Як кремлівська влада московських повій позбавлялася.
Чимало води витекло відтоді із Хрінниківського водосховища, проте ще й досі місцеві чоловіки, котрим тепер уже за 50, із загадковою посмішкою пригадують, як у період Олімпіади-80 до них на турбазу прибуло кілька десятків повій! І не якихось там, а «городських» і навіть столичних – із самісінької Москви! Чи настільки солодка ця «полунично-хрінниківська» правда, як тут розповідають, стверджувати не візьмуся, бо подекуди в цій історії «попахувало» місцевими побрехеньками, присмаченими спогадами колишніх ловеласів. Але те, що такий пікантний факт в історії московської Олімпіади займає належне місце – чистісінька правда.
Та й навіщо далеко ходити? Візьмемо події, значно ближчі в часі, – футбольний чемпіонат Європи, що вирував стадіонами та вулицями України і Польщі минулого року. Влада теж «попросила» бомжів і представників інших «соціально незахищених» верств населення тимчасово перебратися подалі від міст, де вирували спортивні баталії. Чи послухалися вони, то інша справа. Та й усі ми стали свідками, як європейці, котрим пощастило скуштувати українських реалій, із посмішкою розповідали в ефірі національних телеканалів, як їм «до душі» наші красуні. Правда, не приховували й того, що ці аж надто тісні «міжнародні стосунки» припиняться одразу після перетину кордону з Україною…
А що вже казати про нелегкі для любителів сексу 80-ті, коли того ж таки сексу теоретично й зовсім не було, а дітей приносив лелека?.. Не відкрию Америки, коли скажу, що за тиждень до початку Олімпіади і Москву, і Київ «зачистили» від «непевних елементів». До МВС республіки нібито навіть запросили кілька найавторитетніших київських «злодіїв у законі» й домовилися, що ті заберуть «своїх хлопців» із міста на період змагань.
Затриманих запихали в автобуси й вивозили за 101-й кілометр. Повертатися в місто до завершення Олімпіади заборонили.
Тим, хто залишився, пощастило скуштувати справжнього комунізму, який тривав цілих два тижні: повні прилавки, фінське пиво, сік із трубочкою та заморські фрукти. Люди вперше скористалися закордонними автоматами, які наливали пепсі-колу, а на республіканському стадіоні навіть розливали фанту, та ще й подавали їжу в одноразовому посуді!
Щодо повій. Міліція мала точні списки тих, хто займається проституцією. Розкутих жіночок вивезли… в колгоспи, розселили по сільських хатах і доручили місцевим дільничним міліціонерам пильнувати, аби ненароком не втекли до міста! У столиці лишили тільки елітних проституток, які працювали на КГБ: ану зуміють роздобути якусь цінну інформацію у клієнтів-іноземців?
Декотрим (думаю, або за особливі заслуги, хоч і не перед батьківщиною, або з ціллю підвищення кваліфікації) поталанило потрапити у місця відпочинку, як-от на туристичну базу «Стир» (саме так називався нинішній дитячий санаторій «Хрінники»).
Таку цікаву інформацію ми почули зовсім випадково – розповів добрий чоловік, котрого під час одного з відряджень підкинули до сусіднього села. А говорив так інтригуюче, що журналістське вухо не могло не вловити цього. Мовляв, таке тут було, що «місцеві чоловіки досі за чаркою обговорюють, а жінки хрестяться і плюють через плече, як почують». Сказав він також, хто може знати більше про московський десант красунь 1980-го. Тож ми – в Хрінниках.
Курортне село сусідньої Рівненщини наче завмерло – хоч би тобі одна жива душа на вулиці. Але школу ми, звісно, знайшли, а в ній – директора Валерія Горайчука.
– Ну, було таке, чув, – трохи неохоче повідав нам Валерій Лаврентійович. – Але то все, що можу вам сказати, бо нічого більше про це не знаю.
Проте теж чемно скерував, куди нам треба йти у пошуках інформації. Так ми приїхали до хати… Ні, не розповідатиму, до чийого обійстя прибули, бо зустріли нас тут, ну, скажімо, не надто радо.
– Ви звідки про таке знаєте, хто вам ці дурниці сказав? – швидко, із допомогою жестів пояснювала дружина чоловіка, котрий мав би стати інформатором у цій делікатній справі. – Та його й у Хрінниках тоді зовсім не було! В армії служив!
Тож майже розчаровані і розгублені, їдемо сільськими вулицями, розглядаємося навкруги. Так натрапили на компанію молодиків.
– Хлопці, ви випадково не знаєте когось, хто у 80-ті на турбазі працював? – вигукую.
– Та от – Вітька наш! – гуртом відповідають мені.
Ну, скажу вам, Вітька (а це чоловік у віці за 60) іще той бешкетник – спогади про роки, у які ми його несподівано повернули, були для нього дуже солодкими…
– Та їх табуном позбирали з Лєнінграда, Москви, як Олімпіада була. Навіть були шмонді з Одеси. Мо, разом штук 60, не менше! – із виразом обличчя героя нашого часу урочисто мовить Віктор Цимбалюк, діалог із яким передаю майже дослівно, бо інакше втратиться родзинка.
– І що? – делікатно так розпитую.
– Шо, чесно тобі сказати?
Ствердно киваю у відповідь.
– Ото іду купатися – штани в 40-му доміку, знов іду – штани в 50-му доміку… – І багато тих дівчат тут було?
– Канєшно!
– А надовго затрималися?
– Ну 24 дні, як положено! А були тоді ше хлопці з Лєнінграда – такі чудіки. Загрузять дипломат чорнила і сидять бухають самі. Як питаєм, чо до дівок не йдете, кажуть, мол, у нас і своїх таких хватає.
– Місцеві ходили до повій?
– Ну чо ні! Проблєми потім трохи були, всякі.
– Які такі – всякі?
– А болячки потом вилазили. Нє, ну ви шо думаєте, зараз такого нема? Чого тоді ці «ножики» (так лагідно Віктор Цимбалюк називає парубків, котрі під час розмови обступили нас колом і ні на крок не відходили, – авт.) туди табунами валять, думаєш?
– Не думаю. Цікаво знати тільки про тих, кого з російської столиці привезли. Ви особисто були з котроюсь довгий час знайомі чи згадка про них стерлася у день від’їзду?
– Ну чо… Було одна дєвка… Приїхала вся така – золота тільки в носі хіба не хватало… А як їхала звідси, то ми мусили скидатися на білєт…
– То вони що, не заробляли тут, а відпочивали?
– Та просто ї… (це можна передати лише як пі-пі-пі).
Дійсно, хіба ж не зрозуміло…
– Ну а гарні були? – після недовгої паузи знову повертаюся до пікантної теми.
– Та всякі: були такі файні, шо ого-го. А були й наркоманки: то лазили за всіма, а їх ніхто не…
– А жити хтось із тих жіночок лишився у Хрінниках?
– Та де? Шо вони тут зароблять? Поїхали назад у свою Москву на роботу!
Словом, як каже Віктор Цимбалюк, через тих відпочивальниць його тоді звільнили з посади інструктора з туристичної роботи і став він звичайним доглядальником на турбазі. «За хорошу поведінку», – зізнається не без гордості в голосі. Бо замість того, аби водити туристів у похід на 3 дні, затримувався на цілих 5 чи й 7.
Найбільша «гордість» Вітьки із Хрінників – «дівка зі Пскова». Не подумайте – не повія. Чоловік каже, що вона просто довго недоступною для нього була, але потім таки «розкололася». А ті, які самі на шию чіплялися, незважаючи на «особливі вміння, таланти і професійний рівень», нічим особливо й не запам’яталися…
А от час тоді був непростий, не приховує співрозмовник. Віктор Цимбалюк пригадує, що то – рік смерті легендарного актора та музиканта Володимира Висоцького. Тож, незважаючи на всі старання влади приховати такий факт, про це знали навіть у далеких від російської столиці Хрінниках. Не знаю лише, чи відають тут, що, попри усілякі заборони, видатну особистість цілої епохи ховала вся столиця СССР, а над віконцем каси театру на Таганці, в якому працював актор, вивісили скромне оголошення: «Помер актор Володимир Висоцький». Жодна людина не здала квитка на спектакль із його участю – кожен беріг його як реліквію. А біля театру тоді зібрався величезний натовп, який не розходився протягом декількох днів. У день поховання люди обліпили навіть дахи навколишніх будинків, стадіони ж стояли напівпорожніми. Поливальні машини змивали з тротуарів квіти, якими люди щедро засипали дорогу, котрою в останню путь проводжали народного улюбленця. І тоді натовп, який до цього поводився ідеально, став кричати: «Фашисти!». Вперше радянська влада виявилася безсилою…
Олімпіада закінчилася 3 серпня. І на церемонії закриття на глядачів чекав несподіваний сюрприз, який старше покоління пам’ятає донині. На середину стадіону, вхопившись за кольорові повітряні кульки, виплив талісман московської олімпіади – величезний Мішка (до речі, символ Олімпіади-80 виготовили в Україні, у м. Жовті Води, на місцевій хутряній фабриці). Він на прощання помахав лапою та повільно почав здійматися в небо. Одночасно з підйомом звучала пісня «До побачення, Москва!», під час виконання якої багато глядачів плакало.
…А тим часом до столиці звідусіль потягнулися її недоглянуті діти – «зайві елементи суспільства». І хоча заявляли колись із телеекранів, що в СССР «сексу нема», і хоча кричав один із колишніх директорів філармонії: «Клубнічкі нє будєт!», виявляється, тема дівчат легкої поведінки залишається актуальною в усі часи…
Світлана ДУМСЬКА.