людиною, бо зумів організувати таку велику фірму. Навички політичної роботи в нього є.
Степан Івахів та Сергій Мартиняк – молоді політики.
Я не бачу причин, щоб не порозумілися всі волинські депутати. Навіть крайні опозиціонери. Є якісь нюанси, які вони підтримують, а я – ні, але такого дуже мало. А те, що стосується інтересів волинян, стараємося об’єднатися. Молодим бізнесменам, напевно, в сьогоднішніх реаліях для того, щоб міцно стати на ноги і достойно вести бізнес, не завадить Верховна Рада. Але мені здається, що люди, котрі відбулися в бізнесі, захотіли створити законодавче поле для того, щоб підприємництво могло краще розвиватися. Вони працюють у цьому напрямку. З іншого боку, як мені може не подобатися, коли депутати допомагають коштами окремим людям і цілим селам? Особисто я ніколи б не могла бути багатою, бо багато роздавала б. Коли людині треба, то я можу останнє віддати. Тому мене тішить, що й наші багаті депутати допомагають. Зі своїх значно скромніших сил я також стараюся це робити.
Мене, до речі, взяли у список Партії регіонів, бо щодо села в парламенті не так багато спеціалістів. Усі розуміють, що я можу серйозно працювати. Без приватного інтересу. Тому так скажу: влада далеко, а Катерина Тимофіївна – ось вона!
– Ви лобіювали прийняття постанови про святкування 1025-ліття Володимира-Волинського. На саме святкування поїдете?
– Якщо запросять, то поїду. До честі колеги Євгена Мельника, він також мав проект такої постанови, але я свій проект раніше зареєструвала. Щоб не розривати голосів, ми об’єднали наші зусилля. Я – не горда.
– У вас колись була така хороша ідея добудувати собор у Берестечку, який 100 років тому наші предки започаткували як храм-пам’ятник загиблим тут козакам. Ви реалізовували цю ідею разом із тодішнім мером Києва Олександром Омельченком. Що там зараз відбувається?
– А ми собор помаленьку робимо. Залежно від скромних сил і можливостей.
– Коли він буде на рівні Володимирського собору в Києві, адже планувалося, що це стане ледь не копія цього храму?
– Може, я до цього й доживу?.. Ми собор потихеньку добудуємо. Може, десь підключу багатших людей, які допоможуть? Основне є: дах і стіни. Середину треба робити, але це – багато коштів. Колись храми, до речі, також десятками років будувалися.
До речі, дуже шаную настоятеля собору – отця Дмитрія – і люблю своїх «берестків», тобто жителів Берестечка. Переважно вони мені відповідають взаємністю. Хоч усім їм не вгодила… Але я не дивуюся. Людей також треба розуміти. Я ніколи ні на кого не ображаюся. Те, що я так довго в політиці, то тільки завдяки моєму шанобливому ставленню до людей.. Я поєдную патріотизм і прагматизм.
– Вишиванки є у вашому гардеробі?
– Ще й скільки! Наша родина на всі сімейні свята збирається у вишиванках.
– Якось прочитала, що вас порівнюють із Маргарет Тетчер і навіть називають «залізною леді» в українській політиці. Подобається Маргарет Тетчер?
– Мені подобається політик Маргарет Тетчер, але бачить Бог: я й близько не могла до неї дорівнятися. І – не прагнула. В нас різні рівні та можливості. А ще є нюанси, коли б, наприклад, зробити так як пані Маргарет, я б не зуміла. Ну, не воювала б за Фолклендські, чи Мальвінські, так жорстко… В мені забагато доброти. Мені всіх шкода. Я така сільська жінка, яка може розчулитися. Не можу бути жорстокою…
Але у питанні стилю я її дуже поважаю. Вважаю, що у Верховну Раду з голими руками чи великими вирізами на платтях, без колготок, у шльопках із намальованими нігтиками ходити негоже. Носити великі діаманти та інші дорогі прикраси – ганебно. Хизуватися якимись балами та модами, коли ти знаєш, що твої виборці ледве виживають, – це дуже неправильно. Якби в мене були такі гроші, то я би віддала їх сім’ї, де дитину треба лікувати, а не насадила би сукню за 50 тисяч доларів.
У Києві ходжу в драмтеатри, оперу, люблю музеї. Зараз менше, бо ноги болять. Думаю, то в моїх колінах колишній колгосп вилазить. Чуда не буває. І пальці на руках мені крутить не від Верховної Ради… Але мені гріє душу інше. Дуже люблю господарювати. Маємо маленький город, кроликів. Люблю квіти… Знаєте, не вмію квітку посадити чи рослинку делікатну в рукавицях – мушу щіткою чистити та кремом мастити, щоб ті руки мали би потім людський вигляд. Знаєте, я заробляю на ту ж полуницю чи морквину, але мені приємно попрацювати коло землі.
А ще мені хочеться все про всіх знати. Мушу рідним чи знайомим передати чи вітання, чи гостинець. Усі ми вдома, до речі, говоримо українською мовою. В мене піч є! Печу навіть хліб сама. Мої сусіди на Київщині навіть дивувалися…
Знаєте, мій знак – земля. Мені здається, що коли беру в руки землю, то від неї енергія надходить. Коли зустрічаюся зі своїми знайомими, які поприлітають звідки тільки і питають: «Де була? Ти так гарно виглядаєш!», просто пояснюю: набралася живої сили від живої землі. І для мене це добре!
Оксана ЛУКАШУК.